Але час минав, і ніщо не порушувало оманливого спокою. Ґордон думав тепер про Ліанну та про майбутнє, яке чекає на них. Потім забувся тривожним сном. І у сновидіннях постійно втрачав Ліанну – то у похмурій пітьмі, населеній дивними тваринами, то у величезному тронному залі, де вона віддалялася, дивлячись на нього холодним, відстороненим поглядом незнайомки… Крейсер тим часом минув скупчення уламків, злегка підкоригував курс на південний захід і продовжував шлях.
Наступного ранку за бортовим часом Коркханн знайшов Ґордона у кают-компанії, де той снідав на самоті – Гарн Горві і його офіцери вже закінчили трапезу. Ліанна ж завжди снідала у себе.
– Все йде поки за планом, – сказав Коркханн.
– Ще б пак, – відгукнувся Ґордон, – Дичина сама йде у капкан. Навіщо вбивати її на півдорозі?
– Але Нарат Тейну, ймовірно, буде не так просто розправитися з нами на своїй планеті. Можливо, він побоїться розголосу.
– Ви дійсно вірите у це?
Коркханн повільно похитав головою.
– Ні. Я знаю Нарат Тейна, його придворних і підданих. Навряд чи що-небудь їх зупинить…
Деякий час вони мовчали. Потім Ґордон сказав:
– Буде краще, якщо ви ознайомите мене зі справою.
Вони перейшли до салону. Коркханн включив об'ємну карту. У темряві засяяли маленькі сонця королівства Фомальгаут.
– Уздовж південно-західних кордонів королівства, – почав Коркханн, – розташовані великі простори, зайняті в основному нежилими світами, серед яких зрідка зустрічаються і планетні системи, де є життя. До одної з них входить Крен, моя рідна планета. Всі ці вільні роз'єднані світи заселені виключно негуманоїдами, – Він вказав на мідну зірку, оточену темною пиловою хмарою. – Це Маралл. На тутешній планеті Тейн знаходиться резиденція принца Нарата.
Ґордон насупився:
– Неочікуване місце для спадкоємця трону.
– До недавнього часу він був лише шостим з претендентів. Він народився на Тейні, пристрасть до інтриг у нього в крові. Його батько був засланий саме з цих причин, за кілька років до народження Ліанни.
– А чому негуманоїди ставляться до нього краще, ніж до неї?
– Він провів серед них все життя. Він думає як вони. Ймовірно, він їм навіть ближче, ніж, наприклад, я. Негуманоїди дуже різні, Джоне. У кожній зоряній системі еволюція йшла власним шляхом. Є істоти настільки незвичайні, що їх уникають не тільки люди, а й інші негуманоїди. Нарат же до всіх відноситься однаково добре. Це дивна людина і, на мою думку, не дуже врівноважена. – Коркханн повернувся, скуйовджене пір'я видавало його збентеження. – Краще б Ліанна послухалася вас. Бог з ним, з протоколом! Але вона надто відважна, щоб боятися там, де страшно звичайним людям. І дуже схожа на свого батька, щоб поступитися перед погрозами. Кузен її розлютив, і тепер вона має намір припинити його дії. – Він сумно похитав головою. – Але, боюся, вона втратила час.
– Все одно тепер вже нічого не змінити, – сказав Ґордон.
Справді, Ліанна так і не дозволила йому себе переконати. Червона зірка росла. Спочатку мерехтлива точка, потім – сліпучий диск. Хоча ставлення Ліанни до Ґордона залишалося рівним і дружнім, зустрічей з ним наодинці вона уникала, і він не раз відчував на собі її дивний погляд – здавалося, вона прораховує щось в умі. Ґордон знав тепер, яка прірва їх розділяє, але подолати її не намагався. Зараз не час. Крейсер почав гальмувати, наблизився до другої з п'яти планет системи Маралла, пішов на посадку.
Тейн. Світ Нарата.
Пил осів, задушлива спека зменшилася. Ліан, Гарн Горві і Коркханн стояли півколом перед екранами, який показував околиці точки посадки. Ґордон марно намагався впоратися з хвилюванням.
– Вони отримали наше послання? – Запитала Ліанна.
– Так, ваша високість. Ми зареєстрували підтвердження прийому.
– Не сумніваюся у ваших словах, капітан, проте мені видається дивним…
Джон Ґордон теж знаходив це дивним. Навколо невеликого посадкового майданчика, який була погано обладнаним і яким, очевидно, користувалися рідко, навколо нечисленних зачинених наглухо будівель і ангарів простягався, на перший погляд, позбавлений життя пейзаж. За зоною обпаленої землі височів ліс з рідкісними граціозними деревами кольору стиглої пшениці, але зовсім іншої форми. У тіні колір переходив у помаранчевий. Бриз, який вони не могли відчувати, розгойдував тонкі верхівки дерев. Жодного руху більше.
Ліанна продовжувала безтурботним тоном, який не відповідав серйозному виразу її обличчя:
– Що ж, оскільки кузен не спромігся влаштувати зустріч, я піду до нього сама. Капітане, підготуйте екіпаж і охорону. Негайно.
Гарн Горві віддав необхідні розпорядження. Ліанна наблизилася до Ґордона.
– Візит буде офіційним. Тому ваша присутність необов'язкова.
– Але, ваша високість, – Ґордон наголосив на титулі, – мені не хотілося б пропустити цю знаменну подію. Злегка почервонівши, вона кивнула і попрямувала до виходу. Ґордон пішов слідом. Коркханн подивився на нього скоса але жодного слова не було більше вимовлено. їх оточила охорона. Зовнішній люк відкрився. Прапороносець розгорнув прапор Білого Сонця і попрямував попереду до екіпажу. Повітря було насичене дивними запахами.
Встановивши прапор на носі машини, офіцер застиг по стійці "струнко" і стояв так, поки Ліанна сідала у екіпаж довгастої обтічної форми, з непомітною бронею і прихованою зброєю. Охорона теж була озброєна до зубів. Але Ґордон не відчував впевненості. Було щось зловісне у високих деревах, у світлих, невинних на вигляд галявинах, у таємничих тінях кольору стиглого меду… У повітрі гарячому, як подих хижака, у дикому запаху вітру… Ні, Ґордон не відчував довіри до цього світу. Навіть небо відштовхувало – небосхил з майже відчутним відблиском металу викликав асоціації з кришкою якоїсь пастки. Екіпаж їхав небрукованою, поритою дорогою, але повітряна подушка компенсувала ями та вибоїни. Перед очима проносився похмурий пейзаж. Рівнинна місцевість незабаром стала горбистою: порослі рідким лісом вершини змінилися голими скелями. Тіні помітно згустилися, ніби наближався вечір. Раптом хтось – водій, прапороносець чи охоронець – застережливо закричав. Перш ніж Ґордон зрозумів, у чому річ, екіпаж наїжачився зброєю. Коркханн вказав на звивисту стежку, яка вела до лісу:
– Погляньте, там, серед дерев…
Дійсно, на затіненій галявині щось виднілося… Якась рухома маса, якісь форми, які зовсім нічого не нагадували Ґордону. У машині мовчали, чути було лише свист струменів повітря, що підтримували її. Раптом виник високий кришталевий звук, ніжний і пронизливий одночасно, який ударив по нервах, подібно до електричного розряду. І тієї ж миті з пагорба на них кинулася орда.
5
Ґордон сіпнувся було до зброї, але пролунав владний голос Ліанни:
– Не стріляти!
Коркханн штовхнув його у бік:
– Зачекайте…
Жива хвиля пронеслася по стежці і охопила машину кільцем. Форми нападників були важко розрізнити у химерних тінях дерев. Повітря тремтіло від нелюдських криків, в яких, як здалося Ґордону, звучали тріумф і загроза. Напружуючи зір, він вдивлявся у помаранчеві сутінки і побачив нарешті вершників на великих чотириногих тваринах, які пересувалися гнучкими, котячими стрибками. Ні. Раптом він побачив їх зовсім чітко. Колір потемнілої міді з округлими блискучими плямами. Він відчув нудоту, але не тому, що вони були потворні – навпаки, його вразила їх екзотична краса, – а через їх незбагненну своєрідність. Це були створіння, схожі на кентаврів: голова, торс і передні лапи були схожі на людські, тільки більш крихкі і різко окреслені. Величезні котячі очі світилися розумом. Роти сміялися, потужні тіла раділи стрибку, а вертикальні торси вигиналися, як очерет.
– Геррни, – шепнув Коркханн, – Вони переважають на цій планеті.
Оточена живим кільцем, машина зупинилася. Ґордон бачив нерухомий профіль Ліанни, немов висічений з білого мармуру; вона дивилася прямо перед собою. Напруга у машині стала нестерпною, наче у пороховій камері, коли достатньо іскри, щоб пролунав вибух.
– Ви відчуваєте їх наміри? – пошепки запитав Ґордон.
– Ні, – відгукнувся Коркханн. – Вони теж телепати, причому сильніше мене. Вони здатні повністю закрити свій мозок. Я навіть не відчуваю їх присутності. І, по-моєму вони прикривають ще чиїсь думки… А ось і він!
Ґордон побачив, що, якщо і помилився щодо "вершників", то не на всі сто відсотків. Один з Геррнів ніс на собі молодого чоловіка, настільки ж стрункого і м'язистого, як і самі Геррни, але одягненого у облягаючий костюм з золотистої тканини. Волосся його, вигоріле на сонці, спадало на плечі, на боці висів срібний ріг. Здавалося, він був єдиним цілим з величезним самцем темної масті, який зупинився прямо перед машиною. Очі його були кольору сапфіра, страшніші і божевільніші за очі Геррна.
Він посміхнувся і підняв руки у широкому жесті.
– Ласкаво просимо на Тейн, кузино!
Вона привітала його кивком. Напруга ослабла. Люди перевели подих, витерли мокрі від поту обличчя. Нарат Тейн підніс до губ срібний ріг. У вечірній тиші знову пролунав кришталевий звук. Орда Геррнів заколихалась, подібно до бурхливого потоку, несучи за собою машину.
За дві години перед ними виник сяючий вогнями Тейн-хол, пронизливо заспівали волинки. Палац був споруджений на схилі річкової долини – довга, приземкувата будівля з каменю і дерева з величезними вікнами, розкритими у ніч. Великі галявини опускалися до самого берега річки, де під кронами величезних дерев розташовувалося селище аборигенів. Нічне небо було світлим, як перед світанком, – світіння йшло від пилової хмари. У цьому мерехтливому світлі видно було дивні істоти, які гралися на стежках, входили і виходили з будинків, сиділи біля вікон.
Шестеро людей, які залишилися у машині, почували себе в таких умовах невпевнено. Оператор у кабіні через обумовлені проміжки часу надсилав повідомлення на корабель.
У гігантських камінах, розташованих у торцевих стінах великого банкетного залу, палало гаряче полум'я. З куполоподібного зводу звисали незліченні свічники, звідти лилося яскраве світло. Повітря було напоєне запахами вина, страв, диму. За єдиним у залі столом сиділи Ліанна, Ґордон, Нарат Тейн і Коркханн. Інші гості влаштувалися прямо на килимі і подушках. На невеликій вільному майданчику у центрі залу три згорблені, волохаті істоти грали на інструментах, які нагадували волинки та бубни, а два створіння яскраво-червоного кольору, з явно надмірним, на перший погляд, числом кінцівок, кружляли у манірному танці: рухи їх були стилізовані, нагадуючи школу театру Кауки; та й подовжені обличчя з фасеточними очима нагадували червоні лакові маски.