Ночі були короткі; будили о п'ятій годині ранку, а засинали всі ніяк не раніше одинадцятої. До того ж часу завжди, бувало, в казармах ще триває метушня, розмови, а часом, як і взимку, бувають і майдани. Уночі настає нестерпна жара й задуха. Хоч І обвіює нічним холодком із вікна з піднятою рамою, але арештанти цілу ніч метаються на своїх нарах, як у маячні. Блохи кишать міріадами. Вони водяться в нас і взимку, і тоді їх сила-силенна, але, починаючи з весни, розводяться в таких розмірах, про які я хоч і чував перше, але, не дізнавши на ділі, не хотів вірити. І що далі до літа, то лютіші й лютіші вони стають. Щоправда, до бліх можна звикнути, я на собі це досвідчив; та все-таки з цим приходиться .дуже тяжко. Так, бувало, вимучать, що лежиш, нарешті, наче в гарячці, і сам відчуваєш, що не спиш, а тільки мариш. І ось, коли перед самим ранком угомоняться,
врешті, й блохи, неначе завмруть, і коли під ранковим холодком ніби справді солодко заснеш,— вибухає раптом безжальний тріск барабана біля острожної брами, й починається зоря, 3 прокльоном слухаєш, закутуючись у кожух, гучні, чіткі зв,уки, немов лічиш їх, а тим часом крізь сон лізе в голову нестерпна думка, що так буде й завтра, й позавтра, й кілька років поспіль, аж до самої волі. Та коли ж це, думаєш, та воля й де вона? А тим часом треба прокидатися; починається повсякденна хідня, штовханина... Люди вбираються, квапляться на роботу. Правда* можна було заснути ще з годину опівдні.
Про ревізора сказали правду. Чутки що не день підтверджувалися більше, і, нарешті, всі дізналися вже напевно, що їде з Петербурга один важний генерал ревізувати весь Сибір, що він уже приїхав, що він уже в Тобольську. Щодня нові чутки приходили в острог. Приходили вісті й з міста: чути було, що всі бояться, клопочуться, хочуть товар лицем показати. Балакали, що у вищого начальства готують прийоми, бали, свята. Арештантів висилали цілими купами рівняти вулиці у фортеці, зривати груддя, підфарбовувати паркани й стовпчики, підштукатурювати, підмазувати, одно слово, хотіли миттю все виправити, що треба було лицем показати. Наші дуже добре розуміли цю справу і все палкіше й задерикуватіше гомоніли поміж себе. Фантазія їхня сягала колосальних розмірів. Намірялися навіть показати претензію, коли генерал стане питати, чи вдоволені. А тим часом сперечалися й лаялися одні з одними. Плац-майор був усе схвильований. Частіше приїздив до острогу, частіше кричав, частіше кидався на людей, частіше забирав людей до кордегардії й посилено пильнував чистоти й благообразності. І як на те, саме тоді сталася в острозі одна невеличка пригода, котра, однак, зовсім не схвилювала майора, як можна було сподіватися, а, навпаки, зробила йому приємність. Один арештант у бійці штриконув іншого шилом у груди, майже під саме серце.
Арештанта, що вчинив злочин, звали Ломов; того, що дістав рану, звали в нас Гаврилком; він був із закоренілих бродяг. Не пам'ятаю, чи було в нього інше прізвисько; звали його в нас завжди Гаврилком.
Ломов був із заможних т—х селян К—ського повіту. Усі Ломови жили родиною: старий батько, три сини й дядько їхній, Ломов. Селяни вони були багаті.
Подейкували по всій губернії, шо в них було до трьохсот тисяч асигнаціями капіталу. Вони орали землю, вичинювали шкури, торгували, але більше лихварюва-ли, переховували бродяг та крадене добро, шахрували. Селяни з півповіту були винні їм, перебували у них в кабалі. Вони мали славу розумних і хитрих, але, врешті, зачванились, особливо коли одна дуже важна особа в тамтешньому краї стала в них зупинятися їхавши, зазнайомилася з старим особисто й полюбила його за кмітливість і спритність. їм раптом запало в солову, що на них уже більше нема управи, і вони стали зважуватися все на більший ризик у різних беззаконних справах. Усі нарікали на них; усі бажали їм провалитися крізь землю; але вони неслися все вище. Справників, засідателів мали вже за ніщо. Нарешті вони схибнулися й загинули, та не за лихе, не за таємні злочини свої, а за напрасну. Верст десять від села був у них великий хутір, по-сибірському заїмка. Якось— там жило в них над осінь чоловік шість наймитів-киргизів, закабалених з давнього-давна. Одної ночі всіх цих киргизів-наймитів було порізано. Почалося слідство. Воно тривало довго. При слідстві виявилося багато інших негарних речей. Ломових було обвинувачено в умертвінні своїх наймитів. Самі вони так розповідали, і весь острог це знав: їх запідозрили в тому, що вони надто багато заборгували наймитам, а що були вони, попри всі свої великі статки, скупі й жаднючі, то й порізали киргизів, щоб не платити їм боргу. Під час слідства й суду все майно їхнє пішло прахом. Старий помер. Дітей порозсилали. Один із синів та його дядько потрапили до нашої каторги на дванадцять років. І що ж? Вони були цілком Невинні в смерті, киргизів. Тут же в острозі об'явився потім Гаврилко, відомий шахрай і бродяга, людина весела й жвава, і він брав усю цю справу на себе. Не чув я, правда, чи зізнавався він у цьому сам, але весь острог був цілком переконаний, що киргизи його рук не минули. Гаврилко ще бродягою мав справу з Ломовими. Він прийшов до острогу на короткий строк, як солдат-утікач і бродяга. Киргизів він зарізав разом із трьома іншими бродягами; вони гадали добре поживитися й пограбувати в заїмці.
Ломових у нас не любили, не знаю за що. Один із них, небіж, був молодець, розумний хлопець і лагідної вдачі; але дядько його, що шпортонув Гаврилка шилом,
був дурний і сперечливий. Він' і перше ще з багатьма заходив у сварку, і його чимало били. Гаврилка ж усі любили за веселий і поступливий характер. Хоч Ломо-ви й знали, що він злочинецьі і вони за його справу прийшли, але з ним не сварились; ніколи, проте, й не зближалися; та й він не звертав на них ніякої уваги. І раптом сталася сварка в нього з дядьком Ломовим за одну преогидну дівку. Гаврилко став вихвалятися її прихильністю, дядько став ревнувати і якось опівдні шпортонув його шилом.
Ломови хоч і розорилися; під судом бувши, але жили в острозі багатіями. У них, видимо, були гроші. Вони держали самовар, пили чай. Наш майор знав про це і ненавидів обох Ломових до краю. Він неприховано для всіх сікався до них і взагалі добирався до них. Ломови пояснювали це майорським бажанням узяти з них хабара. Але хабара вони не давали.
Звичайно, якби Ломов хоч трохи далі просунув шило, він убив би Гаврилка. Але все обійшлося самісінькою подряпиною. Доповіли майорові. Я пам'ятаю, як він прискакав, засапавшись і явно вдоволений. Він навдивовижу ласкаво, наче з рідним сином, повівся з Гаврилком.
— Що, друже, можеш так до госпіталю дійти чи ні? Ні, краще вже йому коня запрягти. Запрягти зараз коня! — закричав він спохвату унтер-офіцерові.
— Та я, ваше високоблагородіе, нічого не. почуваю. Він тільки злегка вколов, ваше високоблагородіе.
— Ти не знаєш, ти не знаєш, мій любий; ось побачиш... Місце небезпечне; все від місця залежить; під саме серце потрапив, розбишака! А тебе, тебе,— заревів він, звертаючись до Ломова,— ну, тепер я до тебе доберуся!.. В кордегардію!
І справді добрався. Ломова судили, і хоч рана, як виявилося, була зовсім легким уколом, але намір був очевидний. Злочинцеві додали робочого строку і провели крізь тисячу. Майор був цілком вдоволений...
Нарешті прибув і ревізор.
Прибувши до міста, він другого ж дня' приїхав і до нас в острог. Було саме свято. Ще за кілька днів у нас було все вимито, вигладжено, вилизано. Арештантів поголено заново. Одяг на них був білий, чистий. Влітку всі ходили, за положенням, у полотняних білих куртках і панталонах. На спині в'кожного було вшито чорний круг, вершків зо два в діаметрі. Цілу годину
вчили арештантів, як відповідати, коли б висока особа поздоровкалася. Провадили репетиції. Майор метушився, як очманілий. За годину до появи генерала всі стояли на своїх місцях, мов істукани, і тримали руки по швах. Нарешті, о годині пополудні генерал приїхав. Це був важний генерал, такий важний, що, здається, з його прибуттям усі начальствені серця мусили здригнутися по всьому Західному Сибіру. Він увійшов суворо й величаво; за ним увалив великий почет з місцевого начальства, що його супроводило; кілька генералів, полковників. Був один цивільний, високий і вродливий пан у фраку й черевиках,— він приїхав теж із Петербурга й поводився надзвичайно невимушено й незалежно. Генерал часто звертався до нього, і вельми ґречно. Це незвичайно зацікавило арештантів: цивільний, а така повага, та ще від такого генерала! Згодом довідалися, як його прізвище й хто він такий, але балачок було безліч. Наш майор, затягнутий, з оранжевим коміром, з налитими кров'ю очима, з червоним вугруватим обличчям, здається, не справив на генерала дуже приємного враження, 3 особливої поваги до високого відвідувача він був без окулярів. Він стояв віддалік, виструнчений, і всією істотою своєю гарячково вичікував тієї миті, коли на щось потрібен буде, щоб летіти виконувати бажання його превосходительства. Але він ні на що не здався. Мовчки обійшов генерал казарми, заглянув ї на кухню, здається, покуштував щів. Йому показали на мене: так і так, мовляв, з дворян.
— А! — відповів генерал.— А як він тепер поводиться?
— Поки що задовільно, ваше превосходительство,— відповіли йому.
Генерал кивнув головою і хвилин за дві вийшов з острогу. Арештанти, звичайно, були засліплені й спантеличені, але все-таки дещо здивовані. Про будь-яку претензію на майора, зрозуміло, не могло бути й мови. Та й майор ще заздалегідь був цілком певен того.
VI. КАТОРЖНІ ТВАРИНИ
Купівля Гнідка, що сталася незабаром в острозі, зацікавила й розважила арештантів куди приємніше, ніж високі відвідини, В острозі у нас мала бути коняка,
щоб привозити воду, вивозити1 нечистоти тощо. Доглядати її призначали арештанта. Він же й їздив нею, звісно, під конвоєм. Роботи н|ашій коняці було предо-волі і вранці, і ввечері. Гнідксі робив у нас уже з дав-нього-давна. Конячка була добряча, але підтоптана. Одного ранку, перед самим Петром, Гнідко, привізши вечірню бочку, впав і здох за кілька хвилин. За ним пожалкували, всі зібралися навколо, гомоніли, сперечалися. Наші арештанти, відставні кавалеристи, цигани, ветеринари тощо, виявили навіть при цьому багато знань по кінській лінії, аж полаялися одні з одними, але Гнідка не воскресили.