— Вони їли лосося. І... є ще три нові випадки... ті самі ознаки. Ви можете піти до них, лікарю?
— Зараз. Але мені потрібна моя сумка.
Дан кинув через плече:
— Я не можу зараз покинути кермо, але ми це влаштуємо. Дженет! Ось багажна квитанція лікаря. Візьми на допомогу кого-небудь з пасажирів. Витягніть одну з двох лікаревих сумок. Ту, що менша. — Дженет узяла квитанцію й повернулася до лікаря, певно, хотіла щось сказати, але Дан вів далі: — Я викличу Ванкувер і доповім про те, що сталося. Ви хочете щось додати?
— Так, — відповів Бейрд. — Повідомте, що в нас три випадки отруєння і ще у трьох пасажирів подібні симптоми. Можете сказати їм, що хоч ми не цілком певні, але здається, причиною отруєння був лосось, поданий на вечерю. Нехай одразу ж заблокують усі продукти з місця їх надходження доти, доки не з'ясується остаточно причина отруєння.
— Я згадав! — скрикнув Дан. — Сьогодні, оскільки ми надто пізно прилетіли до Вінніпега, продукти було куплено у випадкового постачальника.
— Це ви їм теж скажіть, капітане. Це допоможе в розслідуванні.
— Благаю вас, лікарю, йдіть до місіс Чайлдер, вона втрачає притомність, — урвала його Дженет.
Бейрд пішов до дверей. Зморшки на його обличчі стали виразніші, він окинув стюардесу суворим поглядом.
— Не зчиняйте паніки серед пасажирів. На вас лягла велика відповідальність. Прошу негайно знайти мою сумку, а я тим часом піду до місіс Чайлдер. — Він штовхнув двері, пропускаючи вперед Дженет, і раптом схопив її за плече: — А ви, що ви їли на вечерю?
— Баранину, — відповіла стюардеса.
— Хвала богові хоч за це.
Дженет усміхнулася, ступнула крок уперед, але лікар знову затримав її.
— А капітан, сподіваюсь, капітан теж їв баранину?
Дженет глянула на нього, силкуючись пригадати й зрозуміти, навіщо він про це питає.
І раптом вона все зрозуміла, похитнулась і сперлася на руку лікаря. Її пойняв невимовний жах.
Розділ третій
01.45 — 02.20
Бруно Бейрд уважно подивився на стюардесу, Мозок його напружено працював. Оцінюючи ситуацію, лікар мобілізував весь свій багаторічний досвід: робив припущення, відкидав їх, зважував "за" і "проти".
— Ну що ж, поки що не будемо турбуватися тим, чого, може, й не станеться, — промовив він, здавалося, сам до себе. Потім суворо додав: — Прошу якомога швидше знайти мою сумку. Перш ніж іти до місіс Чайлдер, я мушу поговорити з капітаном.
Літак ішов рівно, наче котився по столу. У просторі висів блідий диск місяця, що з ковдри хмар унизу робив безмежний засніжений степ.
Казковий краєвид.
— Капітане! — Бейрд перехилився через порожнє крісло другого пілота. — Капітане!
Дан повернув голову.
— Треба щось робити. Ці люди тяжко хворі, вони потребують негайної допомоги.
Дан кивнув головою
— Розумію, лікарю. Але що я можу зробити?
— Ви вечеряли після другого пілота, так?
— Так.
— Через скільки?
Очі Дана звузились.
— Через півгодини, не більше. — Раптом до нього дійшов сенс слів лікаря. Він здригнувся, наче вражений електричним струмом. — О боже! Я ж теж їв лосося.
— Як ви себе почуваєте?
— Прекрасно.
— Це добре. — В голосі Бейрда забриніли нотки полегкості. — Як тільки принесуть мою сумку, я дам вам проносне.
— А воно мені допоможе?
— Все залежить від того, скільки ваш організм уже всмоктав цієї отрути. А втім, не обов'язково, щоб кожен, хто їв лосося, захворів. Можливо, вас лихо якраз і мине.
— Мусить, — пробурмотів Дан, вдивляючись перед себе.
— Чи можна поставити управління літака на постійний курс? — запитав лікар.
— Так, — відповів Дан. — Автопілот. Але що буде з приземленням?
— Пропоную вам увімкнути автопілота, чи як він там у вас зветься. Про всяк випадок. Якщо відчуєте, що вам погано, негайно кличте мене. Не знаю, чи багато зможу вам допомогти, але тільки-но з'являться перші симптоми, кличте, бо отрута діє надзвичайно швидко.
Пальці Дана, що стискали руль, побіліли.
— Гаразд, — тихо одповів він. — А стюардеса?
— Вона їла баранину.
— Хоч у цьому нам пощастило. На бога, давайте вже скоріше ваше проносне. Мені не можна ризикувати. Адже я лишився один!
— Як тільки мені принесуть мою сумку. Якщо не помиляюсь, двоє людей у дуже тяжкому стані. — Бейрд подивився капітанові у вічі. — Ви абсолютно певні, що немає іншого виходу, крім летіти на узбережжя?
— Так, — не вагаючись відповів Дан. — Я двічі перевірив. Товстий шар хмар і низька хмарність аж до самих гір. Аеродроми в Калгарі, Едмонтоні й Летбріджі закриті. Це цілком зрозуміло, бо видимість дорівнює нулю. Коли б не це, справа була б зовсім проста.
— Але зараз вона не проста.
Лікар рушив до дверей. Дан затримав його.
— Хвилинку, лікарю! Я капітан і мушу знати всю правду. Скажіть відверто, які в мене шанси?
Бейрд сердито здвигнув плечима. Професійна певність на мить зрадила його.
— Не знаю, любий мій, — відказав він. — Тут немає якихось усталених правил.
— Я радий, що ви летите з нами, — мовив капітан.
Бейрд мовчки вийшов. Дан глибоко зітхнув. Пригадав усю свою розмову з лікарем і гарячково почав шукати правильного рішення. Не вперше за час польотів ним оволоділа тривога, невпевненість у собі, навіть страх. Але цього разу кров холонула в жилах від свідомості можливого трагічного кінця. Що відчуває людина в останні хвилини життя? Старші пілоти, які брали участь у війні, казали, що, коли вчасно не кинути літати, кінець у всіх однаковий. Саме такий. Аж смішно: протягом якоїсь півгодини звичайний, нудний рейс із групою футбольних болільників на борту перетворився в пекло на висоті чотирьох миль над землею. Виникла трагедія, про яку потім писатимуть тисячі газет під велетенськими заголовками.
Дан з огидою відігнав ці думки, простяг руку і ввімкнув автопілота. Зачекав хвилину, поки стрілки всіх приладів зайняли потрібне положення, потім привів у рух решту автоматичних приладів: довго хитав елеронами, перевірив їх точну установку на контрольному приладі й пересвідчився, що вони виконали наказ; встановив руль напрямку і руль висоти — маніпулював біля них доти, доки чотири лампочки над розподільним щитом перестали блимати й почали світитися рівним тьмяним світлом. Задоволений, кинув іще погляд на гірокомпас і зняв руки з рулів. Зручно всівшись у кріслі, стежив, як літак без його допомоги безпомилково летить по курсу. На всякий випадок ще раз перевірив роботу всіх бортових приладів. Для недосвідченого ока кабіна пілотів являла собою зараз фантастичне видовище: за рулями, здавалось, сиділи двоє духів. Рулі рухалися самі собою, долаючи повітряні течії, які час від часу відхиляли машину від курсу. На великому бортовому щиті десятки стрілок контрольних приладів фіксували перебіг польоту.
Потім Дан сягнув по мікрофон, що висів у нього над головою, прилаштував у себе на шиї, надів навушники, висякав носа. "А тепер гайда!" Ввімкнув мікрофон і почав говорити. Голос його бринів спокійно, — він уже опанував себе.
— Алло, Ванкувер? Говорить рейс 714. Повідомлення про небезпеку. Повідомлення про небезпеку. Прийом.
У навушниках голосно затріщало.
— Рейс 714, ми слухаємо.
— Аеропорт Ванкувер? Говорить рейс 714. На борту три серйозних випадки отруєння, очевидно, рибою, і серед них — другий пілот. Припускаємо, що будуть іще. Забезпечте до моменту приземлення карети швидкої допомоги. Повідомте найближчу лікарню, щоб приготували місця. Як я вже сказав, ми гадаємо, що причина отруєння — лосось, поданий на вечерю. Візьміть під контроль місце, звідки його доставили, поки лікарі остаточно не з'ясують причину отруєння. Через те, що ми запізнилися у Вінніпег, продукти було замовлено якомусь незнайомому постачальникові. Прошу це перевірити. Все зрозуміло? Прийом.
Ведучи розмову з Ванкувером, капітан весь час дивився на засніжені простори, що, скільки сягало око, розіслалися під літаком. Голос із землі був професійно ввічливий і безпристрасний, як завше, але Дан розумів, яку сенсацію і паніку викликало його повідомлення в аеропорту на узбережжі.
Він вимкнув мікрофон і зручніше всівся у кріслі. Почував себе страшенно змученим, обважнілим, наче в жилах у нього текло олово. Чоло зросив холодний піт. Тіло пройняв дрож, і він не міг стримати його. В пориві гніву на підступну слабість свого тіла Дан мобілізував усі свої сили й перевірив роботу автопілота, курс літака, напрямок вітру на трасі й над горами, план аеродрому в Ванкувері. Не знав, скільки часу це забрало в нього — кілька хвилин чи годину. Взяв бортовий щоденник, розгорнув його, глянув на годинник. Думати було важко, майже боляче. Він почав докладно пригадувати всі події цього вечора.
А тим часом у пасажирському салоні лікар Бейрд закутав місіс Чайлдер сухими пледами. Вогкі від поту пледи відкинув убік. Місіс Чайлдер лежала непорушно, з заплющеними очима, пересохлі губи розтулились і тремтіли. Вона тихо стогнала. Коли Бейрд підвівся і відійшов від хворої, почався новий напад болю.
— Стежте, щоб дружина весь час була тепло вкрита, а пледи сухі, — сказав Бейрд її чоловікові.
Чайлдер схопив лікаря за руку:
— На бога, лікарю, що з нею? — спитав він хрипким голосом. — Щось серйозне?
Бейрд кинув погляд на жінку. Вона дихала важко, уривчасто.
— Так, — відповів він. — Дуже серйозне.
— Тоді треба щось робити! Дайте їй якісь ліки!
Бейрд заперечливо похитав головою.
— Потрібні ліки, яких у нас немає. Антибіотики. Ми не можемо зараз нічого зробити. Пильнуйте, щоб вона тепер не розкривалася.
— Може, хоч трохи води...
— Ні, вона не зможе ковтнути. Ваша дружина майже непритомна. Спокійно, прошу вас! — різко мовив він, коли вражений чоловік підвівся з сидіння. — Тепло — це тепер єдиний лікувальний засіб. Усе буде гаразд. Ваше завдання тримати її в теплі. Навіть якщо вона цілком утратить притомність. Я скоро повернуся.
Бейрд перейшов до наступного ряду сидінь. Підстаркуватий чоловік з блискучим від поту обличчям і розстебнутим коміром тримався руками за живіт і стогнав, звиваючись від болю. Він благально глянув на лікаря.
— Я ніколи не почував себе так погано... — простогнав.
Бейрд вийняв з кишені олівця і подав його чоловікові.
— Візьміть цей олівець.
Чоловік із зусиллям підняв руку. Пальці незграбно силкувалися ухопити олівця, але він вислизав з них і падав на коліна. Погляд Бейрда застиг. Він зручніше посадовив чоловіка й накрив його пледами.
— Я не можу, не можу, — скиглив хворий.