Адже купувати крадене гірше, ніж самому вкрасти..." Одне слово, він уже шкодував, що купив цього годинника, та — нічого не вдієш! Шолом витяг його з кишені, оглянув з усіх боків — новісінький годинник і стукає, як бондар. Кришки важкі, з чистого золота, циферблат білий як сніг, стрілки, як прути. Залишається тільки показати його справжньому знавцеві, щоб той його оглянув і оцінив. Батько, щоправда, розуміється на годинниках, але показувати батькові незручно, а розповісти правду, що він купив його на вулиці, теж не хочеться. Одне слово, найкраще буде занести годинника до годинникаря Гензла.
Годинникар Гензл — ще зовсім молода людина, у нього недурно голова на в'язах. Люди казали, що він самотужки винайшов годинник за сонячною системою. Щоправда, його обличчя не виявляло особливого розуму — звичайнісінька собі людина з широким носом. Один палець був У нього товстий, плаский, з великим нігтем. Оцим нігтем він відкривав годинника, вставляв в око лупу і, заглянувши в механізм, одразу казав вам, які його якості, чого в ньому бракує і яка його вартість. Оглянувши знахідку ^ тобто золотий годинник, Гензл із дзенькотом закрив його й мовив:
— Звичайнісінький циліндр, не анкер, красна ціна йому п'ятірка.
— А золото?
— Яке золото? Це таке золото, як я міністр.
— А що ж це?
— Томпак.
— Що означає томпак?
— Томпак — це томпак, не мідь і не бронза, а томпак. І, відклавши лупу, Гензл мовчки взявся до роботи.
Оцей самий годинник юний мандрівник збирався продати годинникареві маленького містечка Т. До годинникаря, старої, глухуватої людини, з ватою у вухах, наш герой зайшов досить невимушено, з виглядом солідного покупця. І між юнаком та старим годинникарем відбувся такий діалог:
Шолом. Добридень, пане годинникар! Ви маєте гарні годинники?
Годинникар. А скільки годинників потрібно такому молодикові?
Шолом. Один годинник.
Годинникар. Який годинник ви хочете — срібний, золотий?
Шолом. Золотий я у вас куплю трохи згодом. А поки що обійдусь срібним, аби він ішов добре.
Годинникар. Це само собою зрозуміло.
І старий годинникар поклав перед покупцем щось із півдюжини нових годинників. Шолом добрав один з них і натякнув старому, що він, власне, хотів би зробити з ним обмін, тобто він візьме у нього оцей новий срібний годинник, а йому дасть свій старий золотий годинник.
— У скільки ви його оціните?
Старий уважно оглянув Шоломів годинник і якусь хвилинку роздумував, похитуючи головою. Потім він вийняв з вух ватки й переклав їх з одного вуха в друге, неначе це мало якесь відношення до годинників. Лише потім він нарешті сказав, що може Шоломів годинник оцінити в два карбованці. А оскільки срібний годинник коштує дев'ять карбованців, то виходить, що йому треба доплатити тільки якихось сім карбованців, та й квит! Шоломові така комбінація сподобалась, і він негайно запропонував годинникареві нову комбінацію: хай годинникар поки що візьме у нього старий годинник і дасть йому два карбованці, а за один-два дні він зайде й добере собі нового годинника. Але старому ця комбінація не сподобалась. Чому? А тому, що він не купує годинників, він тільки продає годинники. Тоді Шолом запропонував новий проект: він віддає йому старий годинник за один карбованець, та й край! Не заради грошей, а тому, що годинник йому набрид, він дивитися на нього не може... На це старий відповів, що коли годинник йому набрид, то хай його викине на смітник. Шолом заходився пояснювати йому, що сьогодні він не має змоги купити годинника, бо саме зараз йому скрутненько з грошима, тобто він не має готівки. Годинникар порадив йому завітати іншим разом, коли в нього будуть гроші. І так кілька разів: кожен торочить своє. Відколи світ світом, господь бог другої такої нудної людини, як оцей годинникар, ще не створив. Шолом сховав свого томпакового годинника й попросив старого відкласти отого срібного, зауваживши, що, можливо, ще сьогодні знову зайде, бо він має одержати поштою гроші. Хай старий йому пробачить, якщо він забрав у нього час. Старий відповів, що це не має значення, але з його блідого обличчя, сердитого погляду та тремтіння старечих пальців було видно, що це все-таки має значення. А Шолом ледве знайшов, де двері. З ниючим серцем пустився він до заїзду Рудого Берла, благаючи бога, щоб він уберіг його від зустрічі з хазяїном. "Бо цей Рудий,— думав собі Шолом,— єдина людина, яка здогадується, що я голодний..."
67
БОЖИЙ АНГЕЛ В ОБРАЗІ ЛЮДИНИ
Шолом забирається в містечкову синагогу й виплакує своє горе. — З'являється ангел божий, і щастя усміхається йому. — Його запрошують на посаду вчителя в село, а він і гадки не має, що саме там знайде щастя всього свого життя
Містечкова синагога стояла поряд із заїздом Рудого Берла. Ось туди забрався другого ранку герой нашого життєпису й знічев'я почав молитися. Молився він на самоті, бо нечисленні євреї містечка встали рано-вранці, помолилися гуртом і, як завжди, розійшлися шукати заробітку. Залишився тільки шамес. За професією цей шамес — швець, але шевської роботи було замало, і йому доводилося водночас виконувати обов'язки синагогального шамеса. Побачивши незнайомого юнака з мішечком для філактерій, шамес-швець підійшов до нього й спитав, чи не роковини смерті когось з його рідні сьогодні. Якщо роковини, то він збігає й скличе миньєн.
— Ні, не роковини,— заспокоїв його Шолом,— хочу просто помолитись.
— Ну й моліться на здоров'я! Ось нате вам молитовника,— сказав йому шамес, а сам пішов у притвор і сів латати пару старих черевиків.
Давно наш юний герой не молився так щиро, так ревно, як цього ранку. Тоді він уже не був побожним. То була епоха просвітительства, коли побожність вважали чимось негожим, коли до фанатика ставилися гірше, ніж до гультяя, гірше, ніж тепер до вихреста. Але бажання помолитися .прийшло до Шолома само собою. Його раптом пойняв якийсь релігійний екстаз, і він розійшовся, почав співати на повен голос, як справжній кантор, а під час заключної молитви навіть розплакався й довго, ревно плакав. А коли виплакався, йому стало легше на душі, неначе камінь відпав від серця. Що саме спричинило цей плач, логічно пояснити неможливо. Плакалося само собою, і сльози немов обмили душу. Може, нерви розладнались, чи дався взнаки вимушений піст... Шолом вирішив будь-що припинити сьогодні-таки цей піст. Досить голодувати! Він згорнув філактерії, узяв свій ціпочок і пішов додому в заїзд. На дверях він зустрів Рудого Берла, який сповістив його, що сьогодні вранці став у нього на станції один дуже багатий молодик з сусіднього села. Він, здається, близький родич.
— Чий родич?
— Ваш родич. Може, і не родич, але кимось він вам доводиться.— І не довго думаючи, Рудий Берл узяв Шолома за руку, повів в окрему кімнату, по-панському прибрану, і відрекомендував його молодому чоловікові, що сидів перед самоваром і пив чай.
Молодий чоловік, симпатичний на вигляд, з лагідними блакитними очима, високим білим лобом і гарною округлою борідкою, чемно підвівся, назвав себе Єшуа Лоєвим і запросив гостя сісти до столу. Він моргнув хазяїнові, щоб принесли ще одну склянку. Наливши гостеві чаю
молодий чоловік підсунув йому бублики, кренделі та іншу закуску й звернувся до нього з такими словами:
— Хазяїн мені сказав, що ви з Переяслава, син Нохема Рабиновича. Отже, ми певною мірою родичі... Пийте чай, будь ласка, їжте!
Ніколи в житті, ні до цього, ні після цього, чай не здавався Шоломові таким приємним, як тепер, і жодна їжа такою смачною, як оці свіжі бублики, кренделі та інші закуски, які швидко зникли зі столу й від яких нічогісінько не залишилося навіть для годиться. Гість усе це проковтнув, як голодна гуска. А коли схаменувся й збагнув, що якось не дуже пристойно геть усе з'їсти, то вже було пізно. Тим часом молодий чоловік розбирав родовід, з'ясовуючи їхню спорідненість:
— Ваш батько має свояка Аврома-Єшуа. Перша жінка цього Аврома-Єшуа була сестра моєї покійної матері, тобто моя тітка. Тепер розумієте? Ми далеченькі родичі, але все-таки родичі... Тепер скажіть мені, звідки ви їдете, куди їдете й що ви робите?
Розпитавши нашого героя про всі його пригоди й дізнавшись, що той приїхав сюди, щоб зайняти місце вчителя, молодий чоловік спитав, чи гість обов'язково хоче залишитися тут, у багатія К., чи, може, він погодиться проїхати трохи далі. Якщо йому байдуже, то він пропонує йому поїхати до них у село на посаду вчителя його сестрички. Його батько теж спроможний добре платити вчителеві, не згірш за місцевого багатія, а може, навіть краще... Тут устряв у розмову Рудий Берл і побажав собі:
— Я б хотів мати хоча б десятину того, що має реб Лоєв! — І навіть не питаючи в Шолома згоди, Берл додав, що хлопець, звісно, охоче поїде з молодим чоловіком в село до його батька й погодиться зайняти посаду вчителя.
Дивна людина оцей Рудий Берл! Можна подумати, ніби хтось його просив бути опікуном або принаймні посередником. Він нікому не давав слова сказати, говорив весь час сам-один. Шолома вся ця історія просто приголомшила, він не вірив власним вухам. Це, певно, тільки сон, або галюцинація, або цей молодий чоловік — ангел небесний в образі людини. Але одверто виявляти свою радість Шоломові не дозволяло самолюбство. Він вислухав пропозицію ніби цілком байдуже і, обміркувавши відповідь, сказав трохи туманно:
— Ваша пропозиція, може, непогана. Але річ у тому, розумієте, що я привіз із собою до місцевого багатія рекомендацію, листа від мого батька-таки. Що буде, коли він...
— Якою мовою написано цього листа? — устряв Рудий Берл.
— Як то якою мовою? Староєврейською.
— Староєврейською? — перепитав Рудий Берл і, схопившися за боки, так зареготав, неначе вісімнадцять бісів лоскотали його під пахвами.— Вам, юначе, доведеться трошечки почекати, поки мій родич навчиться читати листи староєврейською мовою. Боюся тільки, що чекати доведеться надто довго.— І обидва засміялись, і сміялися вони довго й нестримно. Не минуло й півгодини, а між молодим Єшуа Лоєвим та його юним протеже виникла приязнь, яка дедалі більше зростала. Виявилося, що цей Лоєв належить до того типу ОСЕІЧЄНИХ молодих людей, яких тоді було чимало. Він непогано знав біблію й талмуд, розумівся на красному письменстві, знав напам'ять цілі уривки з творів Мапу, міг побалакати з приводу "Проводиря заблуканих", з приводу "Кузір", а також мав досить гарний почерк.