– Можете робити, але, роблячи так, ви тільки повторюєте старі гріхи, що їх набагато вправніше робили ваші попередники. А тим часом і я, і князь, і оті графи зблизилися з вами не для того, щоб ви повторювали старі гріхи, а щоб показали нам нову путь.
– Ну, то нехай виходять із спілки, – рішуче сказав Вокульський, я їх не заманював до неї.
– І вийдуть, – казав адвокат, вимахуючи рукою, – якщо ви зробите ще хоч одну помилку…
– Наче я наробив їх так багато!..
– Ви просто незвичайний! – розсердився адвокат і ляснув себе по коліні. – А знаєте, що говорить граф Літинський, отой англофіл, отой: "те-ек"?.. Він каже: "Вокульський викінчений джентльмен, він стріляє, як Немврод[74], але… це не керівник комерційного підприємства. Бо сьогодні він вкладе в підприємство мільйони, а завтра викличе кого-небудь на дуель і все поставить під загрозу…"
Вокульський аж посунувся назад з кріслом. Про такий докір він навіть подумати не міг. Помітивши враження, яке справили його слова, адвокат вирішив кувати залізо, поки гаряче.
– Пане Станіславе, якщо не хочете зіпсувати добре початої справи, то не робіть більше таких дурниць. А найголовніше – не купуйте будинку Ленцьких. Пробачте, але якщо ви вкладете в нього дев'яносто тисяч, то спілка розвіється, як дим. Люди побачать, що ви вкладаєте великий капітал на шість чи сім процентів річних, і втратять віру в ті проценти, які ви їм обіцяєте, і навіть… розумієте… можуть підозрювати…
Вокульський підхопився з крісла.
– Не треба мені ніяких спілок!.. – крикнув він. – Я ні в кого не запобігаю ласки, швидше можу обдарувати тією інших. Хто мені не довіряє, нехай перевірить справи цілого підприємства… Нехай пересвідчиться, що я нікого не обманював, але спільником моїм він уже не буде. Всілякі примхи – не монополія князів та графів. У мене теж є свої примхи, і я не люблю, коли втручаються в мої справи…
– Заждіть… заждіть, дорогий пане Станіславе, – заспокоював його адвокат, знов садовлячи в крісло. – Отже, ви не відмовляєтесь від купівлі будинку?
– Ні. Цей будинок важить для мене більше, ніж спілка з усіма великими панами всього світу.
– Гаразд, гаразд… А може б, ви на певний час виставили замість себе яку-небудь підставну особу? В крайньому разі, це можна зробити від мого імені, а про гарантію на право власності турбуватись нічого. Найважливіше – не розчарувати людей, які вже з нами. Аристократія, відчувши смак до громадських справ, може до них звикнути, а §а півроку чи за рік ви станете й номінальним власником будинку. Ну що, згода?
– Нехай буде й так, – відповів Вокульський.
– Ну от, – сказав адвокат, – так буде найкраще. – Якби ви самі купили той будинок, то опинилися б у фальшивому становищі навіть перед Ленцькими. Звичайно, ми не любимо тих людей, до яких переходить наше добро – це по-перше. А по-друге, хто може поручитись, що у них не виникли б всілякі припущення. Можуть же вони подумати: він або переплатив або недоплатив нам. Якщо переплатив, то як він смів робити нам таку ласку, а як не доплатив, то – обманив нас…
Останніх слів адвоката Вокульський майже не чув; його обсіли інші думки, а як гість пішов, опанували ще більше. "Звичайно, – думав він, – адвокат має рацію. Люди про мене говорять і навіть осуджують, але я нічого не знаю, бо все це робиться за моєю спиною. Аж тепер я пригадую чимало дрібниць. Вже з тиждень купці, зв'язані зі мною, ходять з кислими фізіономіями, а супротивники тріумфують. В магазині також щось не гаразд… Ігнац смутний, Шлангбаум замислений. Лісецький став оприскливіший, ніж був раніш, наче передчуває, що незабаром втратить посаду. Клейн сердитий (соціаліст! Злоститься за скачки й дуель), а франт Земба вже починає крутитись коло Шлангбаума… Може, вгадує в ньому майбутнього власника магазину?.. Ах ви, люди, люди!.."
Вокульський став на порозі кабінету й кивнув до Жецького. Старий і справді був якийсь сам не свій і не дивився хазяїнові в очі.
Вокульський показав йому на стілець і, пройшовшись кілька разів по тісній кімнаті, сказав:
– Старий! Скажи одверто: що про мене говорять?
Жецький розвів руками.
– Ах, боже мій, що говорять…
– Викладай щиру правду, – підбадьорював його Вокульський.
– Щиру правду?.. Гаразд. Одні кажуть, що ти починаєш божеволіти.
– Браво!
– А другі… другі кажуть, що ти задумав якесь шахрайство…
– Нехай поцілують мене в…
– А всі кажуть, що ти збанкрутуєш, і то якнайшвидше…
– Ще раз в те саме місце, – додав Вокульський. – А що ти сам думаєш, Ігнаце?
– Я думаю, – без вагання відповів Жецький, – що ти вплутався в якусь темну справу, з якої не вийдеш цілим…
Хіба що вчасно від неї одмовишся, на що, сподіваюсь, у тебе вистачить розуму.
Вокульський спалахнув.
– Не відмовлюся! – вигукнув він. – Спрагла людина не втікає від криниці. А якщо має загинути, то загине, досхочу напившись… Чого ви кінець кінцем від мене хочете?
З дитинства я жив, мов птах із зв'язаними крилами: по наймах, по тюрмах, та хоч би й у тому нещасному шлюбі, в який сам запродався… А тепер, коли я розгорнув крила, ви починаєте гелготіти на мене, мов ті свійські гуси на дикого гусака, який зірвався летіти… Нащо мені цей клятий магазин або спілка!.. Я хочу жити, я хочу…
В цей час у двері кабінету хтось постукав, увійшов слуга Ленцького Миколай з листом. Вокульський гарячково ухопив конверт, розірвав його і прочитав:
"Шановний добродію! Моя дочка неодмінно хоче ближче з Вами познайомитись. Воля жінки – священна; отже, запрошую Вас на завтра до себе на обід (на шосту годину), так що не подумайте відмовлятися. Прийміть запевнення в глибокій пошані.
Т. Ленцький".
Вокульський раптом так ослаб, що мусив сісти на стілець. Перечитав листа другий, третій, четвертий раз… Нарешті, опритомнівши, написав панові Ленцькому відповідь, а Миколаєві дав п'ять карбованців.
Пан Ігнац вибіг на кілька хвилин у магазин, а коли Миколай вийшов на вулицю, повернувся до Вокульського і продовжував перервану розмову:
– Все-таки, дорогий Стаху, подумай про все добре, може, ти сам відмовишся…
Тихо посвистуючи, Вокульський надів капелюха і, поклавши руку на плече старому другові, одповів:
– Слухай! Якби у мене під ногами розступилась земля… розумієш?.. За таке щастя я віддам життя…
– За яке щастя? – спитав Ігнац.
Але Вокульський уже виходив через задні двері.
Розділ чотирнадцятий
ДІВОЧІ МРІЇ
Від великодня панна Ізабелла часто думала про Вокульського. І дивна річ: її вражало те, що цей чоловік щоразу поставав в її уяві якимось іншим.
Панна Ізабелла знала багатьох людей і досить влучно характеризувала їх. Кожен з дотеперішніх її знайомих відрізнявся тим, що його можна було охарактеризувати одною фразою або словом. Князь був патріот, його адвокат – проноза, граф Літинський удавав англійця, її тітка була горда, Заславська – добра, Охоцький – дивак, а Кшешовський – картяр. Словом, кожна людина посідала якусь позитивну або негативну ознаку, інколи це була заслуга, а найчастіше – титул чи багатство, що мали голову, руки й ноги і носили більш чи менш модне вбрання.
Аж у Вокульському вона побачила не тільки нову особистість, а й не знане досі явище. Його не можна було охарактеризувати не тільки одною, а навіть сотнями фраз. Він ні на кого не був схожий, а коли взагалі його можна було з чим-небудь порівнювати, то хіба з місцевістю, на якій за цілий день подорожі можна натрапити на рівнини й гори, ліси й луки, води й пустелі, села й міста; де з-за імли на обрії виринають якісь невиразні пейзажі, не схожі на жоден з бачених досі. Її поривало здивування, і вона питала себе: чи це гра схвильованої уяви, чи він справді надприродна істота, в усякому разі – не знана досі в великосвітських салонах?
І панна Ізабелла стала систематизувати свої враження.
Спочатку вона зовсім не помічала Вокульського, лише відчувала наближення якоїсь величезної тіні.
Був якийсь чоловік, що кинув кілька тисяч карбованців на добродійні цілі й на сирітський притулок її тітки; потім хтось грав з її батьком в карти в клубі і щодня програвав; потім хтось викупив батькові векселі (може, то не Вокульський?..), далі купив її сервіз, нарешті, прислав різні речі для оздоби гробу господнього.
Цей хтось був зухвалий скоробагатько, який уже з рік переслідував її невідступним поглядом у театрах і на концертах. Це був брутальний цинік, який розбагатів на підозрілих спекуляціях, щоб купити собі репутацію у людей, а її, панну Ізабеллу Ленцьку, – у батька!..
З того часу в її пам'яті залишилась тільки незграбна постать, червоні руки та погордливе поводження, яке порівняно з чемністю інших купців здавалося нестерпним, а на тлі парасольок, віял, саквояжів та іншої галантереї – просто смішним. Це був промітний і нахабний купчик, який в своєму магазині удавав з себе відставного міністра.
Він був їй гидкий і навіть смертельно ненависиий, оскільки насмілився підкидати їм допомогу в формі купівлі сервізу та програшів батькові в карти.
Ще й сьогодні, думаючи про це, панна Ізабелла бгала на собі сукню, кидалась на канапу і, б'ючи кулаком по сидінню, шептала:
– Негідник!.. Негідник!..
Вже самі злидні, що загрожували її домові, сповнювали її гіркотою, а тут ще якийсь чужинець вдирається за завісу, що прикриває її найбільшу таємницю, якої вона не хотіла б відкрити самому богові. Все вона могла б пробачити, крім цього удару по її гордості.
Але ось сталася зміна декорацій. На сцену вийшов інший чоловік, який цілком недзвозначно заявив їй в вічі, що купив сервіз, аби на ньому заробити. Отже, він відчував, що допомагати панні Ізабеллі не вільно, а коли б навіть зробив це, то не тільки не шукав би розголосу або вдячності, а навіть подумати про це не посмів би.
Цей самий чоловік вигнав з магазину Мрачевського, який насмілився сказати про неї щось погане. Даремно вороги панни Ізабелли, барон і баронеса Кшешовські, оступались за Мрачевського; даремно закинула за нього слово тітка графиня, яка рідко кому дякувала, а ще рідше просила.
Вокульський не поступився… Проте одного її, панни Ізабелли, слова було достатньо, щоб зламати цього непохитного чоловіка; він не тільки поступився, а навіть дав Мрачевському кращу посаду.