Це для тебе співав сьогодні той грек? — питав царевич, пристрасно стискаючи їй руки. — Хто. він, цей співак?..
Кама зневажливо знизала плечима.
— Він служить при нашому храмі, — мовила вона.
У Рамзеса палали очі, тремтіли ніздрі, шуміло в голові. Ця сама жінка кілька місяців тому майже не справила на нього враження, але зараз він готовий був заради неї на будь-яке безумство. Він заздрив грекові, і водночас його охоплював незмірний жаль від самої думки, що, ставши його коханкою, вона повинна була б умерти.
— Яка ти гарна! — мовив він. — Де ти живеш?.. Ага, я знаю, в тому палацику... Чи можна тебе відвідати?.. Звичайно, якщо ти приймаєш співаків, то мусиш і мене прийняти... Ти справді жриця, що пильнує вогонь?..
— Так.
— І ваші закони такі жорстокі, що не дозволяють тобі кохати?.. Ет, це лише погрози!.. Для мене ти зробиш виняток...
— Мене за це прокляла б уся Фінікія і помстилися б боги, — відповіла вона, засміявшись.
Рамзес знову притягнув її до себе; вона знову вирвалась.
— Стережися, царевичу, — шепнула вона, з викликом глянувши на нього. — Фінікія могутня, а її боги...
— Що мені твої боги чи Фінікія? Якби з твоєї голови впала хоч одна волосина, я розтоптав би Фінікію, як гадину...
— Камо! Камо! — озвався голос від статуї. Жриця здригнулась.
— О, чуєш, мене кличуть... Може, навіть чули твоє блюзнірство...
— Коли б вони не почули мого гніву!.. — вибухнув царевич.
— Гнів богів — страшніший...
Вона вирвалася з його рук і зникла в темряві храму. Рамзес кинувся був за нею, але раптом зупинився. Весь храм, поміж вівтарем і тим місцем, де він стояв, залило величезне криваве полум'я, серед якого замиготіли якісь жахливі постаті: великі кажани, змії з людськими обличчями, тіні...
Полум'я ринуло просто на нього, на всю широчінь храму, і, приголомшений незрозумілим видовищем, царевич відступив назад. Раптом війнуло на нього свіже повітря. Він оглянувся — був уже на подвір'ї, і одночасно бронзові двері з гуркотом зачинилися перед ним.
Він протер очі і озирнувся навколо. Місяць з найвищої точки на небі почав уже котитися до заходу. Біля колони Рамзес знайшов свій меч і накидку. Він підняв їх і зійшов із сходів, хитаючись, мов п'яний.
Коли він пізно вночі повернувся до палацу, Тутмос, побачивши його зблідле обличчя й затуманені очі, злякано скрикнув:
— Святі боги! Де це ти був, ерпатре?.. Весь твій двір не спить, занепокоєний...
— Я оглядав місто. Чудова ніч...
— Знаєш, — мовив посміхом Тутмос, ніби боячись, щоб його хтось не випередив. — Знаєш, Сара народила тобі сина...
— Справді?.. Я хочу, щоб ніхто з почту не турбувався про мене, коли я йду на прогулянку.
— Сам?..
— Якби я не міг ходити сам, куди мені захочеться, я був би найнещаснішим невільником у цій державі,— різко відповів намісник.
Він віддав меч і накидку Тутмосові і пішов до своєї опочивальні, не кличучи нікого. Ще вчора звістка про народження сина сповнила б його радістю. Але зараз він сприйняв її байдуже. Всю його істоту проймали спомини про сьогоднішній вечір, найдивовижніший з усього, що він пізнав у житті.
Він ще бачив місячне сяйво, у вухах лунала пісня грека. А цей храм Астарти!..
Царевич не міг заснути до ранку.
Розділ тридцять другий
Наступного дня царевич устав пізно, сам викупався, одягнувся і звелів покликати Тутмоса.
Виряджений, намащений пахощами, чепурун одразу ж з'явився, пильно придивляючись до царевича, щоб визначити, в якому він настрої, і відповідно до того настроїти себе. Але на обличчі в Рамзеса позначалась лише велика втома.
— Ну, що, — спитав він Тутмоса, позіхаючи, — ти певен, що в мене народився син?
— Я знаю це від святого Мефреса.
— Ого! З якого це часу святі пророки стали клопотатися моїми родинними справами?
— З того часу, як ти почав виявляти до них свою ласку.
— Он як!.. — сказав царевич і замислився.
Він пригадав учорашню сцену в храмі Ашторет і порівнював її з такими ж видіннями в храмі Гатор.
"Кликали мене тут і там, — думав він. — Але там моя келія була дуже тісна, стіни товсті, а тут той, хто мене кликав, міг сховатися за колоною і говорити пошепки. Це, власне, й була Кама. І тут було дуже темно, а в моїй келії видно..."
Раптом він спитав Тутмоса:
— Коли це сталось?
— Коли народився твій достойний син? Здається, днів десять тому... Мати й дитина здорові й мають чудовий вигляд... При пологах був сам Менес, лікар твоєї вельможної матінки і достойного Гергора...
— Ну, ну, — відповів царевич і знову замислився.
"Хтось доторкався до мене тут і там однаково спритно. Чи була якась різниця?.. Здається, була, може, тому, що тут я був підготовлений до цього чуда, а там воно було для мене несподіваним... Але тут показували мені мого двійника, а там не зуміли цього зробити... Дуже мудрі ці жерці!.. Цікавий, би я був знати, хто мене так добре вдавав — бог чи людина?.. О, дуже мудрі ці жерці, і я навіть не знаю, кому з них більше вірити: нашим чи фінікійським?.."
— Слухай, Тутмосе, — мовив він уголос — Треба, щоб вони приїхали сюди... Адже я мушу побачити свого сина... Нарешті вже ніхто не матиме права вважати себе достойнішим од мене...
— Чи зараз має приїхати достойна Сара з сином?..
— Хай приїжджають якнайшвидше, якщо тільки здоров'я їм дозволить. Біля палацу є багато гарних будинків. Треба тільки вибрати місце серед дерев, затишне й прохолодне, бо незабаром почнеться спека... Нехай і я покажу світові свого сина!..
І він знову поринув у глибоку задуму, яка навіть почала непокоїти Тутмоса.
"Так, жерці мудрі! — думав Рамзес. — Що вони дурять людей, навіть грубими способами, я про це знав. Бідний священний Апіс! Скільки штурханів він дістає під час процесії, коли селяни падають перед ним ниць!.. Але щоб вони обдурювали мене, цьому б я не повірив... Голоси богів, невидимі руки, чоловік, якого обливали смолою, — все це були тільки приспівки... А потім завів свою пісню Пентуер про зменшення землі й населення, про урядовців і фінікійців, а все для того, щоб відвернути мене від війни..."
— Тутмосе! — мовив він раптом.
— Падаю перед тобою ниць...
— Треба поступово стягти сюди полки з приморських міст. Я хочу влаштувати огляд і нагородити їх за вірність.
— А ми, знатні, хіба не вірні тобі? — запитав збентежено Тутмос.
— Знать і військо — це одне ціле.
— А номархи й урядовці?..
— Знаєш, Тутмосе, що навіть між урядовцями є вірні люди, — відповів царевич. — Більше того, навіть між фінікійцями!.. Але на багатьох високих посадах є зрадники...
— Заклинаю тебе богами, тихше, — шепнув Тутмос, злякано заглядаючи до другої кімнати.
— Ого! — засміявся царевич. — Звідки ця тривога? Виходить, і для тебе не таємниця, що в нас є зрадники...
— Я знаю, про кого ти кажеш, царевичу, — відповів Тутмос, — бо ти завжди був упереджений до нього...
— До кого?..
— До кого!.. Я догадуюсь, але мені здавалось, що після примирення з Гергором, після довгого перебування в храмі...
— А що храм!.. І там, і в усій зрештою країні я завжди переконувався в одному, що найкращі землі, найпрацьовйтіші люди і незмірні багатства належать не фараонові.
— Тихіше! Тихіше! — шепотів Тутмос.
— Але ж я завжди мовчу, у мене завжди лагідне обличчя, то дозволь мені виговоритись хоч перед тобою. Зрештою я навіть у найвищій раді мав би право сказати, що в цьому Єгипті, який неподільно належить моєму батькові, — я, його наступник і намісник, мусив позичити сто талантів у якогось фінікійського князька. Чи ж це не ганьба?
— Але чому ти заговорив про це саме сьогодні? — шептав Тутмос, намагаючись якнайшвидше припинити цю небезпечну розмову.
— Чому?.. — повторив царевич і замовк, знову замислившись.
"Ще б нічого, — думав він,— якби вони дурили тільки мене: адже я лише наступник трону і не можу знати всіх таємниць. Але хто мені доведе, що вони не чинили так само з моїм достойним батьком? Понад тридцять років він безмежно вірив їм, схилявся перед їхніми чудесами, приносив щедрі жертви богам, щоб зрештою його маєтки і влада перейшли в руки спритних дурисвітів. І ніхто йому не розкрив очей... Адже фараон не міг, як я, прийти вночі до фінікійського храму, та й до його святості ніхто не має доступу... А хто мені поручиться, що жерці й справді не прагнуть захопити трон, як це казав Гірам?.. Адже батько сам застерігав мене, що фінікійці завжди кажуть правду, коли це їм вигідно. А їм і справді це вигідно, бо вони зовсім не хочуть, щоб їх вигнали з Єгипту і щоб вони попали під владу Ассірії... Ассірійці — це зграя скажених левів!.. Де вони пройдуть — нічого не лишається, крім руїн і трупів, як після пожежі!.."
Раптом Рамзес підвів голову: здалека долинув до нього звук флейт і сурем.
— Що це може бути? — спитав він Тутмоса.
— Велика новина! — відповів придворний усміхаючись. — Азіати вітають знатного прочанина з самого Вавілона,
— З Вавілона?.. Хто він?..
— Його звуть Саргон,
— Саргон?.. — перебив його царевич. — Саргон!.. Ха-ха-ха! — розсміявся він. — Хто ж він такий?..
— Начебто великий сановник при дворі царя Ассара. Він веде з собою десять слонів, табун найкращих коней з пустелі, юрби невільників і слуг.
— А чого він сюди приїхав?
— Поклонитись чудовій богині Ашторет, яку шанує вся Азія, — відповів Тутмос.
— Ха-ха-ха — засміявся царевич, пригадавши, що казав Гірам про приїзд ассірійського посла. — Саргон... Ха-ха! Саргон, родич царя Ассара, зробився раптом такий побожний, що пустився у важку подорож на кілька місяців, аби тільки вшанувати богиню Ашторет в Пі-Басті. Ніби в Ніневії немає кращих богів і мудріших жерців... Ха-ха-ха!
Тутмос здивовано дивився на царевича.
— Що з тобою Рамзесе?..
— От чудо, якого немає в літописах жодного храму, — відповів царевич. — Ти тільки подумай, Тутмосе... Саме в ту хвилину, коли ти міркував, як найкраще спіймати злодія, що завжди обкрадав тебе, цей злодій знову запускає руку до твоєї скрині на твоїх очах, при тисячі свідків. Ха-ха-ха!.. Саргон — побожний прочанин!..
— Нічого не розумію... — стурбовано шепнув Тутмос.
— І не треба тобі розуміти, — відповів намісник. Запам'ятай тільки, що Саргон приїхав сюди не на прощу до святої Ашторет...
— Здається мені, — мовив пошепки Тутмос, — що все, про що ти говориш, — речі дуже небезпечні.
— Отже, не кажи про це нікому.
— Що я нікому не скажу цього, можеш бути певен, але чи ти, царевичу, сам себе не зрадиш?..