Навіщо ж вона це зробила?
— Ну, — сказав Даніель, — мені здається, не завжди зручно жити у твоєму сяєві. Вона хотіла знайти для себе темний куточок.
— Вона вважає, що я пригнічую її?
— Вона сказала цього мені навпрямки, але я так її зрозумів. Що ж ти хочеш, ти ж сила, — посміхаючись, додав він. — Май на увазі, що вона захоплюється тобою, твоїм принципом жити у шкляному будинку і постійно кричати про те, про що зазвичай мовчать; та це спустошує її. Вона не казала тобі про мої відвідини, тому що боялася, що ти посягнеш на її почуття до мене, що ти змусиш дати їм наймення, що зруйнуєш їх, аби потім видавати їй крихтами. Ти ж знаєш, почуття потребують таїни... Це щось крихке, вкрай невизначене...
— Це вона тобі так сказала?
— Так. Вона мені так сказала. Вона сказала:"Мені подобається, що з вами я геть не знаю, куди йду. З Матьє це знаєш завжди".
"З Матьє це знаєш завжди". Так само й Івіш:"З вами ніколи не боїшся чогось непередбаченого". Матьє аж занудило.
— Чому ж вона ніколи не казала мені про це?
— Вона вважає, це тільки тому, що ти ніколи не запитував у неї.
Це була таки правда, Матьє понурив голову: щоразу, як треба було заглибитися в почуття Марсель, його охоплювали нездоланні лінощі. Помітивши тінь в її очах, він тільки знизував плечима:"Та де ж пак! Якби щось було, то вона сказала б мені, вона ж бо каже мені про все. І це я називав вірою в неї. Я сам усе зіпсував ".
Він стрепенувся і гостро запитав:
— Чому ж ти кажеш мені про це сьогодні?
— Колись же треба було сказати.
Ця ухильна відповідь немов би підстьобнула його допитливість: Матьє не хотів, щоб його пошили в дурні.
— Чому ж сьогодні й чому ти? — допитувався він. — Було б ... природніше було б, якби вона сказала мені перша.
— Ну, — Даніель вдав із себе спантеличеного, — може, я помилився, та я... мені здалося, що тут ідеться про ваші спільні інтереси.
Добре. Матьє напружився:"Готуйся до головного удару, це щойно початок". Даніель додав:
— Хочу сказати тобі правду: Марсель не знає, що я тобі все розповів, і ще вчора вона не була впевнена, що відразу ж поставить тебе до відома усіх цих справ. Ти зробиш мені велику послугу, якщо приховаєш від неї цю нашу розмову.
Матьє мимохіть зареготався.
— Ось ти й викрив себе, Сатано! Ти скрізь сієш секрети. Ще вчора ти змовлявся з Марсель супроти мене, сьогодні ж просиш мене бути змовником проти неї. З тебе такий чудернацький зрадник.
Даніель посміхнувся.
— В мені геть нічого немає від Сатани. На цю розмову наштовхнув мене величезний неспокій, котрого дізнав я учора ввечері. Мені здалося, ніби між вами постало якесь поважне непорозуміння. Звичайно, Марсель надто горда, щоб самій сказати тобі про це.
Матьє міцно стиснув келиха: він почав розуміти.
— Це з приводу вашої... — Даніель затнувся і соромливо докинув: — З приводу вашої прикрости.
— А! — сказав Матьє. — Ти сказав їй, що знаєш?
— Ні, ні. Нічого я їй не казав. Вона перша заговорила.
-А!
"Ще вчора, балакаючи зі мною по телефону, вона боялася, щоб я йому не сказав. Й того ж таки вечора сама йому все виклала. Ще одна комедія". Він запитав:
— Та й що?
— Та що, все не так гладенько. Є перепони.
— Що ж дозволяє тобі так думати? — здушеним голосом поспитав Матьє.
— Та нічого конкретного... радше, те, як змалювала вона мені цю ситуацію.
— А в чому річ? Вона гнівається, що я зробив їй дитину?
— Як на мене, то ні. Річ зовсім в іншому. Радше у твоїй позавчорашній поведінці. Вона казала про неї з образою.
— Що ж я такого вчинив?
— Не можу сказати достеменно. Ага, ось що вона сказала мені до всього:"Завжди вирішує він, а якщо я з ним не погоджуюся, то начебто можу протестувати. Та все вирішується на його користь, тому що його думка вже склалася, і він не дає мені часу, щоб сформувати свою". Не можу поручитися, що точно передав ці слова.
— Та мені й не треба було приймати рішення, — здивовано сказав Матьє. — Ми завжди були згодні з приводу того, що треба робити в таких випадках.
— Звичайно. Але ж ти позавчора не потурбувався дізнатися, що вона думає?
— Таки не потурбувався, — відказав Матьє. — Я був певен, що вона одної думки зі мною.
— І все-таки ти ні про що в неї не запитав. Коли ви востаннє обговорювали цю... імовірність?
— Хтозна, років зо два чи зо три тому.
— Зо два чи зо три роки. А тобі не здається, що за цей час вона могла змінити свою думку?
Панове в глибині зали попідводилися і, регочучись, прощалися одне з одним, служник приніс їхні капелюхи, три чорні фетрові й один котелок. Вони вийшли, дружньо махнувши на прощання барменові, й офіціянт вимкнув радіо. Бар зненацька охопила холодна тиша, в повітрі завис присмак нещастя. "Добром воно не скінчиться", подумав Матьє. Він не зовсім розумів, що ж саме не скінчиться добром: ця бурхлива днина, історія з абортом чи його стосунки з Марсель? Ні, це було щось більш невизначене й набагато ширше: його життя, Европа, цей зловісний і банальний мир. Він уявив собі руду чуприну Брюне:"У вересні буде війна". В таку хвилину в пустельному й темному барі майже починаєш у це вірити. Цього літа в його життя вкралося якесь гниляччя.
— Вона боїться операції? — поспитався він.
— Не знаю, — відчужено сказав Даніель.
— Вона хоче, щоб я одружився з нею?
Даніель зареготався.
— Та хіба ж я знаю, ти, їй-богу, як дитина. Принаймні все не так просто. Знаєш що? Ти повинен побалакати з нею сьогодні ввечері. Не натякаючи на мене, звичайно, а так собі, так, наче в тебе з'явилися сумніви. Вчора в неї був такий вигляд, що навіть дивно, чому вона сама тобі всього не сказала: в неї мов камінь на душі лежав.
— Гаразд. Я спробую розв'язати їй язика.
Запала мовчанка, потім Даніель збентежено додав:
— Ну що ж, моє діло попередити.
— Авжеж. Дякую й за це, — сказав Матьє.
— Ти гніваєшся на мене?
— Та ні. Ти зробив мені послугу, про яку можна сказати: неначе грім з ясного неба.
Даніель зареготався: він так широко роззявив рота, що видно було його сліпучо-білі зуби й горлянку.
Я не повинна була, думала вона, тримаючи руку на телефонній слухавці, не повинна була, ми завжди казали одне одному все, він тепер думає: а Марсель казала ж мені все, ох, він так думає, він знає, тепер він знає, він такий приголомшений, що в нього просто голова обертом іде, і ввесь час цей нечутний голос в його голові, Марсель завжди казала мені все, в цю мить, в цю мить він безперестань звучить у нього в голові, це нестерпно, у сто разів було б краще, якби він мене ненавидів, та він сидів там, на лавці у кав'ярні, розставивши руки, наче щось загубив, втупившись у підлогу, неначе там щось розбилося. Готово, розмова відбулася. Нічого я не бачила, нічого не чула, мене там не було, та розмова відбулася, вона була, слова були сказані, а я нічого не знаю, його поважний голос піднімався, мов дим, до стелі кав'ярні, голос прийде звідти, гучний прегарний голос, від якого завжди вібрують мембрани слухавки, він вийде з неї, скаже: готово, Боже мій, Боже ж мій, що він скаже мені? Я гола-голісінька, я вагітна, а цей голос вийде вбраний із ніг до голови із телефонної слухавки, ми не повинні були, не повинні були, вона майже гнівалася на Даніеля, якщо взагалі можна було на нього гніватися, він такий великодушний, тільки він і піклується про мене, він узяв справу до своїх рук, Арханґел, його прегарний голос промовляв про мене. Жінка, квола жінка, геть безсила і захищена в цьому світі живих людей тільки похмурим і теплим голосом, голос вийде звідтіля і скаже: Марсель казала мені все, бідолашний Матьє, милий Арханґел! Вона подумала: Арханґел, і її очі наповнилися слізьми, солодкими слізьми, слізьми родючости і плодючости, слізьми справжньої жінки після цілого тижня посухи, слізьми ніжної, ніжної захищеної жінки. Він обняв мене, приголубив, захистив з тремтливою сльозою в очах, з ласкою у звивистих складках біля щоки і тремтячою посмішкою на вустах, цілий тиждень дивилася вона порожніми й сухими очима в одну точку вдалині: вони уб'ють його мені, цілий тиждень була вона ясною Марселлю, Марселлю непохитною, Марселлю розважливою, Марселлю-чоловіком, він казав, що я мов чоловік, і от сльози, квола жінка, і дощ ув очах, навіщо ж опиратися, завтра я знову буду непохитна і розважлива, один-однісінький раз сльози, муки, солодка жалість до себе і ще солодша смиренність, ці оксамитні долоні на моїх стегнах, на моїх сідницях, їй хотілося обняти Матьє і на колінах просити у нього вибачення: сердешний мій Матьє, бідолашний мій велетню. Як добре бути під захистком, отримати прощення один раз, один-однісінький раз у житті. Зненацька горло її перехопила думка, оцет струмував у її жилах, сьогодні ввечері, коли він прийде до мене, коли я обніму його за шию, коли поцілую його, то він усе знатиме, і треба буде вдавати, ніби я не знаю про те, що він знає. Ох, ми дуримо його, у відчаї подумала вона, ми ще дуримо його, ми кажемо йому все, та щирість наша напоєна отрутою. Він знає, він прийде сьогодні ввечері, я побачу його добрі очі, подумаю, що він знає, і як же зможу я усе витерпіти, мій велетню, сердешний мій велетню, вперше за все життя зробила я тобі боляче, ох, я на все згодна, я піду до тієї старої, я уб'ю цю дитину, мені соромно, я зроблю все, що він захоче, все, що ти захочеш.
Під її пальцями задзеленчав телефон, вона стисла слухавку
— Гало! — сказала вона. — Гало, це Даніель?
— Так, — відказав спокійний прегарний голос. — Хто біля телефону?
— Марсель.
— Добридень, люба моя Марсель.
— Добридень, — відказала Марсель. Серце її шалено калатало.
— Вам добре спалося? — поважний голос відлунював їй у животі, це було солодко і нестерпно. — Учора ввечері я запізно пішов од вас. Пані Дюффе, либонь, сварилася б на мене. Та, сподіваюся, вона нічого не знає.
— Ні, — задихаючись, відказала Марсель, — нічого не знає. Вона спала як убита, коли ви пішли...
— А вам? — знай допитувався ніжний голос. — Як вам спалося?
— Мені? Та... непогано. Я, знаєте, хвилююся.
Даніель засміявся, це був розкішний сміх, спокійний і гучний. Марсель трохи розслабилася.
— Хвилюватися не треба, — сказав він. — Все було пречудово.
— Все... справді?
— Справді. Краще навіть, ніж я сподівався. Здається, ми трохи недооцінювали Матьє, люба моя Марсель.
Матьє відчула, як у ній болісно поворухнулася совість.
— Невже? Невже ми і справді недооцінювали його?
— Він перепинив мене на перших же словах, — сказав Даніель.