Либонь, і це пояснювалося забутливістю розуму. Так чи сяк, а місто ні на що не зважало, і ось уже чверть століття подружжя жило на затхлому болоті своєї самотності, немовби пара мускусних биків, що приблудили сюди з Північного полюса, або ж дві безпритульні запізнілі тварини з дольодовикових часів.
Жінку майже ніколи не бачили, натомість чоловік — знали його як дядечка Дока — був завсідник на майдані. Брудний стариганчик, на обличчі якого можна було ще пізнати колишню чи то хоробрість, чи то нестямність. Чи то ясновидець, чи то неприторенний самолюб — без комірця, в заяложеній джинсовій одежинці, з важким, власноруч змайстрованим із деревини гікорі ціпком, ручка якого відполірувалася до горіхової темноти й скляної гладкості. Спочатку, маючи посаду в Мемфісі, під час своїх щомісячних відвідин він трохи розказував про себе, і то не тільки із самовпевненістю незалежної людини, але й з бундючністю, неначебто свого часу, причому не так давно, він був чимсь більшим, аніж просто собі незалежний чоловік. Не відчувалося, що це невдаха. Мав упевненість чоловіка, що колись начальникував, а потім змінив своє життя — добровільно, з причини, яка, на його думку, не підлягає обговоренню й недоступна розумінню. Але ці оповідки про себе й свою діяльність, хай навіть на перший погляд і зв'язні, звучали безглуздо. Тому вже тоді вважали, що він трохи несповна розуму. І не те щоб здавалося, ніби він оповідає одне, аби приховати інше. Річ у тому, що його слова й мова, як на слухачів, не вміщалися в рамки, поза які звичайній людині не годиться виходити. Бувало, городяни подумували, що він колишній священик. Про Мемфіс говорив туманно й пишномовно, що в цьому місті він, мовляв, посідав якийсь важливий, хоча досі й не чітко окреслений, пост у муніципальній установі. "Еге ж бо, — зубоскалили за його плечима моттстаунці, — там він був начальник на залізниці. Стояв ото з червоним прапорцем на переїзді, коли потяг надходив". Або ж: "То великий газетяр. Збирає газети з-під лавок у парку". Не казали йому такого у вічі — ні найбільші сміливці, ані ті, що ладні за всяку ціну вважатися гострословами.
А тоді він чи то кинув, чи то втратив роботу в Мемфісі. Якось у суботу приїхав додому, а в понеділок нікуди не поїхав. Відтоді він цілими днями байдикував на майдані в середмісті, неговіркий, брудний, з несамовитим, погрозливим виразом очей, котрий сприймали як ознаку божевілля. Ця задавнена лють — як дух, як запах; ця безглузда фанатичність — як напівспопелілий, майже вигаслий жар, а колись вона складалася на чверть із гарячої переконаності й на три чверті з кулачної відваги. Отож городяни не дуже-то здивувалися, довідавшись, що він мандрує по окрузі, переважно пішки, й проповідує в негритянських церквах. Не здивувалися й тоді, коли стало відомо, про що йдеться в цих казаннях. Цей білий чоловік, майже цілковито залежний від щедрот і милостині негрів, ходив самотою по далеких негритянських церквах, переривав там відправи, сходив на амвон і різким мертвотним голосом, деколи й непристойно лаючись, завзято проповідував покору перед усякою шкірою, світлішою, ніж у цих парафіян, проповідував перевагу білої раси, виставляючи себе — бузувірський неусвідомлений парадокс — її зразковим представником. Негри вважали Гайнза юродивим, якого позначив такою печаттю сам Бог, а то й дав до Себе доторкнутися. Мабуть, не дуже дослуховувалися до нього, бо небагато розуміли з того, що виголошує. Ймовірно, мали його за самого Бога, адже Бог теж білошкірий і Його вчинки теж не цілком зрозумілі.
Гайнз був у середмісті надвечір того дня, коли Крістмасове ім'я залунало на всій вулиці й хлопчиська та дорослі — крамарі, клерки та інші дозвільні ґаволови, переважно селяни в комбінезонах — кинулися бігти. Він теж поспішив за ними. Але не міг швидко рухатися й, добувшись на місце, він, невисокий, нічого не бачив за зімкнутими плечима. Одначе старався, такий самий грубий і напосідливий, як і всі тут, пропхатися до галасливого розбурханого натовпу й, немовби відродивши колишню буйність, тепер хіба що тільки позначену на обличчі, впавши в неї, впивався пальцями в спини, лупцював по них палицею, а коли люди обернулися, впізнали його й стримали, він виривався й норовив ударити ціпком.
— Крістмас?! — кричав він. — Крістмас, кажете?
— Крістмас! — крикнув у відповідь один із тих, що тримали Гайнза. Теж із спотвореним лицем. — Крістмас! Це той світлошкірий нігер, що минулого тижня в Джефферсоні скоїв убивство.
Гайнз люто глипнув на цього чоловіка. У беззубому роті злегка пінилася слина. Знову став завзято вириватися, лаючись. Хирлявий, дрібний дідок із легкими, по-дитячому тендітними кісточками намагався відбитися ціпком, розчистити собі дорогу до середини юрби, де стояв упійманий чоловік із закривавленим лицем. "Годі, дядечку Док! — примовляли люди, стримуючи його. — Годі. Його спіймали. Не втече. Ну ж бо".
Та Гайнз пручався й виривався, матюкаючись тонким, надтріснутим голосом, пускаючи слину, а ті, що держали його, теж докладали зусиль, немовби втримували маленький шланг, який метляється від надмірного напору. З усієї юрби тільки затриманий був спокійним. Дідка тримали, він матіркував. Його старі крихкі кості й шнурочки м'язів набралися гнучкого нестримного шаленства ласки. Випручавшись, він скочив уперед, продерся крізь стовклище й опинився віч-на-віч із затриманим. Застиг на мить, втупивши в нього злобний погляд. Не коротка була ця мить, та все ж поки старого схопили, він устиг замахнутися ціпком і вдарити затриманого. Хотів додати іще, але тут йому нарешті завадили. Тримали його, обезволеного, оскаженілого, з легкою пінкою на губах. Рота не затулили. "Убийте цього куревського байстрюка! — кричав. — Убийте! Убийте його!"
За півгодини двоє чоловіків привезли його в автомобілі додому. Один кермував, другий на задньому сидінні підтримував старого. Дідкове обличчя полотніло під заростом і брудом, очі були заплющені. Видобувши Гайнза з машини, понесли його на руках через хвіртку, доріжкою з порохнявої цегли та уламків цементу до сходів. Очі вже розплющилися — порожні, закочені під лоба, видно тільки каламутні блакитнуваті білки. Старий обм'як і був зовсім безпомічний. Коли чоловіки дійшли до ґанку, відчинилися вхідні двері, вийшла жінка, зачинила двері за собою, стала й задивилася на них. Здогадалися, що це Гайнзова дружина, бо ж вийшла з дому, де він жив. Один із цих двох, хоч і моттстаунець, ще ні разу її не бачив.
— Що сталося? — запитала вона.
— З ним усе гаразд, — відповів перший чоловік. — Недавно в місті була веремія, а тут іще ота спека на додаток. Трохи забагато, як на нього.
Вона стояла перед дверима, немовби не хотіла впустити прибульців у дім, — невисока, опецькувата жінка з округлим повновидим обличчям, неначе виліпленим із брудно-сірого невипеченого хліба, і з тугим вузликом рідкого волосся.
— Тільки-но впіймали того нігера Крістмаса, що минулого тижня в Джефферсоні вбив жінку, — додав перший. — Ото ж дядечко Док трохи розхвилювався.
Місіс Гайнз уже оберталася, щоб відчинити двері. І, як потім перший чоловік сказав другому, завмерла в русі так, ніби в неї влучив камінець.
— Кого впіймали? — перепитала вона.
— Крістмаса, — відказав перший. Цього нігера-вбивцю. Крістмаса.
Місіс Гайнз стояла на краю ґанку, повернувши до чоловіків сірий застиглий вид. "Здавалося, вона вже наперед знала, що я їй відповім, — казав перший приятелеві, коли вони поверталися до машини. — Ніби хотіла, щоб це виявився він і водночас — не він".
— Який він на вигляд? — поцікавилася жінка.
— Я не дуже-то його й розгледів, — сказав перший. — Йому мусили трохи заюшити писок, поки затримали. Молодий хлопака. На нігера схожий не більш ніж я.
Господиня дому дивилася на них згори. Між двох чоловіків Гайнз уже стояв самотужки, щось бурмочучи, мов зо сну очунював.
— Що скажете нам робити з дядечком Доком? — звернувся перший до жінки.
Вона не відповіла на це питання. Здавалося, навіть не впізнала свого чоловіка, як потім сказав перший приятелю.
— Що з ним зроблять? — спитала жінка.
— Що з ним зроблять? — повторив чоловік. — Ага, це ви про нігера. Ну, це в Джефферсоні вирішуватимуть. Він же тамтешній, їхній.
Вона гляділа на них, сіра, застигла й далека.
— Вони ж не одразу заберуть його до Джефферсона?
— Вони? — перепитав чоловік. — А-а-а. Ну, якщо в Джефферсоні не дуже зволікатимуть… — Перехопив Гайнзову руку, щоб зручніш тримати. — Куди нам його покласти?
Тут жінка рухнулася. Зійшла сходами й наблизилася до них.
— Затягнемо його до вас у дім, — запропонував він.
— Я сама зможу затягти, — відказала жінка. Це подружжя було одного зросту, ось тільки дружина огрядніша. Підхопила чоловіка під пахву. — Юф'юсе, — негучно озвалася. — Юф'юсе. — І спокійно мовила чоловікам: — Пустіть. Я тримаю.
Вони послухалися. Тепер Гайнз міг сяк-так дибати. Дивилися, як жінка допомагає йому піднятися сходами й зайти у двері. Вона не оглядалася.
— Навіть не подякувала нам, — зауважив другий. — Мабуть, варто було б відвезти назад старого і посадити у в'язницю разом із нігером, бо дуже вже добре його знає.
— Юф'юс, — сказав перший. — Юф'юс. П'ятнадцять років хотілося мені дізнатися, як його звуть. Юф'юс.
— Ходімо. Їдьмо назад. Хоч би не пропустити чогось!
Перший чоловік глянув на будиночок, на зачинені двері, за якими зникло подружжя.
— Вона теж знає його.
— Кого?
— Цього нігера. Крістмаса.
— Ходімо. — Вони повернулися до машини. — Що скажеш про цього придурка? Приперся до нас за двадцять миль від місця, де наколобродив, і походжає туди-сюди головною вулицею, чекає, поки його впізнають. Якби ж то я його впізнав. Мав би на що витратити цю тисячу доларів. Та мені завжди не таланить.
Машина рушила. Перший, повернувши голову, не зводив очей із сліпих дверей, за якими зникло подружжя.
У передпокої цього будиночка, темному, тісному й смердючому, як печера, стояла стара пара. Знесилений Гайнз досі був мало не в комі, і те, що жінка підвела його до крісла й посадовила, можна було б сприйняти як вияв дбайливості, й доцільності теж. Одначе не було жодної потреби повертатися до вхідних дверей і замикати їх. Зробивши це, вона постояла якусь хвилину над чоловіком.