Розбійник Гуцик Буцик

Скинувши з плечей мішок із нюхальним тютюном, він пошпурив у куток капелюх та плащ і запалив свічку.

— Ну, любий Касперлю, доволі байдикувати, пора братися до праці!

Але спочатку Зеппель мусив допомогти розбійникові Гуцику-Буцику стягнути брудні чоботи, і аж тоді його було розкуто.

— Іди до плити й розведи вогонь! Дорогою я роздобув жирну гуску. Коли розпалиш плиту, обскуби гуску і хутенько на рожен. Підсмаж її з усіх боків, я таку люблю. Пильнуй лиш, аби не присмалив! А я тим часом одягну халат та перепочину.

Зеппель обскуб гуску і заходився пекти. Коли він крутив рожен, запах смаженини вдарив йому в ніс. Із самого ранку він ні крихти не мав у роті, тож тепер почувався безсилим. Чи ж розбійник Гуцик-Буцик залишить йому бодай шматочок?

Проте Гуцик-Буцик навіть гадки такої не мав! Коли гуска спеклася, він вигукнув: "Смачного!" Розбійник з'їв усю гуску, а Зеппель залишився ні з чим. Навіть кісточки не дістав, щоб обгризти.

— Гм, смачненька гуска! — сказав після їжі розбійник і відригнув. — Не завадила б мені ще чашечка кави.

Він пішов до скрині й дістав млинок для кави. Бабусин млинок! Потім засипав його кавовими зернами.

— На! — гукнув він Зеппелю. — Мели!

І Зеппель мусив молоти каву на бабусиному млинку для Гуцика-Буцика. При цьому млинок грав мелодію пісні: "Обновить все красень травень…" Йому стало дуже важко на душі, навіть важче, ніж було протягом цього нещасливого дня.

— Що з тобою? — спитав розбійник Гуцик-Буцик, побачивши у Зеппеля на очах сльози. — Ти, Касперлю, дуже сумний, я цього не люблю! Стривай-но, зараз я тебе підбадьорю!

Він зірвав із Зеппеля шапочку з китичкою.

— У цій ідіотській шапці ти мені не подобаєшся. Вона тобі не пасує. Геть її!

І Гуцик-Буцик кинув шапочку у вогонь.

— Я тебе не розсмішив? — здивувався розбійник. — А мене сміх аж розпирає!

Гуцик-Буцик зареготав, а Зеппель заплакав. Плачучи, він домолов каву, а бабусин млинок грав йому свою мелодію.

А ще Зеппель мусив почистити розбійникові чоботи й натерти до блиску. Потім його знову посадили на ланцюг, а Гуцик-Буцик, задувши свічку, вклався спати.

Із горя та туги за домівкою Зеппель півночі не міг склепити очей. Він лежав на холодній кам'яній долівці між бочками з порохом та перцем і думав про Касперля. Що скаже Касперль, коли довідається, що Гуцик-Буцик спалив його шапочку? Якщо, звичайно, він узагалі про це довідається?

"О Боже! — зітхнув Зеппель. — У яку халепу ми вскочили! Нам завжди не щастить!"

Та сон його все-таки здолав. Йому приснилися Касперль і бабуся, вони сидять у бабусиній хатині за кавою з тістечками — звичайно, сливовими тістечками зі збитими вершками! — і Касперль у своїй шапочці з китичкою, і так їм добре, як ніколи. І не було ні ланцюга у нього на нозі, ні розбійникової печери, ні самого Гуцика-Буцика.

Коли б цей сон був не кінчився ніколи!

Але він кінчився для бідолашного Зеппеля значно раніше: рівно о шостій прокинувся Гуцик-Буцик і розбудив його.

— Гей, сплюше! Вставай, до роботи!

Зеппель змолов кави, нарубав дров, розвів вогонь у плиті. Потім Гуцик-Буцик щедро поснідав, а Зеппель стояв поруч і кліпав очима. Далі Зеппель крутив корбою точило, а Гуцик-Буцик нагострив свою криву шаблю та сім ножів.

— Швидше, ворушися, бовдуре! Це тобі не шарманка, а точило!

Коли ножі було наточено, розбійник знову спровадив Зеппеля у куток і посадив на ланцюг. А потім кинув йому цілий окраєць хліба.

— На їж, щоб не вмер із голоду! Я зараз, як і щодня, піду на службу. А ти вилежуй собі боки, ледарю. Бо коли повернуся ввечері, то примушу працювати ще більше! Чому ти маєш жити у мене краще, ніж твій друг Зеппель у великого та злого чаклуна Петрозілія Лихолюба?

По цих словах він вийшов із печери і замкнув за собою двері.

От негідник!

Троє дверей до склепу

Одразу за дверима в коморі стояла діжечка з солоними огірками.

"Кисленьке та веселеньке! — подумав він. — Справжні ліки для мене!"

Він строщив три огірки. Голод трохи відступив, і Касперль скуштував різних джемів у банках, що стояли рядочком на полиці. Затим він випив слоїчок вершків і наостанок відрізав шмат копченої ковбаси. Треба сказати, що в коморі Петрозілія Лихолюба було чимало ковбас та шинки, а ковбаси висіли усякої довжини та товщини. Вони гойдалися під стелею — бери та їж.

"Наче в казковій країні!" — подумав Касперль.

І от коли він тут стояв, утупивши очі в ковбаси, йому раптом почулося схлипування:

"У-гу, у-гу! У-гу, у-гу!"

Страх скував його з ніг до голови. Хіба він не сам у чаклунському замку? Крім нього, виходить, тут ще хтось є — хто ж?

"Та нехай! — подумав Касперль, — чи ж мені не однаково!"

Він одтяв ще півкільця домашньої ковбаси й почав їсти.

Та знову почув схлипування:

"У-гу, у-гу!"

Воно лунало зловісно й сумно, так сумно, що в Касперля пропав апетит. Тут справді є Хтось! І в того Хтося, здається, велике горе.

"Чи міг би я йому чимось допомогти? — міркував Касперль. — Я мушу знати, що тут діється! Бо слухати той плач довше, то можна збожеволіти".

Касперль прислухався: звідки лине схлипування? Він рушив до нього, з комори повернувся назад у кухню, пішов у коридор, а далі до дверей, що вели у склеп.

"У-гу-гу! У-гу-гу!"

Звуки виривалися з підземелля. Чи стане в нього мужності спуститися вниз?

— Я зараз прийду, — гукнув він у темний отвір, — лишень світло візьму!

Касперль побіг на кухню і зняв з гака ліхтар. Тернув сірником, підніс його до гнота й готово!

Обережно сходив він слизькими сходами у склеп. Відгонило сирістю, болотом, тягло холодом. Товсті краплі падали зі стелі й розбивалися об капелюх. Нарешті Касперль опинився в довгому й низькому коридорі. Ступивши кроків з двадцять, він наткнувся на великі двері.

Двері були ковані, на них у чорній рамі висів щит із написом:

ВХОДИТИ

СУВОРО ЗАБОРОНЕНО!

Якусь мить Касперль вагався. Та знову почувши схлипування, твердо вирішив іти далі. Він натиснув на клямку й відчинив двері.

Але що це? Відразу за першими дверима стояли другі! Теж ковані, а на них у чорній рамі висів щит.

Касперль присвітив ліхтарем і прочитав:

ВХОДИТИ

НАЙСУВОРІШЕ ЗАБОРОНЕНО!

"О лихо! — подумав Касперль. — Здається мені, що чимдалі, усе забороненіше буде!"

Але й цього разу він набрався хоробрості і, почувши жалісливе схлипування, відчинив і ці двері.

Та й вони виявилися не останніми! Через кілька кроків він стояв перед третіми дверима. І на них висів у чорній рамі великий щит із написом:

ВХОДИТИ

ЯКНАЙСУВОРІШЕ ЗАБОРОНЕНО!

У Касперля забурчало в животі. Чи то від страху чи, може, від солоних огірків та вершків?

"Краще повернуся назад", — подумав він.

"У-гу-гу! У-гу-гу!" — пролунало вже близько, за третіми дверима. Але цього разу схлипування було таке зловісне і таке жалісливе, що проникло Касперлеві в кожну клітину. Він забув і про біль у животі, і про свій страх.

Ступив крок, узявся за клямку — рипнули, вискнули (дуже відразливо вискнули) двері й відчинилися.

А коли двері повискують, тоді тривога наростає.

Таємниця Унки

Касперль тільки переступив поріг, як почув цей огидливий жаб'ячий оклик. Якщо це діється наяву, то оклик і схлипування належали комусь одному.

Він послухався й зупинився.

У світлі ліхтаря він побачив, що потрапив під невеличке темне склепіння. Але у цього підземного склепіння не було долівки! За сажень од Касперлевих ніг починалася яма, залита чорною водою.

Касперль мимоволі відскочив назад, упершись спиною в одвірок.

— Хто тут? — спитав він. Його голос відлунював так приглушено, що важко було впізнати.

Знизу почулися плескіт та булькання.

— Так, тут хтось є, — квакнуло внизу. — Коли ти ляжеш на долівку і подивишся углиб, то побачиш мене.

Касперль послухався й цього разу.

Лігши долілиць, він сантиметр за сантиметром підповзав до ями. Випроставши руку з ліхтарем, подивився у воду.

— Де ти? Я не бачу тебе.

— Я тут, у воді. Прихили трохи донизу ліхтар.

Вода розійшлася колами, з глибини випливло щось із великими вибалушеними очима й широкою пащею.

— Ну? — квакнуло це Щось. — Тепер ти бачиш мене?

— Тепер бачу, — відповів Касперль.

— І ким я тобі здаюся?

— Коли б ти було трохи меншим, я б тобі сказав, що ти жаба. Або ропуха.

— Ти помиляєшся. Я особлива жаба — Унка.

— Он як! — сказав Касперль і подумав: "Але й для Унки ти завелика". Затим голосно спитав: — Що ж ти тут робиш?

— Чекаю.

— Чого?

— Свого порятунку. Ти власне маєш знати, що насправді я не Унка, а…

— Ну — хто? — нетерпеливилось Касперлеві.

— Я не певна, чи можу довіритись тобі, — квакнула Унка, хоч насправді не Унка. — Тебе послав Лихолюб?

— Ні, — мовив Касперль, — він навіть не знає, що я тут, бо сьогодні гостює в свого приятеля у Букстенгуді.

Унка глибоко зітхнула.

— Це правда? — спитала вона.

— Так, правда, — запевнив Касперль, — три пальці на серце! А тепер скажи, хто ти, якщо не Унка!

— Колись… Колись я була доброю феєю.

— Феєю?

— Так, феєю Амарилею. Але ось уже сім років я сиджу Ункою у цьому каламутному жаб'ячому ставку. У-гу-гу!!! Лихолюб зачаклував мене й замурував тут.

— Сім років? — здивувався Касперль. — Жахливо! А чому Лихолюб це зробив?

— Тому що він злий, неймовірно злий! Він зненавидів мене, бо я, допомагаючи йому, інколи давала трохи своїх добрих чарів. А що я була надто доброю до нього, то він перехитрив мене й обернув на Унку. У-гу-гу, у-гу-Унку!

Зачарована фея гірко заплакала. Краплисті сльози потекли по щоках Унки. Касперль хотів утішити її; йому було боляче дивитися на неї. Але він не знав як.

— Чи можу я тобі чимось допомогти? — спитав він.

— Так, можеш, — схлипнула Унка і втерла лапками сльози. — Ти повинен роздобути зілля, феїне зілля. Воно росте на Високій Галяві, до неї можна дійти за кілька годин. Якщо ти принесеш це зілля і торкнешся ним до мене, тоді я буду вільна. Воно відразу знімає всі чари. Принесеш мені його? Чому ти мовчиш?

— Бо я… — почав Касперль і затнувся.

— Що ти?

— Бо я не можу звідси вийти. Я так само ув'язнений у чаклунському замку. Хочеш, розкажу…

І Касперль розповів Унці про свої пригоди вчорашнього вечора: як він намагався втекти і як тричі зазнавав невдачі.

— Якщо ти порадиш, як звідси вийти, — закінчив він, — тоді я принесу феїне зілля.