Поступово вони почали підходити ближче до дітей. Ліра відступила за спину Віла — їй дуже хотілося подивитися духам прямо в обличчя, але для цього їй не вистачало сміливості, тож першим узявслово хлопець.
— Ви знаєте нашу мову? — спитав він. — Ви взагалі розмовляєте?
Хоча вони були лише наляканими дітьми, які страждають від болю, у них відчувалася та сила, котрої бракувало всій цій купі мертвих. Почувши Вілів голос, перший голос,що пролунав тут за незліченний час, бідолашні духи підійшли ближче, прагнучи відповісти.
Проте вони могли лише шепотіти. Повсюди залунав шепіт, лише трохи голосніший, ніж звук дихання. Коли духи, відчайдушно штовхаючись, почали наближуватися до дітей, уних над головами та перед очима замиготіли бабки галівесп'ян: маленькі люди хотіли зупинити мертвих, аби ті не зім'яли дітей. Духи-діти тужливо стежили очима за яскравими комахами, і Ліра розуміла, чому — вони гадали, що бабки були деймонами, і всім серцем бажали знову взяти в руки своїх власних деймонів.
— Та ні, це не деймони! — вигукнула Ліра й заридала, але відразу опанувала себе. — Якби тут був мій демон. Я б дозволила кожному з вас торкнутися та погладити його, слово честі…
Вона простягла руки назустріч дітям. Дорослі духи зупинилися, чи то від страху, чи то знов охоплені апатією, але діти побігли до Ліри. Ліра побачила, що духи складаються і якогось туману — її руки вільно проходили крізь них. Діти все лізли вперед, невагомі та безжиттєві, й намагалися зігрітися біля живої крові двох подорожан та їхніх сердець, що стукали. Віл і Ліра відчували, що коли духи проходять крізь їхні тіла, їх наче м'яко торкаються холодні пензлики, потрохи забираючи їхнє тепло. Вони зрозуміли, що коли так Триватиме й далі, вони також стануть мертвими — їхні запаси життя й тепла не були нескінченними, до того ж вони й так уже замерзли, а натовп усенасувався на них, і йому не, було видно кінця.
Зрештою Ліра почала благати духів зупинитися — підвела руки та сказала:
— Будь ласка, стійте! Ми хотіли б торкнутися всіх вас, але ми прийшли сюди, шукаючи одного хлопця, і ви повинні сказати нам, де ми його знайдемо. Віле, — повернула дівчинка голову, — що нам робити?
Духів просто зачаровувала кров на Ліриному чолі — вона Палала в напівмороку, наче жарини, і мертві постійно намагалися торкнутися її, прагнучи відчути дотик цьоговтілення г життєвої сили. Одна мертва дівчинка, котра, мабуть, померла у десятилітньому віці, несміливо простягла руку до рани, але відразу відсмикнула її, проте Ліра, побачивши це, промовила:
— Сміливіше! Ми прийшли сюди не для того, щоб робити вам боляче. Коли можеш, скажи нам що-небудь!
Дівчинка-дух заговорила слабким шепотом:
— Це зробили гарпії? Вони прагнули завдати тобі болю?
— Так, — відповіла Ліра, — але коли це все, на що вони Здатні, мене це не хвилює.
— О, вони здатні й на гірші речі…
— На які? Що вони можуть зробити?
Однак духи чомусь не хотіли сказати цього, лише хитали головами та мовчали. Нарешті один хлопець промовив:
— Коли ти перебуваєш у цьому місці вже сотні років, тебе це так утомлює, що гарпії вже не можуть тебе сильно налякати…
— Вони найбільше полюбляють розмовляти з новачками, — сказала перша дівчинка. — Це просто… Це просто жахливо. Вони… та ні, я не можу цього тобі розповісти.
Голоси духів були не гучнішими, ніж шепіт листопаду. Розмовляли лише діти: усі дорослі наче поринули в летаргічний сон, такий міцний, що здавалося, нібито вони вже ніколи не ворухнуться й нічого не скажуть.
— Будь ласка, послухайте мене, — промовила Ліра. — Ми із друзями прийшли сюди, щоб відшукати хлопця на ім'я Роджер. Він тут не дуже давно, лише декілька тижнів, отже, він небагато кого знає, але якщо вам відомо, де він…
Однак у глибині душі Ліра розуміла, що навіть якщо вони залишаться тут на декілька років і весь цей час переглядатимуть духів, вони зможуть побачити лише крихітну їх частку — настільки великою була їх кількість. Дівчинка відчула, як їй на плечі, наче гарпія, навалився відчай.
Утім, вона зціпила зуби й намагалася не дозволити тузі цілком заволодіти нею. "Хай там як, але ми сюди проникли, — подумала вона. — Це лише початок".
Перша дівчинка-дух щось тихо прошепотіла.
— Навіщо ми його шукаємо? — перепитав її Віл. — Річ у тому, що Ліра бажає поговорити з ним. Але я також хочу відшукати одну людину — свого батька, Джона Пері. Він десь тут, і перед тим, як повернутися до світу живих, я хотів би переговорити з ним. Тож, якщо можна, передай далі, що Роджера та Джона Пері шукають Ліра й Віл. Скажи…
Але тут духи — й діти, й дорослі — раптом повернулися й розлетілися хто куди, мов сухе листя, розкидане під поривом вітру. За мить довкола дітей виникла порожнеча, іневдовзі вони зрозуміли причину: згори залунали верескливі крики гарпій, і ось вони показалися із сутінку та, дихаючи смородом і б'ючи крилами, почали вигукувати щось глузливе.
Ліра відразу впала на землю та затулила руками вуха, а Віл, стиснувши в руці ніж, став на одне коліно над нею. Він побачив, що Тіаліс і Салмакія летять до них, однак вони все ще були далеко, і на декілька секунд хлопець залишився один на один зі зграєю гарпій, що кружляли над ним. Час від часу деякі з них злітали вниз, і Віл бачив, як їхні людські обличчя клацають зубами у повітрі, наче хапаючи якихось комах, та поливають його брудними глузливими словами. Здебільшого вони згадували його матір, і від цього серце хлопця тривожно стискувалося, проте частина його розуму залишалася спокійною та спостерігала, розраховувала, обмірковувала подальші дії. Жодна з гарпій не наважувалася наблизитися до ножа.
Щоб переконатися в цьому, Віл підвівся на ноги. Одна з гарпій — це могла бути їхня знайома, та, що називала себе "без імені" — змушена була різко звернути, тому що вона саме пірнала вниз, намірюючись пролетіти просто над його головою. Важкі крила незграбно вдарили по повітрю, але гарпія таки вхитрилася повернути ліворуч. Віл знав, що цілком міг би змахнути рукою з ножем та знести їй голову.
Поруч з'явилися галівесп'яни. Вони вже збиралися кинутися на гарпій, проте Віл вигукнув:
— Тіалісе, Салмакіє, сюди!
Бабки всілися хлопцеві на плечі, і він сказав:
— Не треба. Подивимося, що вони робитимуть. Поки що вони лише галасували. Гадаю, коли та гарпія вдарила Ліру, це була тільки випадковість. Мені здається, вони не збираються нас торкатися. Ми можемо просто не звертати на них уваги.
Ліра підвела голову й широко розкритими очима подивилася вгору. Створіння кружляли довкола голови Віла, іноді пролітаючи за фут від нього, але в останню мить вони завжди повертали. Хлопець бачив, що галівесп'яни жадають бійки, а крила їхніх бабок тремтять від бажання разом зі своїми смертоносними наїзниками кинутися в повітря. Проте Тіаліс і Салмакія стрималися: вони зрозуміли, що Віл має рацію.
Поведінка духів також змінилася: побачивши, що Віл стоїть неушкоджений і анітрохи не боїться гарпій, вони знову почали помалу наближатися до подорожан. Вони з острахом дивилися на чудовиськ, але притягання теплої плоті та крові було надто сильним, щоб вони могли йому опиратися.
Ліра підвелася та стала пліч-о-пліч із Вілом. Її рана знову відкрилася, і по її щоці текла цівка крові, проте дівчинка, здавалося, не звертала на це жодної уваги.
— Віле, — промовила вона, — я рада, що ми прийшли сюди разом…
Хлопець відчув у її голосі особливу інтонацію та побачив той особливий вираз її обличчя, котрий, як він добре знав, указував на те, що вона обмірковує щось відчайдушне, однак ще не наважується сказати про це йому.
Він кивнув, показуючи, що розуміє її.
Дівчинка-дух сказала:
— Ходімо за нами, ми їх відшукаємо!
Віл і Ліра відчули, як примарні руки наче проникають усередину їхніх тіл, хапають за ребра й тягнуть за собою. Це почуття було просто неймовірним.
Тож вони вирушили в похід через величезну неживу рівнину. Гарпії, кричачи, почали здійматися вгору, проте все одно трималися над дітьми. Галівесп'яни летіли поруч із ними, уважно стежачи за крилатими чудовиськами.
— Вибачте, — прошепотіла якась інша дівчинка-дух, що рухалася неподалік, — але де ваші деймони? Я не розумію…
Ліра кожної миті гостро відчувала відсутність свого любого Пантелеймона, і відповісти їй було нелегко, тож Віл узяв це на себе.
— Ми залишили деймонів зовні, — промовив він. — Там вони будуть у безпеці. Ми заберемо їх пізніше. А в тебе був деймон?
— Так, — відповів дух, — його звали Сендлінг, я його так любила…
— Він уже набув постійної форми? — спитала Ліра.
— Ні, ще ні. Він гадав, що буде птахом, а я сподівалася, що він помиляється, адже мені дуже подобалося вночі відчувати в ліжку поруч із собою його пухнасте тіло. Але він дедалі більше часу проводив у вигляді птаха. Як звати твого деймона?
Ліра відповіла, і духи знову полізли ближче до неї: вони всі хотіли поговорити про своїх деймонів.
— Мого звали Матапан…
— Ми часто грали в хованки, він змінювався, наче хамелеон, і я його зовсім не бачив, він так добре…
— Одного разу я пошкодив око й нічого не бачив, однак Він привів мене додому…
— Він ніколи не хотів набувати постійної форми, але я хотів вирости, і ми весь час сперечалися…
— Він зазвичай залазив мені в долоню, згортався так у клубок і засинав…
— Може, вони десь тут, лише в іншому місці? Ми їх колись побачимо?
— Ні. Коли ти вмираєш, твій деймон згасає, наче полум'я свічі. Я бачив, як це відбувається. Я вже ніколи не побачу свого Кастора, не попрощаюся з ним…
— Вони не можуть зникнути безслідно! Вони повинні десь бути! Мій деймон десь є, я знаю це!
Духи збуджено штовхалися, їхні очі сяяли, а щоки потеплішали, наче вони брали від подорожан крупинки життя. Віл спитав:
— Тут є хтось із мого світу — світу, де в людей немає деймонів?
Худорлявий хлопчик-дух одного з ним віку кивнув, і Віл підійшов до нього.
— Ми не знали, що таке деймон, але тепер знаємо, що таке втратити його. Тут є люди з найрізноманітніших світів.
— Я була знайома зі своєю смертю, — промовила одна дівчинка. — Я знала її майже все своє життя. Коли я почула, як інші розмовляють про деймонів, то гадала, що вони мають на увазі смертей. Я сумую за нею, але знаю, що вже ніколи її не побачу. "Я виконала своє завдання", — сказала вона мені наостанку і пішла геть.