— І такої біблії, якої вимагає закон, у мене немає.
— Не думай, що потрібна якась особлива біблія, — запевнив його мировий суддя. — Твоя так само згодиться для цієї процедури, як і будь-яка інша. Ходімо ж!
— Не поспішайте, сквайре, — мовив мисливець, неквапливо піднімаючи з землі вбитих пум і скальпи і завдаючи рушницю собі на спину. — 3 якого це дива я присягатиму в тому, що ви бачили на власні очі? Чи ви не вірите самому собі, й людина повинна присягтися в тому, що вам добре відомо? Ви бачили, як я знімав скальпи з цих тварюк, а якщо я мушу присягати взагалі, то зроблю це хіба що перед суддею Темплом.
— Але ж тут немає ні пера, ні паперу, то як же я випишу ордер, Шкіряна Панчохо? Доведеться йти по них до тебе в хатину…
Натті повернув своє щире обличчя до хитромудрого урядовця й безгучно засміявся.
— А нащо мені те школярське приладдя? Мені не потрібні ні пера, ні папір, я не знаю, як з ними обходитись, тож і не тримаю нічого такого. Ні, сквайре, я принесу скальпи в селище, а ви напишете ордер згідно з вашими законницькими книжками — так воно буде краще… Хай йому дідько, цьому ремінцеві на шиї в Гектора — колись він задушить старого пса. Чи не можете ви позичити мені ножа, сквайре?
Гайрам, видимо, бажаючи утримати добрі стосунки із старим мисливцем, відразу ж виконав його прохання. Натті перерізав ремінець на шиї собаки й недбало мовив, повертаючи ніж власникові:
— Добрий ножака. Здається мені, йому не первина мати діло з такими ремінцями…
— Ти що, звинувачуєш мене в тому, ніби я випустив твоїх собак? — необачно вигукнув Гайрам.
— Випустив собак? — перепитав мисливець. — Ні, це я сам їх випустив. Я завжди спускаю їх з прив'язу, коли йду з хатини.
Неймовірний подив, з яким Гайрам вислухав цю явну брехню, остаточно переконав Натті в причетності мирового судді до цієї справи, хоч йому і не треба було ніяких підтверджень. Але старий мисливець більше вже не міг стримуватись.
— Послухайте, містере Дулітл, — обурено вигукнув він і сильно стукнув прикладом рушниці об землю, — не знаю, що вас цікавить у вігвамі такої бідної людини, як я, але кажу вам просто у вічі, що ніколи ноги вашої не буде там з моєї згоди. А будете нишпорити навколо, як сьогодні вранці, то я вас так пригощу — не зрадієте.
— А я тобі теж щось скажу, Бампо, — крикнув Гайрам, задкуючи. — Ти — порушник закону, а я — мировий суддя, і ти це незабаром відчуєш.
— Не дуже я злякався вас і вашого закону, — сказав Натті, клацнувши пальцями перед самим носом у мирового судді, — Забирайся, неробо, поки не дістав по заслузі! Та начувайся — коли ще побачу твою погану пику біля свого дому, то пристрелю, як сову, так і знай!
Справедливий гнів завжди має силу, що змушує коритись, і Гайрам не став випробовувати терпець старого мисливця. Коли він щез у кущах, Натті пішов до хатини. Там було тихо, як в могилі.
Він прив'язав собак і постукав у двері. Відчинив Едвардс, і Натті спитав:
— Усе гаразд, хлопче?
— Так, Натті, — відповів Олівер, — правда, хтось пробував відімкнути замок, але марно.
— Я знаю хто, — сказав Натті. — Але я налякав того шельму, тепер він на відстань пострілу не підійде сюди…
Він ще щось роздратовано бурмотів, але слів його вже не було чути, бо він увійшов усередину, зачинивши за собою двері.
РОЗДІЛ XXIX
Подейкують, скарбів у нього — сила.
Шекспір, "Тимон Афінський"
Коли Мармедюк разом з кузеном виїхав за ворота, він не мав бажання відразу починати розмову, бо серце його було ще сповнене ніжних батьківських почуттів. Річард теж мовчав, бо, на його гадку, розмова про таку важливу справу мала бути серйозна, звичайна дружня балачка тут не годилася. Отож першу милю вершники їхали в. цілковитій мовчанці. Але помалу ніжність і задумливість щезли з обличчя судді, й воно набуло властивого йому виразу лагідного гумору й доброзичливості.
— Ну, Діку, — мовив він, — якщо я довірився тобі й погодився на цю поїздку, то мені здається, я можу розраховувати й на твою довіру. Куди й чого ми так урочисто їдемо?
Шериф голосно, на весь ліс, кахикнув і, дивлячись просто перед себе, ніби прозираючи поглядом далеке майбутнє, відповів:
— Між нами завжди, можна сказати, зроду існувала різниця в одному питанні, судде Темпл. Не хочу звинувачувати тебе в тому, за що мусить відповідати природа, бо людина не винна у своїх природних вадах, так само, як і не повинна пишатися своїми чеснотами. Але, повторюю, в одному питанні наші погляди розходяться зроду, хоч різниця у віці між нами, як ти знаєш, становить лише два дні.
— Поняття не маю, Річарде, що то за питання. Мені здається, ми різнимося дуже і то майже у всьому…
— Це лише наслідки, сер, — перепинив його шериф. — Усі наші дрібні розбіжності виникають з однієї причини, й причина та — різна оцінка того, чого може досягти геній.
— Що, що, Діку?
— Я, здається, говорю чистою англійською мовою, судде Темпл; принаймні, мушу говорити, бо вчив мене мови батько, а він знав…
— … грецьку й латину, — урвав його Мармедюк, — мені добре відома обізнаність твоєї родини з мовами, Річарде. Але повернемося до суті справи. Куди й чого ми їдемо?
— Щоб справа була викладена як слід, сер, промовцеві треба дати змогу вільно висловлюватись. Отже, ти, судде Темпл, гадаєш, що людина відповідно до своїх здібностей може добре робити лише одне якесь діло, а я стверджую, що геній може обійтися без освіти і що бувають люди, яким усе до снаги.
— Як-от ти, наприклад, — усміхнувся Мармедюк.
— Не будемо переходити на особистості, сер. Я нічого не кажу про самого себе. Але у твоїх володіннях є троє чоловік, з природи обдарованих усебічним хистом, хоч діють вони кожен у своїй сфері.
— Отже, у нас набагато більше геніїв, ніж я сподівався. Що ж це за тріумвірат?
— Один з них — Гайрам Дулітл, тесля за фахом, як тобі відомо, — досить лише глянути на селище, щоб зрозуміти його заслуги. Він же виконує обов'язки мирового судді, і то так вправно, що куди там твоєму професійному юристові.
— Гаразд, це один, — погодився суддя з виглядом людини, що не бажає сперечатися.
— А другий — Джотем Рідл.
— Що?! Цей вічний буркотун, непосида, ледащо, міняйло, що кожні три роки переселяється до іншого штату, кожні півроку міняє ферму і кожної пори року має вже іншу роботу?! Вчора — хлібороб, сьогодні — швець, а завтра — вчитель! Втілення всіх вад поселенців без жодної позитивної риси для рівноваги! Ні, Річарде, він не годиться навіть для… А хто ж третій?
— Оскільки третій не звик вислуховувати на свою адресу такі зауваження, я не назву його, судде Темпл.
— Отже, можна зробити висновок, що ця трійця, до. якої ти належиш і яку ти й очолюєш, зробила якесь важливе відкриття.
— Я не казав, що належу до них, судде Темпл. Я вже казав тобі, що мова не про мене. Але відкриття справді зроблено, і то таке, що має тебе дуже зацікавити.
— То кажи далі, я — весь увага.
— Ні, ні, Дюку, хоч ти й не бозна-хто, але сподіваюсь, що в тобі не тільки й всього, що уваги, — має ж бути ще щось!
І шериф, розреготавшися від власного дотепу, зразу звеселився і почав розтлумачувати своєму терплячому кузенові що й до чого.
— Тобі відомо, Дюку, що в твоєму маєткові живе людина на ймення Натті Бампо. Прожив він тут, як я довідався, більше сорока років сам, а оце рже кілька місяців, як у нього завелися дивні приятелі.
— Частково — правда, і все — ймовірно, — відповів суддя.
— Все правда, судде, все правда. Так-от, оце вже кілька місяців, як у нього завелися приятелі: старий індіанський вождь, останній чи один з останніх представників свого плем'я в цьому краї, і юнак, про якого кажуть, буцім він син якогось білого агента й індіанки.
— Хто так каже? — запитав Мармедюк, раптом зацікавившись.
— Хто? Здоровий глузд, ось хто! Усі так гадають, це загальна думка. Але вислухай до кінця. Юнак цей досить обдарований, — так, я вважаю, що він досить-таки обдарований — дістав непогану освіту, бував у порядному товаристві й уміє пристойно поводитись, коли хоче. Тепер, судде Темпл, чи не зможеш ти мені розтлумачити, що звело докупи таких людей, як індіанець Джон, Натті Бампо й О лівер Едвардс?
Мармедюк здивовано позирнув на кузена й хутко відповів:
— Ти завів розмову про те, над чим я й сам не раз думав. Але чи ти вивідав щось із цієї таємниці, чи це тільки пусті припущення?
— Зовсім не пусті, Дюку, — тільки факти, незаперечні факти. Тобі, сподіваюся, відомо, що в цих горах є копальні. Ти сам казав про це не раз…
— То були просто логічні міркування, Річарде, а не факти.
— Ти чув про копальні, бачив зразки доброї руди, — цього ти заперечувати не будеш? А щодо логічних міркувань, як ти кажеш, то коли в Південній Америці є копальні, чом би їм не бути й у Північній Америці?
— Ні, ні, я нічого не заперечую, кузене. Я справді чув про існування корисних копалин у надрах цих гір і бачив зразки руди з дорогоцінними металами, буцімто знайдені тут… І я зовсім не здивувався б, якби довідався, що тут знайшли олово чи срібло або, що на мій погляд ще важливіше, кам'яне вугілля.
— До дідька те вугілля! — заволав шериф. — Кому воно потрібне в цих лісах? Ні, ні, срібло, Дюку, тільки срібло, — це річ корисна, й вона тут є. Але слухай: немає потреби нагадувати тобі про те, що тубільцям здавен відома ціна золота й срібла, — то хто ж краще за них знає, де знаходяться ті метали? Я маю певні підстави думати, що й могіканин, і Шкіряна Панчоха! давно знають про існування срібних руд у цій горі.
Слова шерифа зачепили Мармедюка за живе, й він став слухати уважніше. А Річард пересвідчився, що розповідь його справила на суддю належне враження, і додав:
— Будь спокійний, я маю докази, і в слушний час тобі їх наведу.
— Не відкладай на завтра…
— Ну, тоді слухай. — Річард підозріливо озирнувся, щоб упевнитись, чи їх, бува, хто не підслуховує, — Я на власні очі бачив могіканина й Шкіряну Панчоху — а очі в мене не гірші, ніж у будь-кого іншого, — так-от, бачив я на власні очі, як ті старі дерлися на гору з лопатами й кайлами! А люди бачили, як вени потемки тягли щось до своєї хатини. Хіба це не переконливий факт?
Суддя нічого не відповів, але насупився, як завжди, коли щось обмірковував, і подивився на кузена, чекаючи, що той скаже далі.
— Так то була руда, — мовив Річард. — Тепер я питаю тебе: чи можеш ти мені пояснити, хто такий цей містер Олівер Едвардс, який живе у твоєму домі від різдва?
Мармедюк мовчки похитав головою.
— Те, що він метис, ми знаємо, бо могіканин, не криючись, називає його своїм родичем; те, що він дістав добру освіту, нам також відомо.