Він скромненько ввійшов тоді до її кабінету й попросив розібратися: на його думку, в рахунок закралася помилка, але в касі з ним не погоджувалися. Йшлося про дрібницю – якихось сімдесят п'ять центів – і, як ведеться у тих випадках, коли мешканці заперечують проти невеликих сум, головний касир ладен був просто викреслити три чверті долара з рахунку, але Олберт Уеллс хотів довести, що він взагалі цих грошей не винен. Терпляче перевіривши всі папери, Крістіна впевнилася, що малий чоловічок має рацію; оскільки ж вона сама зазнавала раптових нападів ощадливості (які, однак, чергувалися з періодами безоглядного, чисто жіночого марнотратства), то його принципова настійливість викликала в неї повагу й симпатію. Водночас вельми скромні витрати, перелічені в рахунку, й Уеллсів одяг, явно придбаний у крамниці готових речей, навели її на думку, що це людина обмеженого достатку, можливо, пенсіонер, для якого щорічна поїздка в Новий Орлеан – довгождане свято.
Тим часом Олберт Уеллс заговорив:
– Я не люблю лікарень. Для мене гірше немає, як туди потрапити.
– Якщо ви залишитеся тут, – відказав лікар, – вам потрібен буде медичний догляд і медсестра – принаймні на добу. А крім того – кисневі подушки.
Чоловік не здавався:
– Про медсестру я можу домовитися з адміністрацією готелю. Правда ж, міс? – благально звернувся він до Крістіни.
– Так, це можна влаштувати.
Очевидно, Олбертові Уеллсу дуже не хотілося потрапляти до лікарні. Всупереч своїм правилам, він навіть наважився просити про послугу, не передбачену готельним сервісом, Крістіні спало на думку, що старий, можливо, і не уявляє собі, як багато треба платити за послуги доглядальниці.
В цю мить їхню увагу привернула поява робітника в комбінезоні, який котив на візку балон з киснем. Слідом за ним на дверях з'явилася кремезна постать головного інженера. Він ніс гумовий шланг, моток дроту й поліетиленовий мішечок.
– До шпиталю нас із цим причандаллям, звісно, не пустили б, Кріс, – сказав головний інженер. – Але, гадаю, своє діло воно зробить.
Одягнений він був нашвидку – в старому твідовому піджаці, під яким видніли розхристані волохаті груди, і в спортивних штанях; на ногах – розтоптані сандалі. Окуляри в масивній оправі сиділи, як завжди, на самому кінчику носа, і дивився він поверх них, від чого шкіра на його круглому лисому черепі бралася зморшками.
Головний інженер устромив кінець шланга в проріз у поліетиленовому мішечку й почав закріпляти його дротом. Помітивши, що підручний розгублено стоїть посеред кімнати, він сказав:
– Постав-но балон коло ліжка, хлопче. І ворушись, бо я вже не знаю, кому раніше давати кисень.
Доктор Аксбрідж здивовано спостерігав цю сцену. Крістіна пояснила йому, що про кисень подбала сама, знаючи, що він знадобиться, і відрекомендувала лікареві головного інженера. Руки в її приятеля були все ще зайняті, тому він тільки зиркнув спідлоба й кивнув.
За хвилину імпровізована маска була готова, і головний інженер заявив:
– У таких мішечках подушилося хтозна-скільки людей. То хай цей тепер хоч одного врятує. Як по-вашому, докторе, відповідає він вимогам чи ні?
Незворушний, здавалося, доктор Аксбрідж несподівано тепло всміхнувся.
– По-моєму, цілком відповідає. – Він глянув на Крістіну. – Я бачу, в цьому готелі зібрався вельми кваліфікований персонал.
Дівчина засміялася.
– Заждіть, наступного разу ми переплутаємо номер вашої броні, і ви одразу зміните свою думку.
Лікар обернувся до хворого.
– Після кисню вам полегшає, містере Уеллс. У вас, очевидно, з бронхами не все гаразд?
Олберт Уеллс кивнув і хрипко пояснив:
– Я підхопив бронхіт ще коли шахтарював. А потім додалася й астма. – Він звів очі на Крістіну. – Даруйте, що все так вийшло, міс.
– Ні, це ви даруйте, що вас переселили сюди.
Головний інженер з'єднав вільний кінець шланга із зеленим балоном. Доктор Аксбрідж проінструктував його:
– Для початку – п'ять хвилин кисню, п'ять хвилин перерви, і знову так само.
Вони вдвох закріпили маску на обличчі хворого, і за мить почулося тихе шипіння газу.
Лікар глянув на свій годинник, відзначаючи час, і спитав:
– Ви викликали місцевого лікаря?
Крістіна пояснила йому, що має прийти доктор Аронс.
Аксбрідж схвально кивнув.
– Мені доведеться зразу ж передоручити йому пацієнта. В мене іллінойська ліцензія – я не маю права практикувати в Луїзіані. – Він схилився над Олбертом Уеллсом. – Ну як, краще?
Той ствердно кивнув головою під маскою.
З коридора долинули тверді кроки, і в номер увійшов, на мить затуливши своєю високою постаттю проріз дверей, Пітер Макдермот.
– З'явився на ваш виклик, – сказав він Крістіні й, глянувши на хворого, спитав: – Небезпека вже минула?
– Тепер уже, здається, минула, але, по-моєму, ми мусимо зробити ще дещо для містера Уеллса. – Знаком запросивши Пітера вийти з коридор, вона переповіла йому те, що їй розказав розсильний. Почувши про переміну номерів, Пітер сердито насупився. Тоді Крістіна додала: – Якщо він залишиться в нас, ми повинні переселити його до іншої кімнати й подбати про медсестру – сподіваюся, знайти її буде не дуже важко.
Пітер кивнув. Навпроти, в коморі прибиральниці, стояв внутрішній телефон. Він підійшов до нього, викликав бюро оформлення і, коли нічний черговий підняв трубку, сказав:
– Я на чотирнадцятому. Чи є у вас на цьому поверсі вільні номери?
Реєстратор мовчав. Це був один з готельних ветеранів, найнятих на роботу багато років тому самим Уорреном Трентом. Підлеглими він попихав, до клієнтів ставився зверхньо, і досі все йому минало. Пітерові Макдермоту він уже два-три рази давав зрозуміти, що зневажає новачків, надто якщо вони молодші від нього, обіймають вищу посаду та ще й привіялися з північних штатів.
– Ну, то є вільні номери чи немає? – знову запитав Пітер.
– Є номер чотирнадцять-десять, – відказав черговий. Його вимові позаздрив би потомствений південний плантатор. – Але я саме виписую його новоприбулому. – Зробивши паузу, він додав: – Не знаю, чи ви в курсі: готель уже майже повний.
В номері чотирнадцять-десять Пітер бував. Він згадав: простора затишна кімната, вікнами на Сейнт-Чарлз-авеню.
– Якби я заселив цей номер, ви могли б підшукати новенькому щось інше? – поцікавився він.
– Ні, містере Макдермот. У мене лишається тільки невеличкий люкс на п'ятому, а цей пан не хоче переплачувати.
Тоді Пітер твердо проказав:
– Влаштуйте на ніч цього пана в люксі, а плату візьміть як за звичайний номер. Вранці його можна буде переселити. Я тим часом переселяю мешканця з чотирнадцять-тридцять дев'ятого в чотирнадцять-десятий. Будь ласка, негайно надішліть розсильного з ключем.
– Хвилиночку, містере Макдермот, – якщо досі реєстратор розмовляв підкреслено байдужим тоном, то тепер у його голосі забриніли ворожі нотки. – Хіба ви не знаєте, що містер Трент завів порядок, за яким…
– Зараз порядкую тут я, – різко перебив його Пітер. – І ще одне: коли вас заступатиме денний черговий, перекажіть йому, щоб підготував для мене пояснення, чому містера Уеллса переселили з його попереднього номера в чотирнадцять-тридцять дев'ятий. І від себе можете додати, що в разі, коли пояснити цього він не зуміє, хай нарікає сам на себе.
Кинувши трубку, він підморгнув Крістіні.
5
Коли Пітер Макдермот вийшов із Президентського люкса, герцогиня Кройдонська повернулася до вітальні, старанно причинила за собою двері й люто процідила:
– Де твоя голова? Ти просто збожеволів, збожеволів цілковито й остаточно!
Герцог, знітившись, посовався в кріслі – як завжди, коли дружина брала його в роботу.
– Вибач, люба. Телевізор був увімкнутий. Я не чув, що ви ще розмовляєте. Думав, той тип уже пішов. – Він ковтнув віскі з содовою із чарки, яку держав у тремтячій руці, й жалісно додав: – Крім того, все разом узяте вибило мене з колії.
– "Вибач"! "Вибило з колії"! – В голосі дружини прорвалися істеричні нотки, а це було зовсім не схоже на неї. – Невже ти не розумієш, що все це може призвести до катастрофи?
– Розумію. Все це дуже серйозно. Дуже, дуже серйозно, хай йому біс.
Жалюгідний, скоцюрблений у глибокому шкіряному кріслі, він здавався тепер карликом і нагадував тих мишоподібних істот у капелюхах-котелках, що їх так полюбляють малювати англійські карикатуристи.
– Після того, що ти накоїв, я зробила все, що могла, – гнівно провадила далі герцогиня. – Зробила геть усе, щоб люди думали, ніби ми провели цей вечір удвох у готелі. Я навіть підкинула версію про коротку прогулянку, на випадок, коли хто-небудь бачив, як ми поверталися. І після всього ти, як найпослідущий дурень, увалюєшся й заявляєш, що забув свої сигарети в машині!
– А хто мене чув? Тільки цей тип, цей адміністратор. Він не звернув уваги.
– Звернув. Я стежила за виразом його обличчя. – Герцогиня подумки наказала собі зберігати самовладання. – Ти хоч розумієш, в яку страшенну халепу ми вскочили?
– Я ж уже сказав. Розумію. – Герцог допив віскі і втупився очима в порожню чарку. – І страшенно шкодую, що так вийшло… Якби ти не вмовила мене… Якби я знав, що роблю…
– Ти був п'яний! Ти був п'яний, коли я застала тебе, і ти й досі не витверезився.
Він покрутив головою, намагаючись прогнати хміль.
– Ні, я вже тверезий. – І раптом його теж прорвало: –А якого біса ти стежила за мною? Чого ти полізла туди? Якби тебе не принесло…
– Облишмо це. Зараз ідеться про інше.
– Ти вмовила мене, – повторив він.
– Це був єдиний вихід. Єдиний! Тільки так ми можемо вискочити на сухе.
– Не вірю. Якщо поліція знайде…
– Спочатку треба, щоб вона запідозрила нас. Саме тому я розіграла комедію з офіціантом. Це майже алібі, бо тепер усі вважатимуть, що ми весь вечір перебули тут… Цебто, вважали б, якби ти не зіпсував усе своїми сигаретами… Мені просто плакати хочеться!
– А ти поплач, – сказав герцог. – Це буде цікаво. Хоч слізьми доведеш, що ти жінка!
Він випростався в кріслі, й покірливий, жалісний вираз раптом зійшов з його обличчя, очі дивилися майже твердо. Ця риса його вдачі – герцог умів змінюватись, як хамелеон, – не раз вражала його знайомих, і ніхто з них не знав напевно, коли він щирий, а коли прикидається.
Герцогиня зашарілася, і від цього її вродливе обличчя з класичними рисами ще покращало.
– Можна було б обійтися без цього.
– Можливо.