Він здивувався, побачивши в приймальні Гербі Чендлера, але потім згадав, що сам наказав тому прийти ввечері або завтра вранці. Втомлений і знервований, Пітер охоче відклав би цю неприємну розмову, але подумав, що зволікання, однаково, нічого не дасть.
Він помітив, що слідчий і Чендлер пильно подивились один на одного.
– До побачення, капітане, – сказав Пітер і зловтішно відзначив собі, що на тхорячім Чендлеровім обличчі майнула тінь тривоги. Коли слідчий вийшов, Пітер показав Чендлерові на двері свого кабінету.
Відімкнувши шухляду письмового столу, він узяв теку із заявами, написаними вчора Діксоном, Дюмером та двома їхніми приятелями, й простяг її старшому розсильному.
– Прочитайте. Вам це буде цікаво. І попереджаю: це копії, а оригінали лишилися в мене.
Чендлер з невинним виглядом узяв теку й почав читати. В міру того, як він гортав сторінки, губи його стискалися. Прочитавши все, він просичав:
– Гади!
– Гади – бо викрили вас як сутенера? – гримнув Пітер.
Старший розсильний почервонів і кинув теку на стіл.
– Що ви надумали робити?
– Я б охоче зараз же вигнав вас з роботи. Та з огляду на те, що ви в нас так давно, я передам цю справу на розгляд містерові Тренту.
Чендлер заскімлив:
– Містере Мак, навіщо ж отак зразу, ви б хоч вислухали мене!
Пітер мовчав, і він псвів далі:
– Містере Мак, не я перший, не я останній, ви ж знаєте, що нема готелю, де б…
– Якщо ви хочете перелічувати мені всі види готельного рекету – не треба, бо навряд чи я почую від вас щось нове. І не мені вам казати, що існує межа, переступати яку вам не дозволять у жодному готелі. Це стосується й сутенерства, зокрема, обтяженого розтлінням неповнолітніх.
– Містере Мак, а може, ви все ж таки не підете до містера Трента, га? Може, забудемо про все, а я більше не буду?..
– Ні.
Старший розсильний розгублено озирнувся, потім, наче прицінюючись, глянув Пітерові просто в очі.
– Містере Мак, ви ж знаєте, іноді можна розійтися по-доброму… – він затнувся.
– Як саме?
– Ну, ви – мені, я – вам, і всі задоволені.
Чендлер повагався, потім повільно розстебнув гудзик нагрудної кишені, сунув у неї пальці, видобув конверт і поклав його на стіл.
– І що ж у ньому? – спитав Пітер.
Чендлер підштовхнув конверт до нього. Він був не заклеєний, і в ньому лежало п'ять стодоларових банкнот. Пітер зачудовано покрутив їх у пальцях.
– Невже справжні?
Чендлер вищирив зуби.
– Можете не сумніватися.
– Мені цікаво було глянути, скільки я, по-вашому, коштую. – Пітер кинув конверт через стіл. – Забирайте і – геть звідси!
– Містере Мак, якщо треба ще трохи накинути…
– Я сказав – геть! – тихо промовив Пітер, підводячись з крісла. – Геть, поки я не скрутив твоїх паскудних в'язів!
Гербі Чендлер схопив гроші й квапливо вийшов, кинувши Пітерові сповнений ненависті погляд.
Лишившись на самоті, Пітер Макдермот весь обм'як і відкинувся на спинку крісла. Візит слідчого й розмова з Чендлером украй виснажили його. Після того, як у нього в руках побував конверт із хабарем, він почував себе так, наче його облили помиями.
І все-таки… І все-таки, подумав він, будь чесний із собою до кінця: адже, тримаючи ті гроші в руках, ти якусь мить переборював спокусу взяти їх, покласти в кишеню… П'ятсот доларів! Пітерові придалася б ця сума. А старший розсильний не побіднішає, бо загрібає куди більше, ніж він, заступник головного адміністратора. Якби це був не Чендлер, а хтось інший, то, можливо, Пітер і не встояв би. Невже б не встояв? – подумав він. – Хтозна… В усякому разі, він був би не першим і не останнім готельним адміністратором, який править побори зі своїх підлеглих.
У головному залі ресторану відбувалося зразу два банкети – акціонерів товариства "Кока-кола "Золота корона"" і делегатів з'їзду американських дантистів.
Завершуючи свою вечірню інспекцію готелю, Пітер Макдермот обійшов зал і вже прямував до виходу, коли раптом йому майнула думка: тут щось негаразд. Але що саме? Він зупинився, озираючись довкола, намагаючись зрозуміти. Потім раптом збагнув: на банкеті дантистів – а це була одна з центральних подій з'їзду – мав головувати маленький жвавий доктор Інгрем. Але його не було за столом керівництва. І взагалі не було видно в ресторані.
Делегати вже мінялися місцями, підсідали до своїх друзів в інших кінцях залу. Якийсь чоловік із слуховим апаратом зупинився перед Пітером.
– Повен зал – приємно глянути, правда?
– Атож. Годують смачно?
– Непогано.
– До речі, – сказав Пітер, – я шукаю доктора Інгрема й ніде його не бачу.
– І не побачите. – Чоловік одразу перейшов на сухий тон і підозріло зміряв Пітера поглядом. – Ви – з газети?
– Ні, я працівник готелю. Ми з доктором Інгремом кілька разів розмовляли…
– Він склав з себе повноваження. Сьогодні вдень. Якщо хочете знати мою думку, він повівся як безголовий дурень.
Пітер стримав вигук здивування.
– Ви не знаєте – він ще тут, чи вже поїхав?
– Не знаю. – Чоловік із слуховим апаратом подався геть.
Пітер вийшов у коридор і зняв трубку внутрішнього телефону. З комутатора йому відповіли, що доктор Інгрем усе ще є в списках, але номер його не відповідає. Пітер зв'язався із старшим касиром.
– Скажіть, будь ласка, доктор Інгрем з Філадельфії вже виписався?
– Так, містере Макдермот, хвилину тому. Я бачу його – він стоїть у вестибюлі.
– Пошліть кого-небудь і попросіть від мого імені почекати. Я зараз спущуся.
Пітер побачив його здалеку – доктор Інгрем стояв з плащем на руці біля своїх валіз.
– Ну, що вам іще потрібно, містере Макдермот? Якщо письмова подяка готелеві – то ви звертаєтеся не за адресою. До того ж, я поспішаю на літак.
– Я довідався, що ви склали з себе повноваження. І хочу сказати вам, що мені дуже прикро.
– Ет, вони це переживуть. – З банкетного залу, що містився двома поверхами вище, навіть сюди долинали оплески й вітальні вигуки. – Чуєте? Вони вже про мене забули.
– Вам це дуже болить?
– Та ні. – Маленький доктор Інгрем постояв, переступаючи з ноги на ногу, дивлячись на підлогу, потім хрипко сказав. – Я брешу. Болить. Страшенно болить. Не мусило б, знаю, але нічого не можу з собою зробити.
– На вашому місці кожен почувався б так само, – сказав Пітер.
Тут доктор Інгрем вибухнув.
– Зрозумійте, Макдермоте, я зовсім не вважаю себе скинутим з рахунку. Я все своє життя викладав, і маю чим пишатися: я виховав не одного справжнього вченого, запровадив не один новий метод лікування, а книжки мої стали підручниками. Все це – реальні речі. А все оте, – він кивнув у бік ресторану, – витребеньки.
– Я не хотів…
– Звісно, і витребеньками можна тішитися. До них звикаєш, це навіть приємно… Я хотів бути головою. Зрадів, коли мене обрали. Бо це визнання з боку людей, чиєю думкою ти дорожиш. Щиро кажучи, Макдермоте, – хоч я не знаю, чому кажу це саме вам, – мені страшенно прикро, що я зараз – тут, а не там. – Він помовчав, прислухаючись до нового вибуху оплесків. – Але час від часу треба зважувати, що тобі дорожче: те, чого ти хочеш, чи те, в що ти віриш. – Він сердито пирхнув. – Дехто з моїх друзів гадає, що я повівся як ідіот.
– Коли людина обстоює свої принципи – в цьому немає нічого ідіотського.
Доктор Інгрем подивився Пітерові просто в очі.
– Ви, однак, не зробили цього, Макдермоте, коли мали нагоду. Для вас більше важили інтереси готелю, ваша робота.
– Боюсь, ви маєте рацію.
– Що ж, вам стало чесності визнати це, синку, а тему я скажу вам от що. Ви не один такий. Таких багато. Бувало, і я поступався своїми переконаннями. З ким цього не трапляється! Але іноді доля дає нам ще один шанс. І от цього шансу раджу вам не пропускати.
Пітер пальцем поманив коридорного.
– Я проведу вас.
Доктор Інгрем похитав головою.
– Не треба. І розставимо крапки, Макдермоте. Мені не подобається ні ваш готель, ані ви самі. – І він кинув коридорному: – Ходімо.
15
Другу половину дня Огілві проспав на траві під деревами. Прокинувся він, коли сонце – жовтогаряча куля – торкнулося пасма горбів на заході. Денну спеку змінила приємна вечірня прохолода. Огілві підхопився; незабаром можна буде вирушати.
Він увімкнув радіо. В останніх вістях – нічого нового, повторення того, що він уже чув. Задоволений, він вимкнув приймач, повернувся до струмка й сполоснув обличчя, потім нашвидку поїв, набрав у термос води і поклеїв його, разом із залишками хліба й сиру, на заднє сидіння. Цього мало вистачити йому до ранку – бо до ранку він уже їхатиме без перепочинку.
Йому лишалося подолати сімсот миль – відстань завелику як на один перегон, але Огілві сподівався над ранок дістатися Індіанаполіса – а там уже можна буде вважати себе в безпеці. Від Індіанаполіса до Чікаго – двісті миль – він їхатиме, не ховаючись.
Поли зовсім стемніло, він заднім ходом вивів "ягуар" із гайка, розвернувся, проїхав путівцем, вибрався на шосе № 245 і, задоволено мугикнувши, звернув на північ.
В Коламбусі Огілві заправився, обравши для цього на околиці міста маленьку придорожну крамницю з двома старомодними бензоколонками, освітленими єдиним ліхтарем. Машину він поставив так, щоб капот її був за світляним колом.
Власник крамниці спробував почати з ним розмову – мовляв, гарна нічка й чи далеко їдемо, але Огілві на це нічого не відповів. Купивши півдюжини плиток шоколаду, він рушив далі.
Залишивши позаду ще дев'ять миль, він в'їхав на територію штату Алабама.
Обабіч шосе миготіли назви містечок. Вернон, Салліджент, Гемілтон, Расселвілл, Флоренс – останнє, як повідомляв рекламний щит – уславлене на всі Сполучені Штати виробництвом унітазів. За кілька миль від Флоренса починався штат Теннессі.
Рух на дорозі був не дуже жвавий, "ягуар" слухняно мчав уперед, а коли зійшов місяць, їхати стало ще приємніше. Головне ж – поліція наче вимерла.
На душі в Огілві було легко й весело.
За п'ятдесят миль на південь від Нашвілла, біля Коламбії в штаті Теннессі, він звернув на шосе № 31.
Тут рух був жвавіший.
Важкі тягачі з причепами, пронизуючи темряву сліпучими променями фар, з гуркотом сунули на південь, до Бірмінгема, і на північ – до промислових центрів Середнього Заходу. Водії легкових автомашин раз у раз виходили на обгін – шофери ваговозів на це не зважувалися. Огілві й собі вийшов з ряду, щоб обійти повільний автофургон, але швидкість при цьому збільшив ненабагато – в межах дозволеного.