І тоді їй прийшло на думку про всяк випадок зазирнути в той закапелок, куди вона ніколи не потикалася, до підвальної кімнати, переобладнаної під кабінет.
* * *
"Як так, що ти не озиваєшся, коли я тебе кличу?" домагалася Барбара, стоячи на порозі підвальної кімнати, переобладнаної під кабінет. В руці вона тримала свіжий номер місцевої газети, де було надруковано листа, в якому Біллі описував своїх друзів із Тральфамадору.
"А я тебе не чув", відповів Біллі.
Сутність цієї конкретної миті зводилася ось до чого: Барбарі тут лише двадцять один рік, але вона вважає, що в ії батька старечий маразм, хоча йому тут тільки сорок шість. Його вразив старечий маразм як наслідок травми мозку, якої він зазнав в авіакатастрофі. Вона також вважає себе головою родини через те, що саме їй довелося взяти на себе всі клопоти, пов'язані з похороном матері, з пошуками покоївки для батька, і тому подібне. Не кажучи вже про те, що вони з чоловіком раптом змушені були перебрати на себе весь його розгалужений бізнес, на який йому тепер було начхати. І вся ця відповідальніть, та ще й у такому ранньому віці, вмить перетворила її на дурну й язикату бабу. А Біллі при цьому з останніх сил тримався за рештки своєї гідності і намагався довести Барбарі, а заразом і всім іншим, що з головою у нього все гаразд, просто він визрів для того, щоб повністю присвятити себе покликанню, яке набагато більше за оптометрію.
Він не сумнівався, що те, чим він тепер займається, є найвищою формою оптометрії, адже тепер він виправлятиме землянам не фізичний, а їхній духовний зір. Біллі знав, що більшість із цих заблудлих та нещасних душ потерпають від того, що вони не можуть побачити того, що відкрите для його маленьких зелених друзів, які населяють Тральфамадор.
* * *
"Тату, це неправда! стояла на своєму Барбара. Мене не обманеш. Я знаю, що ти мене прекрасно чув". Вона в нього була досить симпатичною дівчиною, єдиною її вадою були кавалерійські ноги. Вона почала розпікати його через той лист, який було надруковано в газеті. Цим листом, дорікала вона йому, він робив посміховисько не лише з себе, але й з усіх, хто його знає.
"Тату, тату, тату, голосила вона, ну що ж нам з тобою робити ? Ти змусиш нас відправити тебе в той самий заклад, де тепер перебуває твоя мати!" Мати Біллі була ще жива. Вона вже була не ходяча і перебувала в будинку для престарілих, який називався "Лісова галявина" і стояв на околиці Іліума.
"А що в тому листі так тебе розлютило?" не розумів Біллі.
"Це повна бридня. Як ти міг до такого додуматися?!"
"Але ж це правда", сказав Біллі без найменшої злості. Він зроду ще ні на кого не гнівався. У нього був ангельський характер.
"Ніякої планети Тральфамадор не існує".
"Вона є. Але її просто не видно з Землі, сказав Біллі. Так само і Землю не видно з Тральфамадору. Це дві дуже маленькі планети. І вони розташовані в різних кінцях Всесвіту".
"І, взагалі, звідки ти взяв таку ідіотську назву Тральфамадор?"
"Але ж так її називають її мешканці".
"О Боже! вигукнула Барбара і відвернулася від нього. І щоб вихлюпнути весь свій розпач, вона картинно сплеснула руками. А можна одне запитання?"
"Звичайно".
"Як пояснити такий простий факт, що до того, як ти потрапив у цю авіакастрофу, ти ніколи ні про що таке й не згадував?"
"Бо тоді ще не настав час".
* * *
І так далі. Біллі каже, що вперше він випав з часу в 1944 році, задовго до своєї подорожі на Тральфамадор. І до того факту, що він випав з часу, тральфамадорці не мали ніякого відношення. Вони лише допомогли йому збагнути, що саме тут насправді відбувається.
Вперше він випав з часу, коли ще йшла Друга світова війна. Біллі тоді був помічником капелана. За традицією все американське військо глузує з цієї посади. І Біллі в цьому не був винятком. Він не мав ні сили, ні повноважень, щоб завдати шкоди ворогам або допомогти друзям. Та й друзів у нього зовсім не було. Він був денщиком у військового душпастира, він не міг розраховувати на підвищення та нагороди, він не мав зброї, він мав покірність і дитячу віру в люблячого Ісуса, і тому для більшості солдатів він був розмазнею.
Коли його направили на вчення у Південну Кароліну, Біллі видали маленький чорний орган, який мав накривку від дощу, і на ньому він грав релігійні гімни, відомі йому з дитинства. Орган мав тридцять дев'ять клавіш і дві педалі, які символізували два голоси вокс гумана (або людське) та вокс селесте (або божественне). А ще Біллі відповідав за переносний вівтар на трьох ніжках, який вкладався у портфель болотяного кольору. Всередині вівтар був обшитий плюшем пристрасно малинового кольору, і в цьому плюші вмостилися хрест, зроблений з анодованого алюмінію, і Біблія.
Як вівтар, так і орган виготовила компанія з міста Кемдена, у штаті Нью Джерсі, яка спеціалізувалася на виробництві пилососів. Ну і так далі.
* * *
Якось на тих вченнях Біллі грав гімн "Наш Господь це міцна фортеця" Йоганна Себастьяна Баха на слова Мартіна Лютера. Це було в неділю вранці. Паства, яку Біллі з капеланом зібрали на покатих каролінських пагорбах, складалася десь із п'ятдесяти солдатів. А потім до них підійшов один із місцевих бейсбольних суддів, які підробляли на цих вченнях. Цих суддів було приставлено до кожної військової частини, і в їхні обов'язки входило тримати всіх в курсі того, хто, теоретично кажучи, в цій битві переміг, а хто програв, хто вцілів, а кого вбили.
Суддя дуже розсмішив усіх присутніх своїм вироком. Їхню відправу помітив з повітря теоретичний ворог. І, теоретично кажучи, їх усіх перестріляли. Теоретичні мерці зайшлися реготом і заковтнули подвійну пайку свого недільного обіду.
Багато років після того, згадуючи цю подію, Біллі був вражений тим, наскільки тральфамадорською була вся та ситуація зі смертю: хтось помер і тут таки сів обідати.
Під кінець учень Біллі дали коротку відпустку додому за родинними обставинами через те, що з його батьком, перукарем з міста Іліум у штаті Нью Йорк, під час полювання стався нещасний випадок його друг цілився в оленя, а влучив у нього. Отаке.
* * *
Біллі не встиг повернутися з похорону, як його відправили за кордон. Його було приставлено до штабу піхотного полку, який воював у Люксембурзі. Помічника капелана цього полку вбили під час бойових дій. Отаке.
Коли Біллі прибув на місце служби, німці вже добивали його полк у ході славетної битви за Арденн. Біллі навіть не дістався до того капелана, якому він мусив прислужувати, йому навіть не видали сталевої каски чи похідного взуття. Був грудень 1944 го, і німці саме розгорнули свій останній відчайдушний наступ тієї війни.
Біллі пережив атаку, але він раптом опинився в глибокому німецькому тилу і брів навмання незнайомими теренами. Трійко таких самих заблудлих вояків, щоправда, не таких ошелешених, як Біллі, дозволили йому прибитися до них. Двоє з них були піхотними розвідниками, а третій артилеристом. У них не було ні харчів, ні військових мап. Щоб не напоротися на німців, вони чимраз більше відходили від лінії фронту й дедалі глибше поринали в заповідну тишу. Вони їли сніг.
Вони рухалися стопа у стопу. Попереду йшли розвідники досвідчені, певні себе, мовчазні. У них були рушниці. За ними йшов артилерист протитанкової гармати, незграбний, гладкий коротун, готовий будь якої миті дати німцям відсіч. В одній руці він тримав кольт 45 го калібру, а в другій стискав кинджал.
Замикав цей ланцюг Біллі Пілігрім. Його порожні руки теліпалися, і він напівбезтямно готувався до смерті. Біллі виглядав, як повне казна що, метр дев'яносто зросту, з грудною клітиною, яка нагадувала сірникову коробку. На ньому не було ні каски, ні пальта, ні військового взуття, не кажучи про зброю. Біллі був взутий у копійчані, відкриті черевики, які він купив, коли їхав на похорон батька. Підбір на одному з них відірвався, і тепер Біллі то припадав на ногу, то підстрибував: плиг скок, плиг скок. І від такого постійного пристрибування він уже відчував біль у суглобах.
На ньому були тонка формена тужурка, сорочка, вовняні штані, і його кальсони були геть мокрі від поту. Він був єдиний із цих чотирьох, хто заріс бородою. Не так бородою, як маленькими кущиками щетини, і подекуди в цій рослинності вилискувала сивина, хоча Біллі був лише двадцять один рік. Він також почав лисіти. Від морозу, вітру та різкого руху його обличчя стало малиновим.
Він аж ніяк не був схожий на солдата. Він був схожий на зачуханого фламінго.
* * *
І от на третій день їхніх мандрів хтось із далека почав стріляти по них і зробив чотири постріли, саме коли вони перетинали вузьку бруківку. Перший постріл мав поцілити в розвідників. Другий в артилериста протитанкової гармати, якого звали Роланд Вієрі.
Третя куля летіла в зачуханого фламінго, який зупинився якраз посередині дороги, коли важка смертоносна бджола продзижчала проз його вухо. Але Біллі й не збирався рухатися, він чемно чекав, щоб снайпер прицілився знову. За його туманним уявленням про закони війни, снайперові треба було дати шанс як слід прицілитися. Наступна куля не забарилася, вона пролетіла в кількох сантиметрах від його коліна і мало не розтрощила його.
Роланд Вієрі з розвідниками ховалися в канаві. "Заберися з дороги, долбойоб ти грьобаний!" У 1944 році для людей того соціального прошарку, до якого належав Біллі, такі вирази були ще неологізмами. Він взагалі не розумів, що за ними стоїть, але почувши таке, був приємно шокований, і це врятувало йому життя. Він стрепенувся й забрався з дороги.
* * *
"Бачиш, я знову врятував тобі, мудаку, життя!" сказав Вієрі, коли Біллі дістався до канави. Всі ці дні він тільки й робив, що рятував Біллі життя, лаючи його, від усіх щедрот роздаючи йому то копняків, то ляпасів що завгодно, аби той не заклякав. І тут не можна було обійтися без жорстокості, бо сам по собі Біллі б не врятувався. Він хотів одного покласти всьому цьому край. Він потерпав від холоду, голоду, від власної недолугості і від сорому за себе. Ішов третій день цих блукань, і він уже не тямив, уві сні це чи наяву, і, взагалі, для чого йому рухатися, якщо можна стояти на місці.
Все, що йому хотілося, це щоб йому, нарешті, дали спокій. "Ідіть далі без мене", безнастанно повторював він.
* * *
Вієрі, як і Біллі, щойно потрапив на фронт.