Тепер вони — восьмикласники. Пречудова стадія людського віку для усвідомлення свого місця у світі!
— Так не годиться! — бадьоро промовив Таратар, і клас здивовано втупився в нього. — Хіба тут усі теоретики? — трохи глузливо вів далі вчитель математики. — Адже хто-небудь та захоче трудитися не лише головою, а й руками!
Вони, його вихованці, дивилися на вчителя з насмішкуватими бісиками в очах. Невже він сумнівається в їхніх здібностях?
— А що? — запитав хтось, і запитання прозвучало як виклик.
Таратар прийняв виклик, окуляри його войовничо блиснули.
— Нічого. Зараз перевіримо, чи всі здатні поставити машині точне запитання. Електронику, приготуйся відповідати на запитання. Отже, Корольков.
Класний Професор був, звичайно, напоготові.
— Елеку, скажи, чи будуть створені машини, які перевершать всі здібності людини?
— Якщо людина виявиться менш здібною, ніж машина, — спокійно сказав Елек, — то це буде поразкою людини. Машина в даному уявному випадку невинувата.
— Один нуль на користь Електроника, — резюмував учитель. — Розвинемо тезу Електроника. Слово має Віктор Смирнов.
Віктор неквапливо підвівся з місця, оглянув уважно Електроника, ніби вишукуючи в ньому вразливе місце.
— Чи перевершить робот людину в навчанні? — запитав він.
— Це може статися, — відповів Елек, — якщо людина сама перестане вчитися. Машині, між іншим, навчатися важче, ніж людині... — додав він.
— Кукушкіна... — провадив далі вчитель. Кукушкіна безтурботно труснула тугими, рухливими, наче батіг наїзника, кісками.
— А що, коли відмовитися зовсім від машин? — випалила вона й завмерла з відкритим ротом.
Клас глухо загомонів. Електроник похитав головою, підніс руку.
— Це неможливо, Кукушкіна, — незворушно констатував він. — Історію, як відомо, не повернеш назад.
— Кукушкіну з поля! — вигукнув басом Гусєв, стукнувши кулаком-динькою по парті. — Вивести з гри!
Напевне, почалася б звична для класу сцена словесної баталії. Але підвівся з місця Сергій Сироїжкін, голосно заявив:
— Запишіть мене в монтажники, Миколо Семеновичу!
— Тебе? — здивовано перепитав Таратар.
— Так, мене.
— Добре, Сергію
"Сергій... у монтажники... чому?" — Над партами зависло питання.
Чому? Сергій не став пояснювати, що він побачив у ту мить дивовижне місто — підводне чи космічне, місто з цехами безшумних автоматів, місто з привабливими світлими вулицями, що біжать удалину. Що добували в тому місті — океанічну руду, виняткової чистоти кристали чи нову енергію, — хлопчик не знав, але передчував, що це місто його майбутнього; він ясно розпізнав силуети його жителів, які промайнули серед підводних будов. Лише кілька секунд прожив він у фантастичному місті й повірив у нього.
Чому? Вголос він відповів на запитання так:
— Хочу бути, як і Елек, робітником. Я читав у книжках, що "робот" означає — "робітник". Це насправді так. Хіба Елек не роботяга?
Він з усмішкою глянув на друга, сів на місце. І всі в душі погодилися із Сергієм.
Услід за Сироїжкіним попросився в робітники Макар Гусєв. І ще десять восьмикласників записалися в монтажники.
— З Елеком не пропадемо! — радісно оголосив Макар, відчуваючи себе повноправним представником нової бригади.
Таратар поздоровив восьмикласників з переходом до дев'ятого класу.
— А ви, Миколо Семеновичу, в який підете восени? — запитав хтось.
— У п'ятдесят дев'ятий, — відповів учитель і, побачивши усмішки на деяких обличчях, підтвердив: — Доживете до мого віку й теж станете п'ятдесяти-дев'ятикласниками. А потім шістдесяти... Отак-то!
Елек зайшов до Сергійової кімнати. Він мигцем глянув на захаращений листами стіл і попрямував до балкона. Рессі ледь чутно, але наполегливо викликав його.
З висоти восьмого поверху Електроник побачив те, чого він давно чекав. На зеленому моріжку завмер на задніх лапах великий чорний пес, а навколо нього кружляла, підтанцьовуючи, дівчинка в синьому спортивному костюмі.
29
Рессі привітав господаря коротким, дуже виразним гавкотом.
Дівчинка підвела голову.
— Елеку, ти?
— Я!
— Іди, ми чекаємо.
Він кинувся східцями вниз, намагаючись обчислити, що означають для його майбутнього ці прості й такі дивні слова.
НА СТАРТ!
Електроник одразу зрозумів, що це вона — дівчинка з очима, які не сміються. Погляд темних очей був уважний. Здавалося, дівчинка бачить кожного наскрізь.
Він простягнув руку:
— Здрастуй! — І відрекомендувався: — Електроник, а простіше — Ел.
Долоня її була холодна, потиск міцний.
— Здрастуй, — відповіла дівчинка й назвала себе: — Електроничка, Еля.
На якусь мить він розгубився, зніяковів. "Еля?.. Електроничка?.." Він роздивився дівчинку.
Обличчя привабливе, смугляве. Коротка, майже хлопчача стрижка, каштанове волосся. Спортивна фігура. Руки й ноги в постійному русі, немов спортсменка розминається на місці. Словом, дівчинка як дівчинка. Тільки от її очі — вони скидалися на суворий, незворушливий об'єктив кінокамери...
— Отже, ти... Електроничка? — повторив Елек, моделюючи подумки десятки можливих біографій нової знайомої.
— Навіщо марнувати час, Еле? — буденним тоном сказала спортсменка, наче вони були знайомі сто років. Нахилившись уперед, відвівши руку назад, вона несподівано скомандувала: — На старт! Ти готовий? Раз... два... три! Марш!
На слові "марш" дівчинка зірвалася з місця, різко стартувала. Електроник кинувся за нею. Вони враз перетнули подвір'я і вибігли на вулицю.
— Ти куди? — гукнув Ел. — Давай поговоримо!
— Поговоримо дорогою, — кинула через плече його нова знайома. зо
— Рессі, додому! — звелів Елек тер'єру, який м'якими стрибками мчав за ними. — Передай Сергієві, що я повернуся до вечері.
Електроничка бігла швидко, як завзятий спортсмен; супутник ні на крок не відставав від неї, уважно стежачи за вулицею, транспортом, пішоходами. На перехресті Електроничка, не збавляючи темпу, ринулась на червоне світло. Вона проскочила перед самим носом малолітражки. Зустрічні автомобілі різко загальмували, пропускаючи зухвалих порушників.
— Так не можна! — випалив у спину дівчиську Електроник. — На червоне треба зупинитися.
— Я не хочу, — відповіла на ходу Електроничка.
Тільки зараз Елек упевнився, що мотоцикліст був ні в чому не винуватий, налетівши на школярку, яка вискочила з кущів. На другому перехресті Елечка одним стрибком подолала вулицю з рухомим транспортом, і Елек змушений був податися за нею.
— Ти що, не сповна розуму?! — крикнув він, наздоганяючи. — Адже є правила вуличного руху...
— Не знаю ніяких правил, — спокійно промовила супутниця, не зменшуючи швидкості бігу. — Вперед!
— Зрозумій, це такі самі машини, як і ми, — переконував на ходу Електроник. — Без правил може скоїтися аварія.
— А хто вигадав правила?
— Людина, — сказав Елек.
Електроничка так раптово зупинилася перед червоним світлом, що хлопчик трохи не налетів на неї.
— Говори правила, — зажадала Елечка. А коли загорілося зелене, вмить зреагувала: — На старт! Марш!..
Врешті-решт вони знайшли спосіб, як пересуватися у складному потоці міського руху без зупинок і не переривати розмови: прилаштувалися у "хвіст" колони автобусів, які в супроводі міліцейського патруля везли піонерів за місто. Світлофори давали автоколоні зелену вулицю, і це допомогло Елекові швидко й наочно пояснити новій знайомій правила руху, хоч самі вони й порушували їх. А втім, популярний нині біг підтюпцем у складному потоці міського транспорту не привертав особливої уваги перехожих.
— "Обережно, діти!" — прочитала Еля напис на задній шибці автобуса й запитала: — Чому цим дітям вони дають зелене світло, а нам — червоне?
— Хто вони?
— Світлофори.
Довелося пояснювати відмінність між рухом окремого пішохода й колони дітей, розповідати, як працюють світлофори, як управляють автоматами люди в міліцейській формі...
— А діти всі живі? — цікавилася Електроничка
— Живі, — сказав Елек.
— І автобуси теж живі? — правило теревені дівчисько.
— Певною мірою — так...
— А ми з тобою?
— І ми...
— А чому певною мірою?
— Потім довідаєшся! — буркнув Елек.
Нелегко відволікатися на складні розмірковування, коли схеми зайняті проблемою безпеки руху. Елечка раз у раз намагалась обійти автоколону й вирватися вперед, вона почувала себе незручно в міській тисняві з її обмеженими швидкостями, але дотримувалася правил.
На заміському шосе спортсмени розвинули велику швидкість, обганяючи одну за одною найшвидкісні машини, не підозрюючи, які емоції викликають вони у водіїв. Кам'яне місто тануло вдалині; зелено-блакитний простір летів назустріч; роботам здавалося, що їм сниться щасливий, легкий і швидкоплинний сон.
Проте й уві сні з розплющеними очима вони виявляли звичну розважливість. Елек визначив поглядом, що руки й ноги його супутниці рухаються ритмічно й правильно — як у спринтера на стометровій дистанції, тільки значно частіше. Мабуть, для випадкового спостерігача бігуни були лише чемпіонами, які блискавично промайнули перед очима, щоб установити нові рекорди
— Давно тренуєшся? — запитав Елек, настроюючись на ділову розмову.
— Кілька днів. — Елечка рвучко обернулась, відгадавши хід його думок. — Не хвилюйся. Я із спортивним ухилом.
— Від Громова, чи що, втекла? — пожартував робот.
— Помилки минулого виключені, — миттю зреагувала спортсменка. — Хіба я — ти?
Навіть при шаленій швидкості вона спробувала на ходу суто по-дівчачому стенути плечима й трохи збилася з ритму, але відразу ж виправилась і вихопилася вперед.
— Ти — це не я, — погодився Елек і спитав найголовніше: — Тобі відома твоя мета?
— Я так само, як і ти, вивчатиму людину. — Вона повернула голову, уважно глянула в Елекові очі. — Це і є моя мета.
— Обережно, Елю! — застеріг Елек, помітивши, що навпроти мчить важкий грузовик.
— Бачу, — озвалася дівчинка, закарбувавши у своїй свідомості розширені очі водія грузовика. — Я все бачу, відчуваю, але не все знаю...
Сумний тон її голосу не пасував до рішучих рухів. Електроник добре розумів супутницю.
— Не знаєш, з чого почати? — запитав він.
— Не знаю. — Еля зітхнула. — Ти мені допоможеш?
— Спробую, — відповів він і гукнув: — Гей, куди ти?
Одержавши ствердну відповідь, дівчинка-робот увімкнула граничну швидкість. Електроник не захотів від неї відставати. Ніщо не перешкоджало рухові найпрудкіших у світі бігунів. Вони здавалися самі собі дужими, спритними, невловимими.