Пощастить тобі ледве натрапить одну, [96]
Що була б не чужа вона музам.
1090] Але от що скажу я вам: хто із людей
У подружжі не жив і не має діток,
Набагато він є щасливіший од тих,
Що батьками стають. Бо бездітним ніяк
Не збагнути без досвіду — радості більш
1095] Чи скорботи батьки зазнають од дітей, —
Невідомість оця
Багатьох від страждань увільняє.
А де дома ці пагінці ніжні дітей
Проростають, там — бачу, як вік свій увесь
1100] у турботах виснажливих скніють батьки,
Щоб насамперед виховать діток своїх
Та достатків надбати для їх прожиття.
А чи хоч задля добрих мордуються так
Чи для злих діточок —
то лишається їм не відоме.
1105] Про одне іще лихо згадаю тепер —
Найстрашніше, найгірше для смертних усіх:
Хоч би й скільки достатків надбали батьки,
Хоч би й тілом квітучих і дужих дітей
Дочекались, але, як зустрінеться їм
1110] Бог ворожий, то смерть несподівана враз
Поведе до Аїда тих бідних дітей.
І навіщо боги нам до інших страждань
Ще найтяжче це горе — невпинну печаль,
Біль утрати дітей
1115] посилають нам, людям нужденним?
ЕПІСОДІЙ ШОСТИЙ
МЕДЕЯ
Давно вже тут і з нетерпінням, подруги,
Вістей я дожидаю, чим скінчилось там.
(Показуючи на посланця, що наближається).
Гінців, ось він біжить сюди, задихавшись,
1120] 3 якоюсь, видно, звісткою недоброю.
ВІСНИК
О злочинів нечуваних причиннице,
Тікай, тікай, Медеє, кораблем морським
Чи возом сухопутним — утікай мерщій!
МЕДЕЯ
Чого б це мала звідси утікати я? [97]
вісник
1125] Дочка державця і Креонт, отець її,
З твого дання отруйного загинули.
МЕДЕЯ
За цю щасливу звістку я добродієм
Тебе довіку й кращим другом зватиму.
ВІСНИК
Що ти говориш? Чи не збожеволіла
1130] Ти, жінко? Владареве згасло вогнище,
А ти зраділа, замість ужахнутися!
МЕДЕЯ
Могла б тобі багато я у відповідь
Сказать. Але не гарячися, друже мій.
Розказуй, як загинули. Радітиму
1135] Я вдвоє більш, якщо їх смерть страшна була.
ВІСНИК
Коли прийшли із батьком двійко діточок
Твоїх у дім до владарівни нашої,
Ми, слуги, що смутила й нас біда твоя,
Зраділи, — чутка облетіла дім увесь,
1140] Що в тебе з мужем звада вже скінчилася.
Хто дітям ручки ніжні, хто голівку їм
Русяву вже цілує; я ж на радощах
Із дітьми до покою йду жіночого.
А господиня, що її шануємо
1145] Замість тебе, спочатку не побачивши
Діток твоїх, Ясонові всміхнулася.
А вгледівши — і очі затулила враз
І навіть личко одвернула білеє,
Дітей приходом вражена. Твій муж тоді
1150] Гнів жінки молодої гамувати став,
Так мовлячи: "Не слід на друзів сердитись!
Хто друг мені, той буде і для тебе ним.
Прийми дарунки й задля мене дітям цим
1155] Проси у батька дозволу лишатись тут".
Вона ж, вбрання побачивши, не втерпіла
Й все мужу обіцяла. Та не встиг іще
Далеко з дітьми одійти од дому він,
Як у барвисті шати одяглась вона,
1160] Й, вінець поклавши золотий на кучері,
Перед ясним люстерком прикрашала їх
Та на свою в нім красоту всміхалася.
Пройшлася потім по покоях, ніжками
Ступаючи зграбненько сніжно-білими, [98]
1165] Дарунками милуючись і раз у раз
Себе навшпиньках ззаду оглядаючи.
Та раптом щось жахливе з нею сталося!
Вона пополотніла, затрусилася,
Назад вся поточилась і, хитаючись,
1170] Гаразд, що не на землю — в крісло падає.
Одна стара служниця, в тім угледівши
Гнів Пана чи якогось бога іншого,
Заголосила… Раптом владарівни з уст
Побігла піна біла, зупинилися
1175] Очей зіниці, в лицях — ні кровиночки.
І розляглись ридання й зойки розпачу
Навколо неї… Тої ж миті кинулись
Служниці — та до батька в дім, до мужа та —
Звістити про нещастя, й залунала вся
1180] Господа від гучного крику й тупоту.
До краю вже пробіг би свою просторінь
Бігун швидкий на гонах, поки бідна з сну
Жахливого прокинулась і, очі враз
Розплющивши, несамовито зойкнула,
1185] Стражданнями уражена подвійними:
На голові з віночка щирозлотного
Пашів огонь жадливий дивним струменем,
А шати пишноткані, дар діток твоїх,
Нещасній в тіло ніжнеє вгризалися.
1190] 3 свого схопившись крісла, вся у полум'ї,
Біжить вона, волоссям потрясаючи,
Щоб скинути вінок той; та уп'явся він
У скроні цупко, й чим вона завзятіше
Струсне чолом, тим більш він пломенішає.
1195] Нарешті впала в муках, так спотворена,
Що навіть батько б рідний не впізнав її.
На ній не знать було вже ні очей ясних,
Ні лиць прекрасних; тільки з тім'я краплями
Стікала кров, у полум'ї скипаючи,
1200] Й, лихої трути щелепами гризене,
З костей спадало тіло, мов смола з сосни
Горящої. І з жахом утікали всі
Від мертвої. Гірка ж була наука нам!
Нещасний батько, про біду не знаючи,
1205] Ввійшов у дім — і вже припав до вмерлої.
Обняв з риданням, цілував холодний труп
І ледь стогнав: "Моя бездольна донечко!
Хто із богів тебе безславно з світу звів,
Мене ж, старого, край могили власної
1210] Осиротив? Бодай би й я з тобою вмер!"
Коли, слізьми і стогоном утомлений,
Своє старече тіло підвести хотів,
У пишні шати вплутавсь, наче плющ виткий
В гілля лаврове. То страшна борня була! [99]
1215] Що хоче підвестися на коліна він —
Вона не відпускає, а сильніш сіпне —
Старече тіло шматтям відривається!
Знесилився нарешті й бездиханний впав
На землю, — був за лихо не сильніший він.
1220] І от лежать померлі — донька й батечко
Старенький поруч, — доля гідна сліз гірких!
Про тебе ж говорити не доводиться —
Сама ти знаєш, як біди позбутися.
Життя — лиш тінь, не вперше переконуюсь.
1225] І не боюсь сказати: хто за мудрого
Себе вважав, що все проймає розумом,
Дурниці припустився він найбільшої,
Ніхто з людей не знає щастя справжнього.
Бува, одним за одних нам багатшими
1230] Щастить зробитись, та не щасливішими.
ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ
Ох і багато ж нині бід заслужених
Бог зловорожий завдає Ясонові!
Та над твоєю долею ми плачемо,
Креонта доню бідна, що в Аїда глиб
1235] Тебе кохання завело Ясонове.
МЕДЕЯ
Так, справа це вже вирішена, подруги, —
Діток повинна якнайшвидше вбити я
Й тікать відціль, щоб ворогам, загаявшись,
На смерть жорстоку не віддать дітей своїх.
1240] їм смерті не минути. А як так, то я,
Що їх вродила, і життя позбавлю їх.
Озбройся ж, серце! Годі, не вагаймося
Вчинить страшний та неминучий злочин цей!
Бери ж, руко злощасна, меч, бери його.
1245] Йди в бій, в житті цілому найболючіший!
І не тремти, не згадуй, як ти любиш тих,
Кого ти породила. І забудь за цей
Короткий день, що рідна ти їм матінка.
А потім — плач! Бо хоч уб'єш, любити їх
1250] Не перестанеш, жінко найнещасніша!
СТАСИМ П'ЯТИЙ
ХОР
Строфа 1
О Земле-мати й всевидючеє
Проміння Сонця! Гляньте, подивіться
На цю бездольну, поки не зняла [100]
Рук самогубних на дітей своїх!
1255] Твої ж це, Сонце, злотні парості, —
Не дай, щоб пролилась божиста кров
З-під смертної руки.
Спини ж її, о сяйво богосвітле,
Жени страшну з цих меж Еріннію,
1260] Що духом помсти їх наповнює.
Антистрофа 1
Дарма ти за дітей зазнала мук,
Дарма кохану поросль породила,
Ворота негостинні темних скель
Блуденних цілою проскочивши.
1265] Нещасна, що за шал обняв тебе,
Що за одним убивством друге вслід
Так легко в тебе йде?
О, страшно рідною сквернитись кров'ю, —
Тяжкою карою вернуть її
1270] Боги на вбивцю й на весь рід його!
ДІТИ
(зсередини дому чути їх розпачливий крик)
Строфа 2
ХОР
Крик чуєте ви? Дитячий то крик!
О горе страшне! О нещасна жона!
ПЕРШЕ ДИТЯ
(зсередини дому)
Ой, що робить? Рук нені як умкнути нам?
ДРУГЕ ДИТЯ
(звідти ж)
Не знаю, любий братику, — пропали ми!
ХОР
1275] Заходьмо мерщій! Від згуби ходім
Дітей рятувать.
ДІТИ
(зсередини дому)
Рятуйте, ой рятуйте нас, в ім'я богів!
Ось-ось і меч нещадний упаде на нас!
ХОР
Нещасна! З заліза чи з каменю ти,
1280] Що власного лона ніжний цвіт
Своєю ти убиваєш рукою? [101]
Антистрофа 2
ХОР
Була лиш одна між давніх жінок,
Що руку зняла на своїх діток, —
Іно безумна, що блукати в безвісті
1285] Дружини Зевса мстивий гнів послав її.
Безбожно в глибінь солону дітей
Послала вона
Й сама, сердешна, з кручі в море кинувшись,
Із діточками обома загинула.
1290] Чи є що на світі страшніше за це?
О скільки несеш ти людям мук,
Журбою сповнене ложе кохання!
Швидко входить Ясон.
ЕКСОД
ЯСОН
Давно, жінки, тут стоїте при вході ви?
Чи дома ще Медея, що жахливий тут
1295] Вчинила злочин, чи умкнути встигла вже?
їй лиш під землю треба заховатися
Чи високо на крилах в небо злинути,
Щоб помсти дому владарів уникнути.
Чи, вкоротивши віку можновладцеві,
1300] Вона втекти безкарно сподівається?
Та не за неї, за дітей журюся я.
Бо їй за вбивство відплатити є кому,
Я ж любим дітям врятувать життя прийшов,
Щоб не вчинив їм лиха рід покривджений
1305] у помсті за ганебний злочин матері.
ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ
Нещасний! Горя ще свого не знаєш ти,
Ясоне, а то ти не говорив би так.
ЯСОН
А що? Й мене самого хоче вбить вона?
ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ
Дітей твоїх убила рідна мати їх.
ЯСОН
(тяжко вражений)
1310] Що ти сказала, жінко? Не губи мене! [102]
ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ
(із співчуттям)
Запам'ятай: діток твоїх нема уже.
ЯСОН
(як непритомний)
Де сталось це — у домі чи при вас тут?
ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ
Ввійди у двері — й неживих побачиш їх.
ЯСОН
Мерщій же, слуги, відсувайте засуви,
1315] Відкрийте двері, хай прийму подвійних мук —
Побачу вбитих і скараю вбійницю!
Намагається виламати двері, але вони раптом відчиняються,
і з'являється Медея на колісниці з запряженими
в неї крилатими зміями та з тілами убитих дітей.
МЕДЕЯ
Чого ламаєш двері та виважуєш?
Хтів мертвих бачить і мене, що вбила їх?
Даремний труд! А щось до мене маєш ти —
1320] Кажи, лише руками не торкайсь мене, —
То ж Гелій, батьків батько, дарував мені
Цю колісницю — захист од ворожих рук.
ЯСОН
О нелюде! Всьому людському родові
Й богам безсмертним жінко найогидніша!
1325] Меч на дітей своїх піднять наважилась,
А з ними ріжеш і мене, бездітного.
Й після цього безсовісного злочину
На сонце й землю смієш ти дивитися?
Бодай, же ти пропала! Нині бачу я,
1330] Чого не бачив, як з країни дикої
В дім еллінський тебе, страшну потвору, віз,
Що рідний край і свого батька зрадила, —
Це їх проклін боги на мене кинули.
Щоб на "Арго", наш корабель оздоблений,
1335] Потрапить, брата вбила ти при вогнищі.
Це був почин. Зі мною одружившися
І діток породивши, ти ж і вбила їх
В ненатлій люті невситимих ревнощів.
З жінок елладських ні одна б не зважилась
1340] На це, а я ж над них усіх тебе волів
За жінку взять — на лихо й на біду собі.
Бо ти не жінка, а страшна левиця ти,
Над Скіллу-бо Тірренську ти жорстокіша.
Та що тобі докори? Хай їх тисячі — [103]
1345] Твоєї ними не пройнять зухвалості.
То пропади ж, мерзенна дітозгубнице!
Мені ж недолю проклинать лишилося,
Не знавши ні в новім подружжі радощів,
Ні щастя обнімати діточок своїх,
1350] Що викохав, а ти життя позбавила.
МЕДЕЯ
Могла б тобі багато я сказать на це,
Та батько Зевс те знає, що для тебе я
Зробила й що зазнала я у відповідь.
Ні, мого ложа більше не ганьбить тобі,
1355] Не жити в щасті, з мене насміхаючись.
Ні владарівна, ні Креонт, що дав її
За тебе, все ж безкарно не прогнав мене.
Отож як хочеш — зви мене левицею
Чи Скіллою з глибочини Тірренської —
1360] Тебе я цим у саме серце вразила.
ЯСОН
Й саму себе, — ми ж лихо спільне терпимо.
МЕДЕЯ
Тим легше, з мене хоч не глузуватимеш!
ЯСОН
Жахлива ж, дітки, трапилась вам матінка!
МЕДЕЯ
Ні, батьків шал занапастив вас, дітоньки!
ЯСОН
1365] Ти не моя ж рука зігнала з світу їх.
МЕДЕЯ
Лише твоя зухвалість і злочинний шлюб.
ЯСОН
То з ревнощів ти вбила і дітей своїх?
МЕДЕЯ
А ти гадав — для жінки це мала біда?
ЯСОН
Для мудрої, а задля тебе — все лихе!
МЕДЕЯ
1370] Але ж нема їх — і тебе це гризтиме.
ЯСОН
Ні, є вони, на тебе люті месники.