[35]
Те, про що жінок не просять, учинить вони готові,
А чого захоче жінка, то доб'ється неодмінно.
Навіть і нестримна жінка держиться у певних межах,
Як немає хтивих поруч, як слуга не наразився.
Хто до них лише підійде, дід чи красень, чи потвора,
Все одно згодиться жінці, з ним натішиться уволю.
Чоловік, жаданий жінці, все одно що стрій червоний,-
Він — подібний до спідниці, що здирається зі стегон.
На підлозі лак червоний чавить жінка повсякчасно,-
Так мужчини слабодухі падають жінкам під ноги".
Отак терзаючись тяжкими думками, правитель місця собі не знаходив і нарешті заборонив Дантілі переступати поріг царського палацу. А той, спантеличений таким велінням царевим, подумав: "Ой, правду ж кажуть:
Хто з багачів не гордий? В кого з волоцюг
нещастя не буває?
Кому жінки душі не ранять? Суворий час
над ким не владарює?
Хто з гонористих багачів пихи позбувсь?
Який бідняк у шані?
Хто в сіті підступу не попада?
Хто вийде з них без болю?
До того ж
Хто з вас ворону білу бачив?
Хто із гравців стрічався чесний?
Ласкава є змія? А чи холодна жінка?
Бездумний цар?.. Хто чув подібне щось?
Напевно, хтось із царських прибічників нашептав йому про мене якихось небилиць. Бо чого б оце ні сіло ні впало державець від мене відвернувся?" Одного дня підмітальник Горабга, побачивши, як Дантілу не пускають на царське подвір'я, посміхнувся і сказав стражеві, що стояв на воротях: "О-о, чуєш, охоронцю! То ж сам Дантіла, пригрітий і приголублений царем, просить милості. Гляди, щоб і ти не дістав од нього по шиї, як я!" Тоді Дантіла й подумав: [36]
"Та це ж Горабга винуватець мого злощастя, і ніхто інший. Правильно сказано:
Хай рядом і низький слуга, украй дурний та без чеснот,
Та якщо служить він царю, у шані завше буде жить.
Нехай мерзотник, боягуз, а вже як служить він царю,
То вже й зарозумілий він, не стерпить кпинів і образ".
Поринувши в такі думки, зажурений тим, що втратив довір'я царя, Дантіла пішов додому, а ввечері покликав до себе Горабгу й подарував йому сяку-таку одежину — сорочку і дготі, а потім сказав: "Я тебе тоді вигнав, бо дуже розгнівався: ти ж сів навпроти царського жерця, куди тобі не можна сідати. Отож я тебе й образив. Ти вже, будь ласка, прости мені". А Горабга, убравшися в подаровані сорочку і дготі, відчув себе мало не в раю і мовив: "Ну, що ж, купче, я тобі прощаю. А за шанобу і щедрість твою до мене скоро ти знову зазнаєш царської милості і володітимеш силою розуму". По цих словах він, радісінький, пішов з подвір'я Дантіли. Недарма кажуть:
В мерзотнику і в терезах близька є схожість, певна річ:
То вгору здійметься таріль, то раптом різко піде вниз.
На другий день, прибираючи в палаці, Горабга, підійшов до царя, котрий ще спав, і промимрив: "Ой, який же нерозумний наш повелитель, бо перед тим, як випорожнитися, їсть огірки". Почувши такі слова, цар здивовано сказав: "Гей, Горабго, що за нісенітницю ти верзеш?! Тільки тому, що ти при дворі моєму служиш, я тебе карати не стану. Та хіба ж я так коли чинив?" Горабга відповів йому: "Я, божественний, цілу ніч грав у кості, а як почав прибирати, то раптом задрімав. Що мені в голову вдарило, і що я балакав, не пам'ятаю. Змилуйся, повелителю, це все від того, що мене сон зборов". Вислухав його цар і подумав: я зроду перед тим, як випорожнитися, огірків не їв. абуть, і минулого разу цей бовдур усе вигадав, а я так розпорядився вчинити з Дантілою. Несправедливо я вигнав безневинного. Така людина не могла мене ошукати. Крім тогo без Дантіли і державні, і міські справи почали занепадати". Добре все обміркувавши, цар покликав до себе Дантілу, надарував йому своєї одежі та прикрас і призначив його на колишню посаду. [37]
То я кажу — не треба високо заноситись!" Відповів тоді Санджівака Даманаці: "Та й справді, любий! Як бажає повелитель, так я й зроблю!" І коли він так сказав, шакал повів його до Пінгалаки і мовив: "Ось, божественний, привів я до тебе Санджіваку, а як з ним повестися, сам розсуди". Санджівака поштиво схилився і незрушно стояв перед левом Пінгалакою. Оторочений жовтою гривою, Пінгалака, піднявши праву лапу, прикрашену лазурями, поблажливо й доброзичливо прорік: "Хай у всьому буде гаразд! Звідки ти, шановний, прибув до цього безлюдного лісу?" І Санджівака повів про те, що з ним сталося, як розлучився він з Вардгаманою та ще багато чого. Пінгалака вислухав його і з повагою сказав: "Не бійся, приятелю! Під охороною моєї могутньої лапи живи, як тобі заманеться, а коли що — тримайся мене, бо в тутешньому лісі повнісінько хижої звіроти, то де вже там ужитися поміж неї таким великим травоїдним, як ти?!" Потім Пінгалака в оточенні свого почту спустився до болотяного берега Ямуни, напився досхочу води й подався в ліс, поклавши тягар державної влади на Каратаку й Даманаку. Сам же він з другом Санджівакою бавив час у розмовах, що були пересипані прекрасними висловами. Справедливо кажуть:
З добрими людьми зближатись можна без кінця і краю,
І нема потреби знову повторять, що все це правда.
Оскільки Санджівака мав гострий розум, завдяки вивченню багатьох шастр, незабаром тупуватий Пінгалака теж дечого навчився і став поводитися не як лісовий, а як сільський житель. І не дивина, що Пінгалака й Санджівака цілими днями були разом, не відходячи один від одного ні на крок, а інші звірі блукали собі вдалині. Навіть Кара-така й Даманака не сміли наближатись до повелителя. Відтак левова влада послабшала, і змучені голодом звірі почали розбрідатись по чужих краях. Недарма кажуть:
Цар не дає винагород, і слуги від державця йдуть.
Так пташка залиша гніздо, коли вже дерево всиха.
А також
Шанованих і вірних слуг царю не втримать при собі.
Підуть вони від нього геть, якщо не буде їм платить. [38]
І крім того,
Якщо порушить слово цар, не сплатить слугам гроші в строк,
Царю не вибачать вони і в суперечку вступлять з ним.
Та не тільки слуги і подібні до них, а весь сущий світ тримається на тому, що всі взаємно пожирають одне одного, вдаючись до різних засобів — переговорів, грошових розрахунків, сили і чвар. Ось, наприклад:
За землі б'ються владарі, шукають хворих лікарі,
Шукають покупців купці, а дурноверхих — мудреці.
Шукають злодії роззяв, господаря шука прохач,
Коханців — пристрасні жінки, а майстрові — хоч би когось.
Озброєні знаряддям всім, на когось ждуть і день, і ніч,
Як ждуть у ріках і морях на добрий вилов хижаки.
А ось іще влучно сказано:
Наміри падлюк і змій не завжди у житті здійсненні,
І тому, мабуть, і досі світ оцей іще існує.
І змія, затисши Шамбгу, пацюка хотіла б зжерти,
Що на ньому Ганапаті шлях собі удаль торує.
Зжер змію павич би любо, лев, що всівсь на нім Парваті,
Зжерти норовить Ганешу, за слона його прийнявши.
Отакі жахні стосунки навіть у печері Шамбгу,
Що й казати вже про інших, як така природа світу.
Тоді Каратака й Даманака, обділені царською милістю, охлялими від голоду шиями стали радитися поміж собою. Даманака мовив: "Втратили ми, достойний Каратако, чільне становище. Чогось Пінгалака дуже подружив з Cанджівакою й відцурався усіх тих, хто був завжди при цьому. Що нам робити?" Каратака йому відповів: "Любий, Пінгалака зараз наших слів і не чує, але я скажу, що [39] він має спокутувати свою провину. Недарма кажуть:
Хоч зневажа міністрів цар, хай знищить він свою вину,
Як це колись Амбіки син вчинив з намови Відури.
А також
Слона нервового й царя, що збилися на манівці,
Міністрам слід чи корнаку на істинну наставить путь.
Але ж ти привів до володаря цього пожирача трави, а це все одно, що своєю лапою притягти розжарене вугілля!"
І сказав Даманака: "Це правда! Мій то гріх, а не повелителя. Бо ж кажуть:
Між баранів поліг шакал, мене злодюга обікрав,
Втрутилась звідниця — всі ми самі собі знайшли біду".
Запитав його Каратака: "Як це?", і Даманака розповів.
Оповідка четверта
"В одній, бог його знає якій, країні, є святилище, де проживав подвижник Девашарман. Завдяки продажу подарованої йому добрими людьми одежі з тонкого полотна він дуже розбагатів і перестав довіряти будь-кому, а торбину з грішми носив завжди під пахвою. Правду кажуть:Багато назбирать добра — біда, набуте зберегти — біда,
І зиск, і витрати — біда. Багатство — джерело нещасть.
От якось шахрай Ашадгабгуті, який славився викраденням чужого добра, помітивши, що подвижник ховає торбину з грішми, подумав собі: "Як би це мені оте багатство вкрасти? Пробити дірку в стіні святилища важко — вона дуже міцна. Перелізти через ворота не можна — занадто високі. Краще я спробую вдатись до лестощів, і він тоді довіриться мені. Адже ж кажуть:
Не стать державцем без жаги, без пристрасті — не полюбить,
Глупак не скаже теплих слів, не буде щирий хитруном".
Отак розсудивши, подався він до подвижника й мовив: "Ом! Слава Шіві!" Потім віддав уклін і смиренно сказав:[40]
"О господарю, нема глузду в цьому світі, юність — немов гірська річка, життя згорає, як трава у вогні, втіхи подібні до хмар в холодну пору року, стосунки між друзями, дружинами, синами, прислужниками — то лиш сон нетривкий. Я все це осягнув. Тепер не знаю, що робити, аби здолати океан буття". Вислухавши його, Девашарман з повагою сказав: "Сину мій, щасливий ти, що вже замолоду дійшов до неприйняття світу. Бо ж кажуть:
Хто втихомиривсь з юних літ, той вмиротворивсь назавжди.
В тих вмиротворення мине, у кого жили вже сухі.
Спочатку в душу, там — і в плоть приходить старість до добряг,
І йде до тіла крадіїв, але ніколи — до душі.
А раз ти питаєш мене, яким чином переправитися через океан буття, то послухай, коли твоя ласка, таке:
Як шудра а чи чандала посипле коси попелом
І справить Шіві заповіт — він мовби Шівою стає.
Хто шестизначну прочита молитву і лінгаму квіт
Жбурне на маківку гори — в цім світі знов не оживе".
По цих словах Ашадгабгуті впав до ніг подвижника, обхопив їх руками й шанобливо мовив: "То напоум же мене, господарю, наклади на мене випробування!" — на що Девашарман відказав: "Уволю я твою волю, сину, дам випробування, але не слід тобі серед ночі ступати в святилище, бо пустельники, такі як ти і я, прагнуть самотності.