Люди в теплих пальтах і рукавицях, закутані шарфами по саме підборіддя, обережною ходою рухалися по заледенілих тротуарах. Мимо проїжджали таксі, лунко шурхочучи шипованими шинами. Коли вже мені стало нестерпно холодно, я зазирнув у перший-ліпший бар, випив кілька порцій нерозведеного віскі й знову вийшов на вулицю.
Я досить довго вештався містом. Раз по раз у повітрі то падав, то переставав дрібний недовговічний сніг, що скидався на давні спогади. Другий бар, куди я заглянув, містився у підвалі й виявився набагато просторішим, ніж мені здавалося з дверей. Збоку від шинквасу була невелика сцена, де худий чоловік в окулярах співав щось під гітару. Він сидів на металічному стільці, поклавши ногу на ногу. Поряд на підлозі лежав футляр від гітари.
Я сидів за шинквасом, пив і мимоволі слухав музику. У перервах співак розповідав, що всі пісні, слова й мелодію, пише сам. Він мав років тридцять, обличчя без особливих прикмет, на носі окуляри в брунатній пластмасовій оправі. У джинсах, високих шнурованих черевиках і крапчастій фланелевій сорочці навипуск. Які це були пісні, важко пояснити. Нічого особливого — одноманітні акорди, прості мелодії, невигадливі слова.
За звичних обставин я таку музику не слухав би, а випив би віскі, розплатився б і подався б до готелю. Але того вечора я промерз до самих кісток і нізащо не збирався йти, поки як слід не зігріюся. Я випив порцію віскі й відразу замовив ще. Пальта і шарфа тим часом не знімав. Бармен спитав, чи не принести чогось на закуску, і я попросив сиру, з'їв тільки шматочок. Спробував зібратися з думками, але голова відмовлялася працювати. Зрештою, про що мав думати? Я наче перетворився на порожню кімнату, де музика звучала сухим відлунням.
Коли чоловік закінчив співати, пролунали ріденькі оплески — не захоплені, але й не байдужі. Відвідувачів у барі було небагато — гадаю, чоловік десять-п'ятнадцять. Співак встав зі стільця й уклонився. Кинув якийсь жарт, і кілька чоловік засміялися. Я підкликав бармена й попросив третю порцію віскі. І нарешті зняв шарф і пальто.
— На цьому сьогоднішня пісенна частина програми скінчилася, — оголосив співак і, зробивши паузу, оглянувся навколо. — Та оскільки тут, напевне, перебувають люди, яким мої пісні не сподобалися, то для них я приготував невеличку розвагу. Зазвичай я її не влаштовую, так що вважайте, що вам дуже пощастило.
Він поклав гітару біля ніг і добув із футляра товсту білу свічку. Запалив її від сірника й поставив на тарілку, накапавши туди воску. Потім з виглядом грецького філософа підняв тарілку над головою.
— Можна зменшити світло? — попросив співак. Один з офіціантів трохи пригасив його. — Будь ласка, ще. — У барі стало темно, полум'я свічки в його руках заяскріло. Зігріваючи долонями склянку з віскі, я стежив за співаком та його свічкою.
— Як ви знаєте, — провадив він тихим, але виразним голосом, — у житті людині доводиться зазнати різного болю. Фізичного, душевного… Мені випало зазнати його різноманітних проявів, і всім вам, гадаю, також. Щоправда, у багатьох випадках пояснити його словами надзвичайно важко. Люди кажуть, що тільки вони самі можуть відчути свій біль. Та чи це правда? Я про це іншої думки. Скажімо, якщо хтось перед нашими очима страждає, то ми сприймаємо його страждання і біль як свої власні. Дається взнаки співчуття. Ви мене зрозуміли?
Він зробив паузу й ще раз оглянув приміщення.
— І пісні люди співають, щоб зазнати співчуття, щоб вибратися з власної шкаралупи й поділитися з іншими своїм болем і радістю. Однак досягти цього, ясна річ, не просто. А тому я хочу, щоб зараз, так би мовити, експериментально ви пережили співчуття на простішому, фізичному рівні.
Усі присутні в барі, затамувавши подих в очікуванні того, що ж, власне, зараз відбудеться, прикипіли очима до сцени. Співак мовчки втупився у простір перед собою, ніби хотів витримати паузу або зосередити всі свої душевні сили. Потім, так само мовчки, підніс свою ліву долоню над полум'ям і повільно почав її опускати щораз нижче й нижче, до самого вогню. У когось вирвався дивний звук — чи то стогін, чи то зітхання. Незабаром стало видно, як язичок полум'я лиже долоню. Мені навіть причулося, ніби шипить на вогні шкіра. Якась жінка тихо зойкнула. Інші, заціпенівши, спостерігали це видовище. Співак, із страшно перекошеним обличчям, терпів цей біль. "Що тут відбувається? — подумав я. — Навіщо здався цей дурний, беззмістовний спектакль?" Я відчув, як у мене в роті пересохло. Секунд через п'ять-шість він так само повільно відвів руку від полум'я, поставив тарілку зі свічкою на підлогу й міцно стиснув долоні.
— Панове, як ви щойно бачили, біль буквально палить людське тіло, — сказав співак. Його голос звучав так само спокійно і твердо, як і раніше. На обличчі — жодних слідів страждання, навіть слаба усмішка. — Ви могли відчути біль, напевне, присутній в експерименті, як свій власний. У цьому й полягає співчуття.
Він неквапливо розвів долоні, між якими виявився тонкий червоний шарфик. Співак розгорнув його і показав відвідувачам, потім простягнув перед ними обидві розкриті руки. На руках — жодних опіків! На мить усі замовкли, а потім з усієї сили заплескали в долоні. Запалало світло, і люди, звільнившись від напруження, заговорили навперебій. Співак, мов і не було нічого, вклав гітару у футляр, зійшов зі сцени і зник.
Розплачуючись, я поцікавився у касирки, чи часто виступає цей чоловік в їхньому барі з піснями і, крім того, показує такі фокуси.
— Точно не скажу, — відповіла вона, — але, наскільки мені відомо, він у нас побував сьогодні вперше. Раніше я про нього не чула. І про його фокуси також. А було дивовижно, правда? Цікаво, як це йому вдається? От би його показати на телебаченні!
— Авжеж, — погодився я. — Здавалось, ніби він справді себе підсмажує.
Як тільки я, повернувшись до готелю, ліг у постіль, ніби цього дочекавшись, на мене напав сон. Засинаючи, я згадав про Куміко, але її постать мріла десь дуже далеко. Я вже не міг ні про що думати. Раптом перед очима сплило обличчя чоловіка, який палив свою долоню. "Здається, він робив це насправді", — майнуло в голові. І через мить я заснув.
8
Джерело бажання
У номері 208
Перехід крізь стіну
Удосвіта на дні колодязя мені приснився сон. Однак це був не сон, а щось інше, що випадково набуло вигляду сну.
Я ішов сам-один. На великому телеекрані в центрі просторого фойє відображалося обличчя Нобору Ватая. Він щойно почав свою промову. У твідовому костюмі, смугастій сорочці і темно-синій краватці, позираючи в камеру і склавши руки на стіл, щось виголошував. На стіні за його плечима висіла велика карта світу. У фойє юрмилося понад сто людей, і всі вони, завмерши, слухали його із серйозним виглядом обличчя. Здавалося, ніби от-от прозвучить важливе оголошення, що визначить людську долю.
Я також зупинився і глянув на екран. Завченим і водночас надзвичайно щирим тоном Нобору Ватая звертався до мільйонів людей, яких не бачив. Щось нестерпно неприємне, що я відчував щоразу, коли опинявся з ним віч-на-віч, зараз ховалося десь глибоко, за межею видимості. Він промовляв з притаманною йому переконливістю. Завдяки невеликим паузам, умілій зміні голосу та міміки він досягав дивовижної правдивості. Було видно, що його ораторські здібності з кожним днем зростали. Хоч-не-хоч мені довелося це визнати.
— Отже, усе на світі складне й водночас дуже просте. Такий основний закон, що править світом, — казав він. — Цього ніколи не треба забувати. Складні на вигляд речі — звісно, вони справді-таки складні — дуже прості за своєю суттю, якщо збагнути мотиви, які ними рухають. Усе залежить від того, чого ви домагаєтеся. Мотив — це, так би мовити, джерело бажання. Важливо добратися до джерела. Докопатися до нього крізь поверхню складнощів, що називається реальністю. Копати й копати, аж поки докопаєтеся до самого джерела. І тоді, — Нобору Ватая вказав пальцем на карту за плечима, — усе кінець кінцем стане ясним. Так побудований світ. Нерозумні люди не можуть вибратися з-під таких показних складнощів. Вони блукають у пошуках виходу з темряви і вмирають, так нічого й не зрозумівши в будові світу. Вони наче перебувають у лісових хащах або на дні глибокого колодязя і не знають, як звідти вибратися. Бо не розуміють принципів, яким підлягають речі. Їхні голови переповнені сміттям. Вони нічого не тямлять. Не можуть навіть розрізнити верх і низ, північ і південь. От чому вони не здатні добутися із цієї темряви.
Нобору Ватая зробив паузу, щоб його слова запали в голову слухачів, і вів далі:
— А втім, забудьмо про таких людей. Не заважатимемо їм збитися з дороги, якщо вони цього хочуть. Нам треба зробити багато чого важливішого.
Слухаючи його промову, я щораз більше закипав гнівом. Настільки, що аж задихався. Він удавав, що промовляє до світу, а насправді звертався тільки до мене. Безперечно, за цим стояв якийсь підступний, протиприродний задум. Крім мене, ніхто про це не знав. Саме тому Нобору Ватая зміг використати таку велетенську систему, як телебачення, щоб передати мені якесь закодоване послання. Я міцно стиснув кулаки в кишенях. Бо не міг дати виходу злості, поділитися нею з кимсь, а тому почувався в цілковитій самотності.
Я перетнув фойє, заповнене людьми, що слухали Нобору Ватая, не пропускаючи жодного слова, й попрямував коридором, що вів до номерів. Там стояв уже знайомий мені чоловік без обличчя. Коли я підійшов ближче, він повернув до мене своє безлике обличчя й безшумно перегородив мені дорогу.
— Зараз неслушний час. Зараз вам не можна тут перебувати.
Однак гострий біль, наче від глибокої рани, яку завдав мені Нобору Ватая, підстьобував мене вперед. Витягнувши руку, я відсторонив чоловіка без обличчя. Він захитався, немов тінь, і відступив убік.
— Я ж про вас турбуюся, — пролунав позаду його голос. Кожне його слово вгризалося мені у спину, як гострий осколок шрапнелі. — Якщо ви пройдете далі, то вороття назад не буде. Вас це влаштовує?
Не звертаючи на нього уваги, я, однак, швидким кроком рухався вперед. Я мушу знати. Не можу бозна-доки тут блукати.
Я йшов начебто знайомим коридором, побоюючись, щоб безликий чоловік мене не зупинив, але, озирнувшись, нікого позаду не побачив.