Мартін стежив за довгою постаттю Брісендена і, коли той обернувся причинити хвіртку, з сумом помітив, як над запалими грудьми гнулися колись, певно, могутні плечі. Мартін дістав дві склянки і почав читати останню збірку поезій Генрі Вогана Марлоу.
— Шотландського немає, — оповістив Брісенден, входячи до кімнати. — Цей пройдисвіт не продає нічого, крім американського віскі. Зате ось ціла пляшка.
— Я пошлю кого з хлопців по цитрини, і ми зробимо грог, — запропонував Мартін. — Цікаво, скільки Марлоу міг заробити на цій збірці?
— Та, мабуть, доларів п'ятдесят, — відповів Брісенден, — але для нього й це щастя. Він, певно, радий, що взагалі знайшов видавця, який рискнув друкувати таку книжку.
— Отже, поетові не можна прожити з поезії?
І в голосі й на обличчі Мартіновім відбилося розчарування.
— Авжеж, ні. Який же дурень на це розраховує. От віршомази, як Брюс, Вірджінія Спрінг, Седжвік — це інша річ. Їм непогано живеться. А справжні поети... Ви знаєте, з чого живе Марлоу? Вчителює в Пенсільванії, викладає в школі для хлопчиків, а це — з усіх відділів пекла найжахливіший. Я б не проміняв свою долю на його, навіть коли б він дав мені за це п'ятдесят років життя. Серед сучасних риморобів цей поет виблискує, наче рубін серед скелець. А що про нього пишуть критики? Ну й нікчемні ж людці!
— Взагалі про талановитих забагато пишуть люди без крихти таланту, — зауважив Мартін. — Чого тільки не наплели про Стівенсона!
— Гадюче кодло! — вилаявся Брісенден. — Я пам'ятаю, з яким самовдоволенням вони довбали його за лист до отця Дамієна, зважували все й виважували...
— Міряли його міркою власної нікчемності, — додав Мартін.
— Так, це добре сказано. Вони поганять і загиджують Правду, Красу, Добро, а тоді ще поплескують вас по плечі й кажуть: "Славний пес, Фідо". Тьху! "Тріскотливі сороки в людській подобі", — сказав про них перед смертю Річард Рілф.
— Вони дзьобають зоряний пил, — палко підхопив Мартін, — хочуть спіймати метеорну думку генія. Якось я написав статтю про цих критиків, чи радше рецензентів.
— Ану, покажіть, — жваво промовив Брісенден. Мартін витяг з-під стола копію "Зоряного пилу".
Читаючи рукопис, Брісенден раз у раз сміявся, потирав руки і навіть забув про грог.
— Та ви ж самі частинка цього зоряного пилу, занесена в край сліпих карликів! — вигукнув він, дочитавши. — І, звісна річ, за цю статтю вхопилися у першому ж часописі?
Мартін заглянув до свого записника.
— Від неї відмовилося двадцять сім журналів. Брісенден зайшовся сміхом, але одразу ж закашлявся.
— Слухайте, не може бути, щоб ви не писали поезій, — сказав він, трохи віддихавшись. — Покажіть мені дещо.
— Гаразд, тільки тут не читайте, — попросив Мартін. — Мені хочеться порозмовляти з вами. Я вам дам їх, додому.
Брісенден пішов від Мартіна, узявши з собою "Любовні сонети" та "Пері й перли". На другий день він знов прийшов і ще на порозі сказав:
— Дайте ще!
Брісенден не тільки запевнив Мартіна, що він справжній поет, але признався, що й сам пише вірші. Мартін пойнявся щирим захватом од творів Брісендена і дуже здивувався, що той навіть не пробував надрукувати їх.
— Чума їм на голови! — відповів Брісенден Мартінові, коли той зголосився розіслати його твори по журналах. — Любіть красу задля неї самої, була його рада, а журналам дайте спокій. Знаєте що, Мартіне Ідене, вертайтеся ви знову до моря, до своїх кораблів. Раджу вам од душі. Чого ви шукаєте в цих міських гнійниках? Ви самі себе вбиваєте, намагаючись оплюгавити красу на журнальний смак. Як це ви вчора процитували? Ага — "людина — остання з ефемерид". Навіщо ж вам, останній з ефемерид, потрібна слава? Якщо ви й здобудете її, вона вас отруїть. Слово честі, ви занадто безпосередній, занадто самобутній і розумний, щоби задовольнитися такою потравою. Сподіваюся, що ви не продасте журналам і рядка! Служити треба тільки красі. Служіть їй — і до біса юрбу! Успіх! Якого ж вам ще дідька треба, коли ви досягли успіху і в сонеті про Стівенсона, ще кращому, ніж "Видіння" Генлі, і в "Любовних сонетах", і в "Піснях моря"! Радість дає не те, що ви створили, а самий творчий процес. Мовчіть! Я це знаю, і ви знаєте. Краса не дає вам спокою. Це вічний біль, це невигойна рана, розпечений ніж у серці. Навіщо сушити собі голову журналами? Хай вашою метою буде сама краса. Нащо вам красу перетоплювати на золото? А втім, ви однаково не зможете цього зробити. Я дарма хвилююся. Читайте журнали хоч і тисячу років, але не знайдете там поезії бодай на один рядок Кітса [20], Не женіться за славою й золотом, а вирушайте завтра ж у море.
— Я роблю все не ради слави, а ради кохання, — засміявся Мартін. — У вашому всесвіті кохання, здається, не існує зовсім, а для мене Краса — служниця Кохання.
Брісенден подивився на нього зачудовано і жалісно.
— Ви ще такий молодий, Мартіне, такий молодий! Ви злинете високо, тільки у вас дуже вже прозорі крила, занадто ніжний на них пилок. Не опаліть їх. А втім, ви вже їх опалили. У своїх сонетах ви оспівуєте якусь спідничку. Це ж сором!
— Я оспівую кохання, не просто спідничку, — знов засміявся Мартін.
— Це філософія шаленства, — заперечив Брісенден. — Так думав і я, коли, сп'янений гашишем, мандрував країною марень. Але стережіться! Буржуазні міста загублять вас. Згадайте оте крамарське кубло, де я зустрів вас. Це гірше, ніж помийна яма, у такій атмосфері не можна бути здоровим. Там задихаєшся. Там немає жодного порядного чоловіка, жодної порядної жінки. Усе це ходячі шлунки, що прикриваються високими ідеями...
Він раптом замовк і глянув на Мартіна. Враз, наче блискавка, його пройняв здогад. На обличчі його відбився подив і жах.
— І свої чудові любовні сонети ви присвятили цій блідій нікчемній самичці?
Мартін схопив Брісендена за горло і так трусонув, що той аж зубами клацнув. Але, глянувши в очі своїй жертві, Мартін побачив там не жах, а тільки цікавість і диявольську насмішку. І тоді, опам'ятавшись, він кинув Брісендена на ліжко.
Брісенден хвилину важко дихав, потім засміявся.
— Я був би вашим неоплатним боржником, якби ви витрусили з мене рештки життя, — сказав він.
— У мене останніми днями щось розладналися нерви, — виправдувався Мартін. — Сподіваюсь, я не завдав вам шкоди? Зараз приготую свіжий грог.
— Ах, ви, юний елліне! — вигукнув Брісенден. — Навряд чи ви знаєте ціну своєму тілу. Ви ж страшенно дужий. Ви молода пантера! Левеня! Ну, ну! Доведеться вам розплачуватися за цю силу.
— Що ви хочете сказати? — спитав зацікавлений Мартін, подаючи гостеві склянку. — От, випийте й не гнівайтесь.
— Я хочу сказати, — Брісенден відсьорбнув трохи грогу і задоволено всміхнувся, — що вам не дадуть спокою жінки. Вони докучатимуть вам аж до самої смерті, як докучали й досі, або я розуміюся на цьому не більше дитини. Душіть мене скільки хочете, однак я скажу те, що думаю. Це, безперечно, ваше перше кохання, але вдруге, заради Краси, виявіть більше смаку. Що може вам дати дочка буржуазії? Облиште її. Знайдіть собі справжню жінку, палку, жагучу, яка б сміялася з життя і глузувала із смерті, яка б кохала, допоки змога. Є такі жінки, і вони полюблять вас так само охоче, як і мізерні виплодні буржуазної теплиці.
— Мізерні? — обурено вигукнув Мартін.
— Атож, мізерні. Вони намагатимуться начинити вас нікчемною мораллю і бояться глянути життю в вічі. Вони любитимуть вас, Мартіне, проте свою вбогу мораль любитимуть дужче. А вам же треба життя осяйного й безоглядного, спілкування з великими вільними душами, треба яскравих метеликів, а не марної сірої молі. О, всі ці самиці скоро вам набриднуть, якщо ви, на лихо собі, довго житимете. Але вам це не загрожує! Ви не повернетесь до моря й кораблів, а тинятиметесь по зачумлених містах, згниєте за живоття, і тоді прийде смерть.
— Що б ви мені не казали, мене все одно не переконаєте, — озвався Мартін. — Кінець кінцем, у вас промовляє ваш темперамент, у мене мій, і кожен має свою слушність.
Вони не сходились у поглядах на кохання, на журнали і ще багато в чому, а все ж відчували один до одного щиру симпатію, і в Мартіна вона була дуже глибока. Вони бачилися щодня, дарма що Брісенден не міг висидіти в душній Мартіновій кімнаті більше як годину. Він ніколи не приходив без пляшки, а коли вони обідали разом в ресторані, пив увесь час шотландське віскі з содовою. Він завжди платив за обох, і завдяки йому Мартін познайомився з усякими тонкими стравами, пізнав смак шампанського і рейнвейну.
Але для Мартіна Брісенден залишався загадкою. Цей чоловік з лицем аскета, попри всю немічність своєї плоті, прагнув насолоди. Він не боявся смерті й цинічно сміявся з життя, але, вмираючи, був закоханий у життя, у кожний його атом. Він безумно хотів жити, тріпотіти життям, хотів, як він сам раз висловився, ворушитися тією жменькою космічного пилу, з якого виник. Він уживав наркотики і взагалі робив багато чудного, шукаючи гострих відчувань. Брісенден розповів Мартінові, що якось три дні навмисне не пив води, щоб зазнати блаженства від заспокоєння спраги. Хто він був— Мартін так ніколи й не дізнався. Це була людина без минулого, яку чекала вже близька могила, а поки що палила жорстока гарячка життя.
РОЗДІЛ XXXIII
Мартін поволі, але все далі програвав битву. Хоч як він заощаджував, а все ж прибутків від "чорної роботи" не вистачало навіть покрити видатки. Костюм знову було заставлено, і Мартін не міг прийняти запрошення Морзів на врочистий обід у День подяки. Рут засмутилася, дізнавшись, чого він одмовився, та й сам Мартін був мало не в розпачі. Кінець кінцем, він дав їй слово прийти: ось тільки вибереться до Сан-Франціско, одержить у редакції "Трансконтинентального місячника" належні йому п'ять доларів і викупить костюм.
Уранці він позичив у Марії десять центів. Простіше було б позичити їх у Брісендена, але цей дивак раптом зник. Минуло вже два тижні, як Мартін його не бачив і марно сушив собі голову, куди той міг подітися. За десять центів Мартін перебрався поромом через затоку і, йдучи по Маркет-стріт, міркував, що то буде, коли йому не пощастить дістати гроші. Адже ж він тоді навіть не зможе повернутися до Окленда, бо в Сан-Франціско йому ні в кого роздобути ще десять центів на переїзд.
Двері редакції "Трансконтинентального місячника" були напіввідчинені, і Мартін уже збирався зайти, як раптом спинився, почувши голосну розмову.
— Та не в тому річ, містере Форде, — кричав хтось (Мартін знав, що Форд — це редактор журналу).