Купи дерев, темні скелі здавалися острівцями й мисами в цьому морі світла. Подекуди, в луговинах, Віорна виблискувала, наче сталева зброя, відбиваючи тонкий срібляний дощ, що сипався з неба. В сутінках морозної ночі широкий простір здавався океаном, якимсь невідомим світом. Спочатку пани члени не чули нічого й не бачили. Небо було освітлено трепетним сяйвом й здалеку невиразно лунали чиїсь голоси. Грану, що з натури не був поетом, все ж таки, захоплений цією тихою ясною ніччю, пробурмотів:
— Яка ж чудова ніч, панове!
— Мабуть, Рудьє привиділося, — сказав Ругон із якимсь презирством.
Але маркіз нашорошив свої чуйні вуха.
— Ого! — сказав він своїм різким голосом. — Я чую дзвін.
Всі перехилилися через парапет, затамувавши подих.
І ось з рівнини почули чисті, мов кришталь, далекі звуки дзвона. Пани члени не могли не погодитися з маркізом. Били на сполох. На думку Ругона, це був дзвін Беажа — маленького села, що знаходилося за добру милю від Пласана. Він сказав це, щоб заспокоїти своїх товаришів.
— Слухайте, слухайте! — перервав маркіз. — А от уже дзвін Сен-Мора.
І він указав їм на другу точку обрію. Справді, й другий дзвін почав ридати в цій ясній ночі. Скоро їхній слух звикнув до нічного шуму, вони почали вловлювати розпачливі скарги десяти, двадцяти дзвонів. Зловіщі заклики докочувалися з усіх боків, схожі до хрипу мрущого. Незабаром заридала вся рівнина. Пани не сміялися більше з Рудьє. Маркіз, якому завдавало втіхи лякати цих буржуа, став пояснювати їм причину цього дзвону.
— Це збираються мешканці з сусідніх сіл, щоб на світанку напасти на Пласан, — мовив він.
Грану вирячив очі.
— Ви нічого не бачите ген там? — спитав він раптом.
Ніхто нічого не бачив. Всі заплющили очі, щоб краще чути.
— Ось стійте, — знову почав він, трохи помовчавши. — Бачите, по той бік Віорни, біля цієї чорної маси?
— Так, бачу, — відповів з розпачем Ругон, — там запалюють вогонь.
Одразу спалахнув другий вогонь напроти першого, потім третій, четвертий. Червоні цятки світилися по всій долині, майже на рівному віддаленні один од одного, як ліхтарі на якійсь величезній вулиці. Полум’я ватр блідло під місяцем, і в його непевному світлі вони здавалися калюжами крові. Ця зловіща ілюмінація, зрештою, довела до розпачу міську комісію.
— Їй-богу! — уїдливо бурмотів маркіз своїм писклявим голосом. — Розбійники подають один одному сигнали!
І він з догідливості почав рахувати вогні, щоб дізнатися, з кількома приблизно ворогами доведеться мати діло "славній національній гвардії Пласана". Ругон намагався перечити, кажучи, що селяни беруться до зброї, щоб приєднатися до повстанської армії, а не для того, щоб напасти на Пласан. Але пани розпачливо мовчали: вони склали вже свою думку, й усякі потіхи були марні.
— А ось я вже чую й "Марсельєзу", — сказав Грану підупалим голосом.
Він не помилився. Загін, мабуть, ішов берегом Віорни, під самими міськими мурами. Слова "До зброї, громадяни! Шикуйтеся в загони!" долітали спалахами, напружені, виразні. Яка страшна ніч! Пани члени комісії мовчки стояли на терасі, спершись на парапет, закляклі від лютого холоду, не в змозі одвести очей від рівнини, розворушеної дзвонами й "Марсельєзою", — рівнини, вогненної від цих сигнальних багать. Очі сліпило це море пітьми, протятої кривавими вогнями; у вухах їм дзвеніло від галасу міді; їх уже обманювали почуття і ввижалися неймовірні страхи. Ні за що на світі не зрушили б вони з місця; їм здавалося: аби вони повернулися спиною до рівнини — і ціла армія кинеться за ними навздогін. Як більшість боягузів, вони чекали наближення небезпеки лише для того, щоб тікати, коли, наспіє рішуча хвилина. Вдосвіта, коли зайшов місяць і перед ними зяяла тільки чорна безодня, вони відчули смертельний жах. Їм марилося, що невидимі вороги повзуть у темряві і ось-ось ухоплять їх за горло. При найменшому шереху вони уявляли, що харцизи радяться біля підніжжя тераси й зараз полізуть на неї. Але нічого, нічого довкола, тільки чорна пітьма, де безнадійно втопав зір. Маркіз, заспокоюючи їх, іронічно казав:
— Не турбуйтеся-бо! Вони почекають до світанку.
Ругон проклинав усе на світі. Його знову опанував страх. Грану геть посивів за цю ніч. Та ось повільно стала займатися зоря. Проте й світання не принесло полегші. Ці пани чекали, що в першому ранковому промінні вони побачать цілу армію, вишикувану до бою. А день сьогодні наче десь забарився, світання повільно ширилося від обрію. Витягнувши шиї, нашорошивши вуха, вони допитливо вдивлялися в туманний присмерк. І в молочній темряві їм вбачалися дивоглядні фігури: рівнина обернулася в криваве озеро, скелі здавалися їм трупами, що плавали по його поверхні, купи дерев — грізними батальйонами. А потім, коли світло ранку остаточно прогнало ці привиди, настав день, такий блідий, такий сумний і меланхолійний, що навіть самому маркізові стиснулося серце. Ніде й сліду не знати було від повстанців, усі шляхи вільні, але долина, зовсім сіра, мала пустельний і сумний вигляд і здавалася пасткою. Вогні погасли, а дзвони все ще бовкали. О восьмій годині Ругон помітив лише кількох чоловік, що йшли берегом Віорни, віддаляючись од міста.
Члени комісії знемагали від холоду і втоми. Пересвідчившись, що немає прямої небезпеки, вони вирішили відпочити декілька годин. На терасі залишили вартового з наказом негайно повідомити Рудьє, коли тільки помітить здалеку якусь банду. Грану та Ругон, знесилені нічним хвилюванням, подалися додому, підтримуючи один одного під руки. Вони жили поряд.
Фелісіта турботливо вклала чоловіка спати. Вона взивала його "бідне кошеня", умовляла не хнюпити носа — все минеться. Але він хитав головою, він мав серйозні побоювання. Вона дала йому поспати до одинадцятої години. Потім, коли він поснідав, вона лагідно вирядила його з хати, переконавши, що треба мужньо триматися до кінця. В мерії Ругон застав тільки чотирьох членів комісії; останні надіслали свої перепрошення — вони не можуть бути, бо й справді захворіли. Зранку паніка ще більше опанувала місто. Пани члени комісії не втерпіли й розказали вдома про жах, пережитий пам’ятної ночі на терасі готелю пана Валькераса. А служниці поквапилися розповсюдити новину, прикрасивши її драматичними подробицями. Відтепер ця ніч стала вже придбанням для історії; всім стало відомо, як члени міської комісії спостерігали з мурів танці канібалів, що поїдали полонених, відьм, що крутилися в танку навколо своїх чавунів, де варилися діти, цілі хмари бандитів зі зброєю, що виблискувала при місячному світлі. І ще розповідали про дзвони, що бамкали самі собою; запевняли навіть, що повстанці підпалили околичні ліси й цілий край у вогні.
Був вівторок — базарний день у Пласані. Рудьє наказав відчинити міську браму, щоб впустити кількох селянок з городиною, маслом та яйцями. Але міська комісія, що складалася вже тільки з п’яти членів, рахуючи сюди й голову, зразу ж визнала це за невибачну нерозсудливість. Правда, вартовий, залишений на терасі готелю, досі ще не помітив нічого загрозливого, а все ж таки треба тримати брами на засуві. За наполяганням Ругона, оповісник з барабанщиком обійшов усі вулиці і оголосив, що місто перебуває на військовому стані і що мешканці, котрі вийдуть з нього, уже не зможуть повернутися. Цей захід, що його було вжито для заспокоєння людності, тільки нагнав на всіх ще більшого страху. І цікавий же вигляд мало це невеличке місто, що замикало брами, засувало ржаві засуви серед білого дня в середині дев’ятнадцятого сторіччя!
Коли Пласан засупонився ветхим пасом валів, замкнувся на всі замки, як обступлена ворогом фортеця, в чеканні наступу, смертельна туга оповила похмурі кам’яниці. Тим, хто мешкав у центрі міста, чулося, ніби з передмістя долинає стрілянина. Ніхто нічого не знав, сиділи ніби в льосі, як замуровані, і тільки тоскно чекали порятунку або загибелі.
Вже два дні все сполучення з зовнішнім світом було відрізано через повстанців, що їхні загони блукали в околицях. Пласан у своєму зазубні було відокремлено од цілої Франції. Він був самотній серед повсталого краю; навколо чути було безперестанно дзвін на сполох, лунала "Марсельєза", подібно грізному гуркоту річки, що вийшла з берегів. Місто, покинуте напризволяще й тремтяче від жаху, здавалося здобиччю, обіцяною переможцю. Городяни, гуляючи проспектом, переходили щохвилини від розпачу до надії. Їм увижалися біля Великої брами то блузи інсургентів, то солдатські мундири. Підпрефектура, що круг неї все валилося, зазнавала болісної агонії.
Близько другої години поширилася чутка, що державний переворот не вдався: принца-президента запаковано до Венсенської в’язниці, Париж у руках найлютіших демагогів; Марсель, Тулон, Драгіньян — словом, увесь Південь, захоплено переможним військом повстанців. Надвечір повстанці прийдуть до Пласана й переб’ють усіх мешканців.
У мерію з’явилася депутація; вона дорікала міській комісії за те, що та позачиняла брами, бо це може тільки обурити повстанців, Ругон, втративши тяму, обстоював свій наказ із усією енергією, що на неї був здатний. Розпорядження замкнути браму здавалося йому одним з наймудріших актів його адміністративної діяльності; він знаходив переконливі докази в його обороні. Але його перебивали, засипали питаннями: де ті солдати? Де обіцяний їм полк? Тоді П’єр почав брехати і просто сказав, що не давав жодної обіцянки. Головною причиною паніки була відсутність цього легендарного полку; мешканці так його виглядали, що повірили, зрештою, в його реальність. Люди, добре освідомлені, казали навіть, де інсургенти перебили вояків.
О четвертій годині Ругон укупі з Грану вернувся в готель пана Валькераса. В далечині долиною Віорни весь час переходили невеличкі гурти людей, що простували до Оршера на поміч повстанцям. Цілісінький день хлопчаки лазили на вали; приходили й дорослі дивитися в стрільниці. Ці добровільні вартівники посилювали страх у місті, голосно перераховуючи людей, що переходили долиною і що їх чутки одразу обертали в грізні батальйони. Цим полохливим обивателям здавалося, що крізь амбразури валу вони бачать готування до якоїсь загальної різанини. Як і напередодні, зі смерком крижаний подих паніки пролетів містом.
Повертаючись до мерії зі своїм нерозлучним Грану, Ругон побачив, що становище дедалі робиться нестерпучим.