Він спокійно й відкрито глянув на Матьє. Тоді сказав:
— Всі мої солдати певні, що програли війну.
— І все-таки вони воюють? — поспитався Матьє.
— А що їм робити, як ви гадаєте?
Матьє стенув плечима.
— Та звісно.
Я беру свого келишка, відпиваю два ковтки "Шато-марґо", мені кажуть: вони воюють до останнього патрона, нічого іншого їм не залишається, я відпиваю ковток "Шато-марґо", знизую плечима, кажу: та звісно. Покидьок.
— Що це таке? — запитав Ґомес.
— Турнедо Россіні (*), — відказав метрдотель.
========
*Філе з телятини (фр.) — прим. пер.
========
Він узяв страву руками й поставив на столі.
— Незлецьки, — сказав він. — Незлецьки.
Турнедо стояло на столі; одне для нього, друге для мене. Він має право смакувати свою порцію, роздирати м'ясиво своїми гарним білими зубами, має право дивитися на вродливу дівчину ліворуч од себе і думати собі: гарна ж лярва! А я ні. Якщо я їм, то сотня мертвих еспанців хапає мене за горлянку. Я не заплатив за це.
— Пийте! — сказав Ґомес. — Пийте!
Він узяв пляшку і наповнив шклянку Матьє.
— Ви самі попросили, — усміхнувшись, сказав Матьє. Він узяв шклянку і вихилив її. Турнедо зненацька опинилося в нього на тарілці. Він узяв виделку й ножа.
— Якщо так хоче Еспанія, — пробурмотів він.
Ґомес ніби не почув його. Він якраз наливав собі "Шато-марґо"; ось він випив і усміхнувся.
— Сьогодні турнедо, завтра — турецькі боби. Це мій останній вечір у Франції, — сказав він. — І єдина пристойна вечеря, котру я тут з'їв.
— Як, — здивувався Матьє, — а в Марселі?
— Сара ж вегетаріянка, — відказав Ґомес.
Він дивився просто перед собою, вигляд у нього був симпатичний. Він сказав:
— Коли я вирушив у відпустку, вся Барселона вже три тижні була без тютюну. Це нічого вам не каже, ціле місто без тютюну?
Він звернув погляд на Матьє і зненацька немовби побачив його. Погляд його знову набув прикрого виразу.
— Ви теж зазнаєте цього, — сказав він.
— Не обов'язково, — відказав Матьє. — Війни ще можна уникнути.
— О, звичайно ж, — сказав Ґомес. — Війни завжди можна уникнути.
Він посміхнувся й додав:
— Досить кинути чехів напризволяще.
"Ні, старий, — подумав собі Матьє, — ні, старий! Еспанці можуть давати мені уроки щодо Еспанії, це їхнє право. Та для чеських уроків я вимагаю присутности чеха".
— А як по правді, Ґомесе, — поспитався він, — потрібно їх підтримувати? Ще ж не так давно комуністи вимагали автономії для судетських німців.
— Чи потрібно їх підтримувати? — перекривляючи його, перепитав Ґомес. — А нас потрібно було підтримувати? А потрібно було підтримувати австрійців? А вас? Хто вас підтримає, якщо надійде ваша черга?
— Не про нас мова, — сказав Матьє.
— Мова про вас, — відказав Ґомес. — Про кого ж іще?
— Ґомесе, — сказав Матьє, — їжте своє турнедо. Я дуже добре розумію, що ви нас усіх ненавидите. Та сьогодні останній день вашої відпустки, м'ясо на тарілці холоне, вам усміхається жінка, а крім того, я був за втручання.
Ґомес похопився.
— Знаю, — всміхнувшись, сказав він, — знаю я.
— І потім, дивіться, — провадив Матьє, — в Еспанії ситуація була ясна. Та коли ви кажете мені про Чехію, то я не зовсім розумію вас, позаяк для мене там усе не таке ясне. Є правове питання, яке мені не вдається розв'язати: ану ж бо судетські німці справді не хочуть бути чехами?
— Облиште правові питання, — стенувши плечима, сказав Ґомес. — Ви шукаєте підстави для того, щоб воювати? Є лише одна підстава: якщо ви не будете воювати, то вам клямка. Гітлерові потрібна не Прага, не Відень, не Данціґ — йому потрібна Европа.
Даладьє зиркнув на Чемберлена, зиркнув на Галіфакса, а потім одвернув погляд і зиркнув на позолоченого дзигаря на консолі; стрілки показували десяту тридцять п'ять; таксі зупинилося перед "Кубинською хатиною". Жорж перевернувся на спину і ледве чутно застогнав, йому заважало спати сусідове хропіння.
— Я можу, — сказав Даладьє, — повторити лише те, що вже заявляв: французький уряд узяв на себе зобов'язання щодо Чехословаччини. Якщо уряд у Празі відкине німецькі пропозиції і якщо внаслідок цієї позиції він стане жертвою агресії, то французький уряд вважатиме своїм обов'язком виконати взяті зобов'язання.
Він закашлявся, глянув на Чемберлена й зачекав.
— Авжеж, — сказав Чемберлен. — Авжеж, звичайно.
Здавалося, він ладен додати декілька слів; та слова не пролунали. Даладьє очікував, креслячи носаком свого черевика круги на килимі. Врешті він підняв голову і спитався змореним голосом:
— Якою ж за цієї ситуації буде позиція британського уряду?
Франс, Мод, Дусета й Рюбі підвелися і вклонилися. В перших рядах пролунали мляві оплески, а потім юрма посунула до виходу, грюкаючи стільцями. Мод пошукала очима П'єра, та він уже зник. Франс обернулася до неї, щоки її пашіли, вона усміхалася.
— Гарний вечір, — мовила вона. — Справді гарний вечір.
Війна була тут, на білому танцювальному майданчику, вона була мертвим блиском штучного місячного сяєва, фальшивою гіркотою затканої труби і цим холодом на скатертині, в пахощах червоного вина і ледве помітній старості в Ґомесових рисах. Війна; смерть; поразка. Даладьє дивився на Чемберлена, війн читав війну в його очах, Галіфакс дивився на Боне, Боне дивився на Даладьє; вони мовчали, а Матьє бачив війну в своїй тарілці, в чорній очистій підливі турнедо.
— А якщо й ми програємо війну?
— Тоді Европу заполонить фашизм, — легко відказав Ґомес. — Незлецка підготовка до комунізму.
— А що буде з вами, Ґомесе?
— Гадаю, мене заб'ють поліцаї в мебльованих кімнатах або ж я бідуватиму в Америці. Яке це має значення? Я житиму.
Матьє з цікавістю дивився на Ґомеса.
— А ви не шкодуєте? — поспитався він.
— Нітрохи.
— Навіть за малярством?
— Навіть за малярством.
Матьє сумно похитав головою. Він любив Ґомесові картини.
— Ви писали гарні полотна, — сказав він.
— Я ніколи вже не зможу писати.
— Чому?
— Хтозна. Це щось фізичне. Я згубив терпіння; це видаватиметься мені нудним.
— Але на війні теж треба бути терплячим.
— Це геть інше терпіння.
Вони замовкли. Метрдотель приніс оладки на олив'яній тарелі, полляв їх ромом і кальвадосом, а потім підніс до них запаленого сірника. Примарний пломінець на мить затріпотів у повітрі.
— Ґомесе! — раптом сказав Матьє. — Ви такий дужий; ви знаєте, за що воюєте.
— Хочете сказати, що ви цього не знаєте?
— Ні. Гадаю, що знатиму. Та я думаю не про себе. Є люди, в яких немає нічого, крім їхнього життя, Ґомесе. Й ніхто нічого не робить для них. Ніхто. Жоден уряд, жоден режим. Якщо сьогодні фашизм замінить Республіку, то вони цього навіть не завважать. Візьміть, наприклад, пастуха з Севен. Гадаєте, він знає, за що воює?
— У нас пастухи найзапекліші, — відказав Ґомес.
— За що вони воюють?
— Кожен за своє. Я знав таких, котрі воювали за те, щоб навчитися читати.
— У Франції всі вміють читати, — сказав Матьє. — Якщо я зустріну в своєму підрозділі пастуха з Севен і побачу, як він умирає поруч зі мною за те, щоб зберегти для мене республіку і мої свободи, то не пишатимуся цим. Ох, Ґомесе, невже вам не буває соромно від того, що ці люди вмирають за вас?
— Мене це не бентежить, — відказав Ґомес. — Я так само ризикую своєю шкурою.
— Генерали вмирають у ліжку.
— Я не завжди був генералом.
— Все одно це не те ж саме, — сказав Матьє.
— Я не шкодую їх, — відказав Ґомес, — в мене жалости до них немає. — Він простягнув над скатеркою руку і схопив Матьє за плече. — Матьє, — тихо й повільно сказав він, — війна — це гарно.
Лице його палало. Матьє надався було вивільнитися, та Ґомес міцно стиснув його за руку і провадив:
— Я люблю війну.
Більше не було про що балакати. Матьє збентежено засміявся, й Ґомес випустив його руку.
— Ви справили страшенне враження на нашу сусідку, — сказав Матьє.
Ґомес крізь свої гарні вії кинув погляд ліворуч.
— Справді? — перепитав він. — Що ж, куватимемо залізо, поки воно гаряче. На цьому майданчику можна танцювати?
— Авжеж.
Ґомес підвівся, застібаючи свого піджака. Він попрямував до акторки, і Матьє побачив, як він уклонився їй. Вона закинула голову назад і, засміявшись, глянула на нього, потім вони віддалилися й почали танцювати. Вони танцювали; від неї нітрохи не тхнуло негритянкою, мабуть, вона була з Мартініки. Філіп думав: "Мартініканка", а на вустах було слово "малабарка". Він пробурмотів:
— Моя прегарна малабарка.
Вона відказала:
— Ви добре танцюєте.
В її голосі вчувалася мелодія сопілки, це було теж непогано.
— Ви добре говорите французькою, — сказав він.
Вона обурено зиркнула на нього.
— Я народилася у Франції.
— Пусте, — сказав він. — Все одно ви добре розмовляєте французькою.
Він подумав: "Я п'яний" і зареготався. Вона незлобливо сказала йому:
— Ви геть п'яні.
— Угу, — відказав він.
Він більше не почував утоми; танцювати він міг би до самісінького ранку; проте він поклав собі переспати з муринкою, це було важливіше. Найбільш утішною у сп'янінні була та влада, яку воно давало йому над речами. Не було потреби доторкатися до них: один-однісінький погляд — і ти ними володієш; він володів цим чолом, цими темними косами; він пестив свої очі цим гладеньким лицем. Далі все ставало наче імла; був огрядний добродій, який пив шампанське, а потім люди, які немовби сиділи одне на одному і яких він насилу бачив. Танок скінчився; вони посідали на свої місця.
— Ви так добре танцюєте, — сказала вона. — У такого гарнюнчика, напевне, було багато жінок.
— Я дівич, — відказав Філіп.
— Брехунець!
Він підняв руку.
— Клянуся вам, що я дівич. Життям своєї матери клянуся.
— Он як? — розчаровано перепитала вона. — То жінки вас не цікавлять?
— Хтозна, — сказав він. — Треба перевірити.
Він глянув на неї, він володів нею очима, ось він скорчив гримасу і сказав:
— Я розраховую на тебе.
Вона видихнула йому в обличчя цигарковий дим і відказала:
— От побачиш, що я вмію.
Він узяв її за коси і притягнув до себе; зблизька від неї все-таки трохи тхнуло салом. Він легенько поцілував її в уста. Вона сказала:
— Незайманець. У мене буде чималий виграш.
— Виграш? — перепитав він. — Завжди буває тільки програш.
Йому геть не хотілося її. Та він був задоволений, тому що вона була гарна і не бентежила його. Він почувався геть невимушено і подумав собі: "Вмію я розмовляти з жінками".
— Уважай! — сказав він.