Вона бачила всього на два чи три ярди від себе у темряві, і навіть очі Пантелеймона-сови не могли зарадити.
Ліра ледве підвелася, послизнувшись на крутих скелях, та пройшлася пологим морським берегом, але не знайшла нічого, крім снігу та каменів, — і жодної ознаки кулі чи когось з екіпажу.
— Вони не могли просто зникнути, — прошепотіла вона.
Пантелеймон у вигляді кота пробіг далі і знайшов чотири розірваних важких мішки з піском. Пісок, який розсипався навкруги, вже замерз.
— Баласт, — сказала Ліра. — Він, мабуть, скинув їх, щоб знову злетіти вгору…
Вона ковтнула із зусиллям, щоб подавити клубок в горлі чи страх в її грудях, а може, й те, й інше.
— О Господи, як мені страшно, — промовила вона. — Сподіваюся, вони в безпеці.
Він заліз їй на руки мишею, а потім до каптура, де його не було видно. Вона почула шум, ніби щось скрипіло, тручись об каміння, і озирнулася, щоб роздивитися.
— Йорику!..
Але вона проковтнула слова, не договоривши їх, тому що це був зовсім не Йорик Бернісон. Це був незнайомий ведмідь у відполірованих обладунках, на яких замерзла роса, а в його шоломі стирчало перо.
Він стояв спокійно, близько шести футів на зріст, і вона вирішила, що їй справді кінець.
Ведмідь відкрив рота і проричав. Луна відбилася від скель та зірвала пронизливі скрики згори. З туману вийшов інший ведмідь, а потім ще один. Ліра, не рухаючись, стискала свої маленькі кулачки.
Ведмеді просто стояли, поки перший не сказав:
— Твоє ім'я?
— Ліра.
— Звідки ти взялася?
— З неба.
— З кулі?
— Так.
— Ходімо з нами. Ти в полоні. Рухайся, швидше.
Невесела та налякана Ліра пішла по гострому слизькому камінню, прямуючи за ведмедем та роздумуючи, що їй говорити.
19 Полон
Ведмеді відвели Ліру в ущелину серед скель, де туман був навіть густіший, ніж на березі. Крики скельних примар та шум хвиль слабшали, поки вони йшли, і невдовзі єдиним звуком, який вони чули, був постійний галас морських птахів. Вони продовжували свій шлях крізь скелі та замети, не промовляючи ні слова, і хоч Ліра вдивлялася широко розкритими очима в сіру темряву і напружувала слух, сподіваючись почути своїх друзів, вона, мабуть, була єдиною людиною в Свольбарді, а Йорик, очевидно, загинув.
Ведмідь-сержант нічого їй не говорив, поки вони не ступили на землю. Там вони зупинилися. Зі звуку хвиль Ліра зрозуміла, що вони піднялися на вершину скелі, і вона спробувала б втекти, якби не боялася зірватися вниз.
— Подивіться, — сказав ведмідь, коли порив легкого вітру відкинув завісу туману.
Незважаючи на білий день, навколо було похмуро. Ліра подивилася навколо і з'ясувала, що стоїть перед величезним будинком з каменю. Він був не більший за найвищу будівлю Коледжу Джордана, але масивніший та з висіченими на ньому картинами воєнних дій, які зображували перемоги ведмедів, капітуляцію скролінгів, полонених татар-рабів у вогняних шахтах, цепеліни, що летять з усіх частин світу та несуть подарунки й данину королю ведмедів Йофуру Рекнісону.
Принаймні так їй пояснив зміст картин ведмідь-сержант. Їй довелось повірити йому на слово, тому що на кожному виступі цього фасаду з картинами сиділи баклани та поморники, які каркали, пронизливо кричали й кружляли весь час над головою і чий послід вкривав кожну частину будівлі товстим бруднувато-білим шаром.
Ведмеді, здавалося, не помічали цього бруду, вони пройшли під великою аркою, під якою також нагидили птахи. Вони опинилися у дворі, потім пройшли високими сходами до воріт, і повсюди їх зупиняли ведмеді в обладунках і вимагали пароль. Їхні обладунки були відполіровані й сяяли, з шоломів стирчали султани. Ліра не могла втриматися, щоб не порівняти кожного ведмедя, якого вона бачила, з Йориком Бернісоном, і завжди перевага була на його боці — він був могутніший, величніший, а його обладунки були справжніми обладунками — кольору іржавого заліза, обагрені кров'ю, зім'яті в боях, а не елегантні, глянцеві, декоровані, як у більшості тих, кого зараз бачила Ліра.
Поки вони проходили далі, температура і сморід збільшувалися. Запах у палаці Йофура був огидний: тухлого жиру тюленів, посліду, крові та ще якогось непотребу. Ліра скинула каптур, щоб їй не було так спекотно, але не змогла не зморщити носа. Вона сподівалася, що ведмеді не розуміють виразу людського обличчя. Кожні декілька ярдів стояли стовпи, на яких трималися жирові лампи, і в їхньому не дуже яскравому світлі не завжди було помітно, куди вона ступала.
Нарешті вони зупинилися перед важкими залізними дверима. Ведмідь-охоронець потягнув величезний засув, а сержант несподівано повернув свою голову до Ліри і штовхнув її так, що вона сторчма полетіла у двері. Поки вона намагалася встати, двері зачинилися.
Тут було справді темно, але Пантелеймон обернувся на жука-світляка і трохи освітив приміщення. Вони опинилися у вузькій камері, стіни якої були мокрими, а єдиними меблями тут була кам'яна лава. У найвіддаленішому кутку лежала купа підстилок, які Ліра прийняла за постіль. Це було все, що вона бачила.
Ліра сіла з Пантелеймоном і намацала у себе під одягом алетіометр.
— Йому довелося зазнати безліч ударів, Пане, — прошепотіла вона. — Сподіваюся, він все ще працює.
Пантелеймон сів їй на руку, щоб посвітити, поки Ліра зосереджувалася. У глибині душі вона дивувалася з того, що, перебуваючи в серйозній небезпеці, може досягти такого стану спокою, щоб прочитати алетіометр. А інша її частина висловлювала складні питання символами так само легко, як її м'язи рухали її кінцівки: їй навіть не треба було замислюватися.
Вона встановила стрілки та поставила питання:
— Де Йорик?
Відповідь з'явилася одразу: "Його віднесло кулею, і йому знадобиться день, щоб добігти до цього місця. І він уже поспішає сюди".
— А Роджер? "З Йориком".
— Що робитиме Йорик?
"Він хоче увірватися до палацу і звільнити тебе, незважаючи на всі перешкоди".
Ліра відклала алетіометр, налякана навіть більше, ніж до того.
— Вони не дозволять йому, правда? — сказала вона. — Їх тут надто багато. Шкода, що я не відьма, Пане, тоді б ти міг піти, знайти його та попередити про все, і ми б склали гарний план…
І раптом вона відчула такий страх, якого ніколи не знала за життя.
За декілька футів від неї почувся чоловічий голос:
— Хто ти?
Вона підскочила, тривожно скрикнувши. Пантелеймон умить обернувся на кажана та почав кружляти над її головою, галасуючи, а вона потроху відступала до стіни.
— Гей! Гей! — знову гукнув чоловік. — Хто це? Говоріть! Говоріть!
— Стань знову світляком, Пане, — сказала вона тремтячим голосом. — Але не наближайся до нього.
Маленький тьмяний вогник затремтів у повітрі та промайнув над головою того, хто говорив. Виявилося, що це не купа підстилок: це був чоловік із сивою бородою, прикутий до стіни, його очі спостерігали за світлом від Пантелеймона, а розпатлане волосся звисало нижче плечей. Його деймон, втомлена змія, лежала в нього на колінах і висунула язика, коли Пантелеймон підлетів ближче.
— Як вас звати? — запитала дівчинка.
— Джотем Сантелія, — відповів він. — Я професор космології на кафедрі, створеній королем в університеті Глостера. Хто ти?
— Ліра Белаква. Через що вони вас ув'язнили?
— Через злобу та заздрість… Звідки ти? Га?
— З Коледжу Джордана, — відповіла вона.
— Що? З Оксфорда?
— Так.
— Цей негідник Трелані все ще там? Еге ж?
— Пальмеріанознавець? Так, — була її відповідь.
— Правда, Боже мій? Вони мали вже давним-давно усунути його. Лукавий плагіатор! Самовдоволений шахрай!
Ліра щось неясно бовкнула.
— Він вже опублікував свою працю про фотони гамма-випромінювання? — запитав професор, дивлячись Лірі просто в обличчя.
Вона відсунулася.
— Я не знаю, — відповіла вона, а потім, роблячи це просто через звичку, додала, — ні. Я пригадала. Він сказав, що йому треба перевірити деякі цифри. І… він сказав, що також хоче написати про Пил. Ось так.
— Мерзотник! Злодій! Шахрай! — закричав старий і затремтів так сильно, що Ліра злякалася, чи не буде в нього нападу. Його змія-деймон апатично зісковзнула з колін, тому що чоловік у гніві бив себе кулаками по ногах. З його рота летіла слина.
— Так, — погодилася Ліра. — Я завжди вважала, що він шахрай. І мерзотник, і все таке інше.
Було неймовірно, що маленька злидарка з'явилася в його камері і знає саме того чоловіка, який є предметом його нав'язливих думок, але професор цього не помічав. Він був божевільним. Бідолашний старий чоловік. Але він, можливо, мав інформацію, яку Ліра могла використати.
Вона обережно сіла поряд з ним, не надто близько, щоб він міг доторкнутися до неї, але достатньо для того, щоб бачити його в світлі від Пантелеймона.
— Одна річ, якою завжди хизувався професор Трелані, — сказала вона, — це те, як добре він знає короля ведмедів…
— Хизувався? Так? Він це може! Він просто шахрай! І грабіжник! Дослідження ніяк не пов'язані з його іменем! Все вкрадено у розумніших людей!
— Так, це правда, — серйозно підтвердила Ліра. — А коли він дійсно робить щось сам, то це завжди неточно.
— Так! Так! Абсолютна правда! Ні таланту, ні уяви, шахрай з голови до п'ят!
— Я маю на увазі, наприклад, — додала Ліра, — що ви знаєте більше про ведмедів, ніж він. І це лише для початку.
— Ведмеді, — сказав старий, — ха! Я міг би написати цілий трактат про них! Тому вони мене і ув'язнили, розумієш?
— Чому?
— Я знаю надто багато про них, і вони не насмілюються вбити мене. Вони не можуть цього зробити, як би не хотіли. Я знаю, розумієш? У мене є друзі. Так! Впливові друзі.
— Так, — відповіла Ліра. — Можу присягтися, ви чудовий учитель, — продовжувала вона. — Маючи стільки знань та досвіду, скільки маєте ви…
Навіть у такому затьмареному божевіллям мозку все ще лишалася частка здорового глузду, тому вчений різко подивився на неї, ніби підозрюючи сарказм. Але вона все своє життя мала справу з підозрілими та ексцентричними вченими і поглянула на нього з таким щирим захопленням, що він заспокоївся.
— Учитель, — повторив він, — учитель… Так, я можу вчити. Дайте мені гарного учня — і я запалю вогонь в його мозку!
— Оскільки ваше знання не повинно просто зникнути, — підбадьорюючи його, вела Ліра далі, — його потрібно передати, щоб люди вас запам'ятали.
— Так, — сказав він серйозно, киваючи головою. — Ти дуже прониклива, дитино.