На ньому був темний костюм, і він один серед своїх людей не мав на ногах шкіряних гетрів. Химерний невеличкий капелюх, чи скоріше берет, насунутий аж на одвислі червонясті щоки, був чимось схожий на дохлого щура. Симон Бонаві раз у раз мов несамохіть торкався пальцями ширіньки. Замість табаки він нюхав свої статеві органи і робив це, майже не криючись. Як тільки піднімав до носа кінчики вказівного й великого пальців, його мертвотні очі на байдужому обличчі немов оживали.
— Що це ви нюхаєте, пане Бонаві? — якось спитав сефарда один промисловець, надто цікавий і нетактовний колега, помітивши, як його співрозмовець щохвилини опускає руку під стіл.
— Пахощі грошей, мій друже, — незворушно відповів Симон Бонаві.
Тут, у долині Тебікуарі, "пахощі грошей", здавалося, витали всюди. Симон Бонаві жадібно нюхав повітря, а його люди тим часом тягли через пагорби та видолинки гнучку металеву гадюку.
— Згідно з проектом, залізниця до Енкарнасйон проходитиме за кілометр звідси, — зауважив хазяїн.
— Цілком можливо, — погодився німець-інженер. — Кінцева станція буде за п'ять ліг на північ від Сан-Хуана-де-Борха.
— Залізниця проходитиме тут. Я сам бачив на карті.
— Це дуже добре, пане Бонаві, — мовив німець, не відриваючи погляду від землемірів.
— Звісно, добре. Бо яка може бути цукроварня без залізниці.
Рожеве обличчя Симона Бонаві ні разу не змінило виразу. Він мав звичай лагідно всміхатися, навіть коли погрожував.
— Справді, яка може бути цукроварня без залізниці, — запобігливо повторив німець.
— В Асунсйоні я використаю весь свій вплив, щоб сюди провели колію. Справа уряду — прокладати дороги. А ми збудуємо тут цукроварню і теж послужимо батьківщині, — мовив хазяїн, ощиривши великі почорнілі зуби.
— Еге ж, послужимо батьківщині, — луною відгукнувся інженер.
Ось так виникла цукроварня. Симон Бонаві став наймати робітників. Спочатку тубільці зраділи, що тепер є можливість постійного заробітку. Своєю лагідністю й привітністю Симон Бонаві справив на всіх найкраще враження. Відразу видно, що це чоловік порядний і добрий. Люди почали стікатися юрмами. Хазяїн посилав їх на будівництво цегельного заводу та земляного насипу, який просувався назустріч майбутній залізниці.
З випалених у печах червоних цеглин мурували стіни цукроварні. Потім стало надходити всяке складне обладнання, залізний прес, великі мідні казани. Усе доводилося перетягувати за допомогою важелів та котків від самої кінцевої станції, що була не ближче, ніж за десять ліг.
Споруджувалися склади; виросло кілька житлових будинків, поліційний комісаріат, крамниця. Люди працювали, як раби. І це був тільки початок. Але срібняків, про які мріяли, досі не бачили навіть здалеку, бо хазяїн платив їм чеками.
— Це акції на пред'явника, хлопці, — казав він їм по суботах. — Ідіть собі спокійно.
— Kuatiá reí[165], хазяїне, — наважився запротестувати один.
— Що він каже? — спитав Симон Бонаві в Пенайо, який ходив за ним, наче тінь.
— Нікчемний папірець, — переклав мулат.
— Дурень, ох і дурень же ти, — посміхаючись, мовив хазяїн. — Папірець — батько грошей. А той, що у тебе в руках, вартий більше, ніж песо. Це акції на пред'явника. Ідіть до крамниці — побачите.
"Акції на пред'явника". Звучало добре, але тубільці не розуміли, що воно означає. Мабуть, ці папірці обіцяють їм щось у майбутньому. Вони брали чеки й ішли до заводської крамниці, де обмінювали свою поденну платню на харчі та одяг, що діставалися їм удесятеро, а то й удвадцятеро дорожче за їхню справжню вартість. Але все ж таки це були харчі й одяг і давали їм і те, й те за kuatiá reí, білий папірець, що, виявляється, цінніший за добре песо, цінніший за срібну монету.
Симон Бонаві ткав свою павутину із соку тих самих мух, які в неї ловилися. Обплутував усе навколо своїми пухкими маленькими ручками, ходив, перевалюючись на кривих ніжках, такий собі череватий маятник, усміхнений і хижий. Маятник годинника, що показував час, який належав лише Симону Бонаві.
Тубільці бачили, як виростає цукроварня, немов величезна червона пухлина. Вони відчували, як роздимається вона від їхньої праці, їхнього поту, їхнього страху. Бо страх, глухий і безсилий, почав уже їх душити. Вони не могли збагнути своїм первісним розумом, що ж це діється. Виходить, праця може давати не тільки радість. Вона може бути справжнім прокляттям, і тоді доводиться терпіти її, як терплять неминуче лихо.
Перш ніж цукроварня була готова, Симон Бонаві встиг уже добре залякати людей. Він, як і раніше, лагідно всміхався і нюхав аромат свого цнотливого паху. Сам хазяїн у роботу по приборкуванню людей не втручався. Він цілком передав нагляд за будівництвом Еулохіо Пенайо, який безперервно вимахував довгим товстим канчуком, прив'язаним до руки.
— Стережіться, Улохіо!.. — злякано шепотілися люди біля насипу, на цегельні, в корчовищах, у бараках. А сплетений із сириці канчук ляскав і ляскав по землі, по дереву, по машинах, по змокрілих спинах невільників. Раз у раз моторошно бахкали постріли з парабелума. Пенайо хотів, щоб усі знали: пустити кулю йому не важче, ніж шмагонути канчуком.
Якось він пальнув у голову Естебана Бланко, що наважився підняти руку на наглядача. Мулат вистрелив упритул.
— Теба мертвий! Улохіо застрелив Теба! — миттю облетіла будівництво звістка.
Це був перший бунтівник і перший убитий. Його кинули в річку. Труп поплив за течією, погойдуючись на хвилях. Здавалося, що він лежав на червоній скатертині, постеленій на зеленавій збриженій воді.
Симон Бонаві посміхався і нюхав кінчики пальців. Косі очі Еулохіо Пенайо пильно нишпорили поміж кущами й деревами, по прибитій курявою землі. Хазяїн був веселий і лагідний. Але за цим привітним чоловічком завжди маячила зловісна тінь мулата.
Удвох вони міцно обплутали жителів долини Тебікуарі в Гуайра. Вільними залишалися тільки карпінчеро, що не бажали продавати свою бродячу долю хазяїнові, який скуповував людські життя за паперові чеки.
Прийшла чума. Багато тубільців хворіли й помирали. Декотрі наважилися були піти до хазяїна просити аванс на купівлю ліків у Сан-Хуані-де-Борха. Симон Бонаві зустрів їх своєю лагідною усмішкою.
— Нам, біднякам, хворіти не годиться. Онде річка, — мовив він, показавши пальцем через плече. — Напувайте тих, хто захворів, водою, давайте їм стільки води, скільки зможуть випити. Вода — це святі ліки.
Нарешті фабрика стала до ладу. Зі своїх мідно-залізних нутрощів вона випльовувала білий цукор — біліший, ніж пісок на перевозі. Білий, солодкий і блискучий. Чоловіки, жінки та смагляві діти Тебікуарі-Коста не могли надивуватися, що з їхнього гіркого поту утворюються такі білі-білі крупинки, ніби омиті місячним сяйвом, схожі на дрібненьку риб'ячу луску, на вранішню росу, на краплі солодкої слини ос.
— Цукор… білий цукор! Який гарний! — стишуючи голос, дружно захоплювалися тубільці. У багатьох виступали сльози, схожі на віддзеркалені кришталики цукру. Він був на губах солодкий, але на очах пекучий — здавалося, білі зернятка танули і скапували гіркими краплями.
Спочатку люди пооб'їдалися. Потім могли куштувати цукор лише потайки, ризикуючи дістати кулаком у зуби і десять ударів мулатовим нагаєм.
Після першої сафри Симон Бонаві повернувся до столиці, залишивши цукроварню на інженера-німця Форкеля, а нагляд за робітниками — на Еулохіо Пенайо.
Люди довго проводжали хазяїна поглядами. Він їхав на коні, посміхаючись та нюхаючи кінчики пальців, і, здавалося, на прощання всмоктав у себе останнє світло, останні пахощі трав і лісу, які ще лишалися в Тебікуарі-Коста. Над ним нависав величезною тінню мулат, що супроводжував його до поїзда.
Після того на цукроварні почалося справжнє пекло, засноване Симоном Бонаві, чоловічком із делікатними манерами й лагідними синіми очима. Форкель і Пенайо повинні були надсилати йому детальні звіти. Вони залишалися там, немов права й ліва рука низенького череваня з Асунсйона.
З димаря цукроварні валували густі чорні клуби, кіптюжили колись таке прозоре повітря і чисте небо над долиною. Здавалося, то дихають нещасні, живцем поховані в пухлині з цегли й заліза, яка й далі пульсувала на березі річки.
Того року в ніч на святого Хуана вогні промайнули над водою тихо й примарно, мов світлі казкові духи.
Солано Рохасові було тоді п'ятнадцять років, і він уже працював пеоном на пресі. У нього на очах збунтувався й загинув Естебан Бланко. Його крик, його розтрощена кулею з парабелума голова, а особливо те, як він гордо схопив за руку найманого вбивцю, що замахнувся на нього канчуком, глибоко запали Солано в душу.
Еулохіо Пенайо і далі знущався з людей. Він геть розперезався. Почував себе безкарним і всемогутнім. Бонаві домігся в Асунсйоні, щоб мулата також затвердили на посаді урядового поліційного комісара.
Комісаріат, білий будинок із цинковим дахом, що навіював людям не менший страх, ніж його мешканець, стояв на закруті річки, на самій вершині берегової кручі. Звідти наглядач-комісар стежив за цукроварнею, мов чорний пес, увінчаний ореолом кривавої слави. Туди ж приводив ночами жінок, які ставали жертвами його невситимої хіті. Подеколи звідти чулися їхні зойки і плач, упереміш з реготом і лайкою мулата.
Через рік по від'їзді хазяїна настала черга й матері Солано, яка була ще жінка молода й непогана з себе. Еулохіо домігся від неї, чого хотів, бо пригрозив, як відмовиться, застрелити її сина, котрий працював на цукроварні. Солано дізнався про це набагато пізніше, коли мулата вже не стало на світі, а молодого робітника куди дужче турбувала доля всіх пригноблених, аніж особисті кривди.
Тим часом у пеонів цукроварні несподівано з'явився ще один ворог.
Макс Форкель привіз із Асунсйона свою дружину. Вона прискакала верхи, мов чоловік, — у чорних чоботях, синіх панталонах та куртці, у фетровому капелюсі на пофарбованому в якийсь дивовижний колір волоссі.
З першого ж погляду всі зрозуміли, чого від неї можна сподіватися. То була брутальна самиця, ще невситиміша, ніж мулат. З ранку до вечора гасала вона верхи по околиці, ласо позираючи на зустрічних чоловіків. Її прозвали Брінга. Сині рукави її куртки цілий день маяли у хмарах пилюки та диму, що валував з труби цукроварні.
Спочатку Брінга злигалася з мулатом.