– Може, тобі допомогти?
Єврей підвівся і рушив з примруженими очима, бурмочучи, наче уві сні, молитви, услід за своєю жінкою.
– Ну, пане добродію, тепер кажіть, – вигукнув Кирило.
– У нас з кухні поцупили срібло… – почав я.
– Годі повірити, – поспівчував злодій. – Та ж у Вас чесна і вірна челядь, до того ж завжди усе замкнене і пильноване.
– Проте це сталося… і я прийшов запитати тебе, що ти хочеш взамін за родинне срібло?
Кирило усміхнувся.
– Бачте, – мовив він, – це вперше стається, що пан розмовляє зі мною, злодієм, так пристойно, бо ж Ви знаєте, що Ваше срібло украв я, а якщо не знаєте, то я Вам кажу: я його вкрав, і це було не найлегше завдання, за такий короткий час і при такій кількості свідків. Але за те, що Ви так приязно зі мною говорите, я готов повернути Вам украдене за помірну ціну. Гадаю, десять гульденів не надто велика для Вас сума…
– Ось тобі десять гульденів.
– Я візьму їх тільки тоді, як передам Вам срібло. А тепер хотів би Вам щось сказати. У Вас є довірені люди, ми могли б укласти угоду, так уже ведеться у світі, отже… Тільки тому, що Ви такий люб'язний пан добродій, Ви б могли платити нам певну суму… скільки б Вам було не шкода… щорічно… А ми б зобов'язалися… на слово чести… нічого не красти тут. Не пропало б навіть мотузки…
– Дай подумати. Скільки ви хочете?
– Скажімо п'ятдесят гульденів річно, – випалив Кирило, не довго й думаючи. – Не надто багато, на мою думку.
– Домовилися. Давай руку.
– Ось маєш. А у кого я забиратиму гроші?
– У мене.
– Це не надто багато, – повторив злодій знову. – Нам потрібні зараз грошенята. "Паша" має маленьку гарну любку і сподівається сина… Розумієте?
– Досить про те, – мовив я. – Випиймо краще вина.
Я наповнив келихи і підняв до Кирила, котрий без церемоній, проте стримано й поважно цокнувся зі мною.
– За Ваше здоров'я і всіх у Вашому домі, – він випив до дна, рештки вихлюпнув угору, до стелі, і гримнув келихом по столу.
– Мені цікаво було познайомитися з тобою, Кириле.
– То як, є в мені щось незвичайне?
– Люди описують тебе огирем, – відповів я.
– А Ви побачили, що я просто людина, – сказав Кирило, похиливши голову. – Такий же жалюгідний, вразливий, нікчемний й нещасливий, яким тільки може бути чоловік.
– Ти нещасливий?
– А хіба Ви щасливі?
Якийсь час ми мовчали.
– Чому ж тоді ти крадеш?
– Чому? – він розгорнув поли свого сіряка, зняв шапку і провів рукою по густому волоссю. – Ну що ж, Ви мене у кожному разі зрозумієте… Я не такий дурний та й не такий боягузливий, як інші. У цьому й криється усе. Мене до безумства доводить несправедливість у цьому світі, якого створив всезнаючий, всемогутній і вседобрий Бог, створив він і нас за своїм образом та подобою. Але один успадковує маєтки чи спекулює, або ж просто має щастя й купається у багатстві, а інший живе у злиднях. Та, власне кажучи, я говорю не щиро. Мене лютить, що саме я повинен злидарювати, а чим я гірший від інших? Чому так є? Нам обіцяють допомогу та Боже благословення, тільки працюйте. О, чого я лишень не спробував, пане, і нічого з того. Я був селянином, боровся з градом, городніми опудалами та картопляними хворобами; я був солдатом, гендлював; я був кучером в одного графа, вивчив примхи вельмож; я працював у копальні, надихався випарів свинцю на Буковині, спробував щастя в соляних шахтах Калуша; гарував за поденну платню на полі; пішов у науку до муляра і впав з риштування; а тоді зробився столяром-самоучкою; був якийсь час сторожем і навіть церковним півчим, але всюди невдачі, ляпаси і навіть голод, проте найдошкульнішими були насмішки. О, якого болю вони завдають, особливо, коли ти щирий і чесний. Доки маєш снаги смієшся, смієшся з усього, навіть у церкві, коли товстощокі служки обкурюють священика… Я всього спробував, усе робив, але проти бюрократів не попреш.
– Як це?
– Проти тих, я маю на увазі, хто має гроші.
– Ага.
– Саме так. Гроші – це щастя, гроші – це честь, гроші – це совість. Якщо ж ти бідний, то й не старайся, все одно зостанешся лайдаком, хоч і зі шкіри випнися. І чому саме я повинен урешті-решт вдовольнятися босяцьким життям та сухим шматком хліба? А я ж знаю ціну і хатинці, вкритій червоною черепицею, з голуб'ятнею та пасікою, і корівці у стайні та коникові у конюшні, вмію поцінувати вродливу маленьку пухкеньку жіночку, а ще хотів би послати своїх діточок на науку, щоб вивчилися вони на священика чи якогось службовця. Чом би й ні? Але ж таки ні: гризи шкуринку, яку викинув інший, бийся зі свинями за їхнє корито, дай укинути своє дитя у воду і дивись, як за ним услід скочить твоя суджена. І що такого, коли твоє потомство потоплять, ніби сліпих кошенят?
Кирило розгарячкувався, його засмаглі, ледь впалі щоки вкрив яскравий рум'янець гніву, він зопалу налив собі двічі і щоразу одним духом вихиляв чарку.
– Чи може слід усе-таки чекати відшкодування в іншому житті? – від люті та сарказму очі його перетворилися на маленькі щілиночки. – Добре. Але я знаю одного хитруна, хлоп, наче книжка, от він і каже: "Хай Бог дасть тобі письмове підтвердження". І я теж так кажу: хай дасть мені письмове підтвердження. Я не вірю нашому любому Господові. Від кого ж чекати такого підтвердження?
Одного разу мені з'явилася уві сні моя покійна матір. Я щиро зрадів їй, заговорив з нею і раптом… то було просто рядно, що висіло на сволоках.
Нічому не вірю. Погляньте, любий пане добродію, на людство і на всеньку землю. Хіба не є це життя суцільною війною, кривавою війною? Маленького щиглика, котрий довірливо в'є своє гніздечко поблизу селянської хати, люблять усі, але мушки, якими він годує свій виводок, нікому не вчинили жодного зла і також хочуть жити. І чи не тому вовк такий злий, бо любий Бог створив його таким? Він не може харчуватися корінцями і травами, а змушений роздирати інших звірів, щоби вгамувати свій нестерпний голод. А люди? Урешті-решт кожен робить те саме, що і я, тільки хитріше і скритніше Гроші вбивають певніше за ніж, і ніхто не страчує за це. Хіба не вбиває багатій, власник копальні? Він змушує сотні бідаків вдихати свинцеві випари і тим занапащає їх. А сам він у той час їсть із срібного посуду, їздить у бричці, запряженій четвериком коней, а жінка його увішана коштовностями. Але за це шибениця не загрожує. Г князеві, котрий веде війну, щоб позбавити іншого його землі, котрий вбиває тисячі на полі бою, не відповідати перед високим судом. Страчують лише вбивць та грабіжників, а злодіїв запроторюють до в'язниці. Однак той, хто здирає п'ятдесят відсотків чи й більше, або відпускає бідакові за його тяжко зароблені гроші зіпсутий товар, гуляє собі на волі, та ще й величають його паном добродієм і цілують в руку.
Колись були часи, можливо, тисяча років тому, а може й дві тисячі, чи я знаю, коли люди вбивали й нищили одне одного, як це ще й понині роблять звірі, та потім з'явилися такі, що вдосталь напилися крові своїх братів, Каїнові діти, і створили закони. І з того часу ті, котрі володіли багатствами, стали жити за кошт інших, безправних злидарів. Хіба не так, пане? Заперечте мені, якщо можете. Бідні служать багатим за харч, і якщо багаті й не пожирають їх, то перетворюють на своїх рабів, тварин, безмовне знаряддя, котре можна замінити новим, коли воно зноситься. Я ж не належу до тих, хто дозволяє зі своєї шкіри мотузки сукати, тільки не я.
Кирило вихилив ще один келих вина і просвистів зухвалу пісеньку, яку часто наспівують наші фабричні робітники.
– За це вони мене й переслідують, – почав він знову. – Вони заганяють нашого брата, наче лиса, своїми хортами, до півсмерти, а тоді вбивають, вбивають кожного, хто посягнув на їхню власність. Як на мене, то людина не створена на те, аби жити щасливо і вічно, але не варт облаювати мене за це злодієм чи негідником. Хто не має нічого, веде війну проти багачів, так було, відколи світ стоїть. Отож розмножуйтеся, вдавайтеся до влади, нищіть нас, але не говоріть при цьому про Бога, про право і справедливість, про гріх. Бо мова ж іде лише про голу вигоду, ми повстаємо проти ваших законів, а не проти господнього порядку: живи, як можеш, а не можеш інакше, то убивай, щоб жити, як хотів все милосердний Бог. Отож не кажіть нічого про мерзенників. Мерзенними егоїстами є ми усі, усі, усі.
Він поклав голову на руки і, здавалося, заснув.
– Добре, припустімо, ти маєш рацію, – мовив я після паузи. – Але ти не щасливий з того, що чиниш.
– Хто Вам таке сказав? – вигукнув зненацька Кирило, його очі блукали кружма.
– Ти сам…
– Я сам, так, я сам, – сказав він майже сумно. – Але буває мить, коли я щасливий від того, що руйную щастя іншого, псую йому життя, – він говорив з якоюсь дикою втіхою. – А я це можу. У мене зуби, наче у вовка, я можу вкусити і кусаю! Добряче кусаю! Ви ж мене знаєте. Якщо вже я нічого у цьому житті не маю, то зроблю усе, що в моїх силах, аби й інші нічого не мали.
В одного пробуджу ревність до його молодої жони, іншому перетворю існування на вічні пекельні муки через гроші, я приношу руйнацію, де тільки можу, я руйную, і в цьому моя втіха. Я кажу жінкам такі речі, що вони аж заливаються багрянцем від сорому, я навчаю дітей різних витівок, я – забіяка, злодій, пияк, картяр і якщо можу комусь заподіяти зло, то конче заподію. Хто може мене за це покарати, хто? Може Бог? – і Кирило зайшовся реготом, він закинув галову і з непогамовною ненавистю звернув погляд угору. І доки звучав у шинку бісівський, божевільний, моторошний сміх, було у цій людині щось титанічне, нелюдське.
– То хто ж ти, як не мерзенник? –запитав я за якусь хвилю.
– Так і є, – погодився він тихо. – Вам можна так мене назвати… Іншому я б уже скочив до горла…
Кирило затулив обличчя руками.
– Але й у мерзотника є серце, він теж може любити жінку, більше, ніж будь-який вифранчений, схожий на опудало шляхтич. У цьому все нещастя, ти – раб, створений для праці, для вдоволення багатих, яке там у тебе серце, дурню!
– Бач, Кириле, – мовив я, – я добре пізнав тебе, ти не народився під щасливою зіркою, і життя зробило з тебе…
– Негідника! Кажіть, кажіть…
– Та серце твоє добре.
– Ідіть геть, прошу Вас, – заговорив Кирило м'яким, майже дитячим тоном. – Я був хлопцем, якому серце при кожній нагоді випадало з грудей людям під ноги, і вони товклися по ньому.