Ну, він слухав... і як дізнався, що ти по юридичній лінії і кінчити курсу не можеш, через обставини, то сказав: "Шкода!" Я й зробив висновок... тобто все разом узяте, не тільки це; вчора Замєтов... Бачиш, Родю, я тобі щось учора плів, п'яним бувши, коли додому йшли... то я, брат, боюсь, щоб ти не перебільшив, бачиш...
— Що саме? Що мене божевільним вважають? А може, це й правда.
Він напружено усміхнувся.
— А так... так... тобто, тьху, ні!.. Ну, та все, про що я говорив... (і про інше теж), все це було пусте і з п'яних очей.
— Та чого ти виправдуєшся! Як все це мені набридло! — крикнув Раскольников з перебільшеною роздратованістю. Він, проте, почасти удавав її.
— Знаю, знаю, розумію. Будь певен, що розумію. Соромно навіть казати...
— А коли соромно, то й не кажи!
Обидва замовкли. Разуміхін був більш ніж захоплений, і Раскольников з огидою це відчував. Тривожило його й те, що Разуміхін розповів йому зараз про Порфирія.
"Цьому теж треба Лазаря співати,[3-13] — думав він, бліднучи, і серце в нього заколотилося, — і натуральніше співати. Най-натуральніше, звичайно, було б нічого не співати. Підкреслено нічого не співати! Ні, підкреслено було б знову-таки не натурально... Ну, та вже як обернеться... побачимо... зараз-добре те, що я йду, чи ні? Метелик сам на свічку летить. Серце колотиться, от що недобре!.."
— У цьому сірому будинку, — сказав Разуміхін.
"Найважливіше — це знає Порфирій чи не знає, що я вчора в тієї відьми у квартирі був... і про кров розпитував? В одну мить треба це виявити, з першого погляду, як увійду, з обличчя дізнатись; і-нак-ше... хоч пропаду, а дізнаюсь!"
— А знаєш що? — зненацька звернувся він до Разуміхіна з лукавою усмішкою, — я, брат, сьогодні помітив, що ти зранку якось незвичайно схвильований. Правда ж?
— Чому схвильований? Зовсім я не схвильований, — аж пересмикнуло Разуміхіна.
— Ні, брат, справді, помітно. На стільці ти сидів так, як ніколи не сидиш, якось на краєчку, і весь час тебе ніби судорога сіпала. Схоплювався ні з того ні з сього. То сердитий, а то пика мов найсолодший льодяник зненацька зробиться. Червонів навіть; надто коли тебе запросили обідати, ти страшенно почервонів.
— Та зовсім ні; брешеш! Ти про що це?
— Та чого ти наче школяр викручуєшся! Тьху чорт, та він знову почервонів!
— Яка ти свиня одначе!
— Та чого ти ніяковієш? Ромео![3-14] Стривай, я про це в одному місці розкажу сьогодні, ха-ха-ха! От маму насмішу... та й ще декого...
— Слухай, слухай, слухай, адже це серйозно, адже це... Що ж це після цього, чорт! — збився остаточно Разуміхін, холонучи з жаху. — Що ти їм розкажеш? Я, брат... Тьху, яка ж ти свиня!
— Просто тобі троянда весняна! І як це тобі личить, коли б ти знав; Ромео десяти вершків на зріст![3-15] А як ти вимився сьогодні, нігті он почистив, га? Коли це таке бувало? Та їй-богу ж, ти й напомадився. Ану, нахились!
— Свиня!!!
Раскольников так сміявся, що, здавалось, уже й здержати себе не міг, так зі сміхом і ввійшли у квартиру Порфирія Петровича. Того й треба було Раскольникову: з кімнат можна було почути, що вони ввійшли сміючись і все ще регочуть у прихожій.
— Ані слова тут, або я тебе... розчавлю! — прошепотів люто Разуміхін, хапаючи Раскольникова за плече.
V
Той уже заходив у кімнати. Він увійшов з таким виглядом, мовби насилу стримувався, щоб не пирснути якось зо сміху. За ним, із зовсім перекривленою і лютою фізіономією, червоний наче півонія, довгов'язий і незграбний, ішов збентежений Разуміхін. Обличчя його і вся фігура справді були в ту мить кумедні і виправдували сміх Раскольникова. Раскольников, якого ще не познайомили з господарем, що стояв посеред кімнати і запитливо дивився на них, вклонився йому, простягнув і потиснув йому руку все ще з таким виглядом, наче він силкується вгамувати свою веселість і принаймні хоч два-три слова вимовити, щоб відрекомендуватись. Та щойно він устиг набрати серйозного вигляду і щось пробурмотіти — як раптом, немовби мимохіть, глянув знову на Разуміхіна і тут уже не міг стриматись: придушений сміх прорвався тим невпинніше, чим дужче його досі стримували. Надзвичайна лють, з якою сприймав цей "задушевний" сміх Разуміхін, надавала всій сцені вигляду найщирішої веселості і, головне, натуральності. Разуміхін, як на те, ще допоміг справі.
— Тьху чорт! — заревів він, махнувши рукою, і ударив нею по маленькому круглому столику, на якому стояла порожня склянка з-під чаю. Все полетіло і забрязкотіло.
— Та навіщо ж стільці ламати,[3-16] панове, адже казні збиток! — весело закричав Порфирій Петрович.
Сцена мала такий вигляд: Раскольников досміювався, забувши свою руку в руці господаря, але, знаючи міру, вичікував момент, щоб якнайшвидше і найнатуральніше закінчити. Разуміхін, збентежений остаточно тим, що впав столик і розбилася склянка, похмуро подивився на скалки, плюнув і круто повернувся до вікна, де й став спиною до публіки, зі страшенно нахмуреним обличчям, дивлячись у вікно й нічого не бачачи. Порфирій Петрович сміявся і хотів сміятись, але очевидно було, що йому треба пояснити, з чого. В кутку на стільці сидів Замєтов, який підвівся, коли зайшли гості, і стояв чекаючи, розтягнувши в усмішку рот, але зчудовано і навіть немовби недовірливо дивлячись на всю сцену, а на Раскольникова навіть з якимсь збентеженням. Несподівана присутність Замєтова неприємно вразила Раскольникова.
"Це ще треба обміркувати!" — подумав він.
— Даруйте, будь ласка, — почав він, підкреслено конфузячись, — Раскольников...
— Прошу, дуже приємно, та й увійшли ви так приємно... Що ж, він і вітатись уже не хоче? — кивнув Порфирій Петрович на Разуміхіна.
— Їй-богу, не знаю, чого він так розлютився. Я йому тільки сказав дорогою, що він на Ромео схожий, і... і довів, і більше нічого, здається, не було.
— Свиня! — озвався, не обертаючись, Разуміхін.
— Отже, дуже серйозні причини мав, щоб за одне слівце так розсердитись, — засміявся Порфирій.
— Ну, ти! слідчий!.. Та чорт з вами з усіма! — відрізав Разуміхін і раптом, засміявшись сам, з повеселілим обличчям, наче нічого й не трапилось, підійшов до Порфирія Петровича.
— Годі! Всі ви дурні, краще до діла: ось приятель, Родіон Романович Раскольников, по-перше, багато чув про тебе і познайомитись побажав, а по-друге, дільце невелике до тебе має. Диви! Замєтов! Ти тут яким побитом? Та хіба ви знайомі? Чи давно зійшлися?
"Що це все значить!" — тривожно подумав Раскольников.
Замєтов наче збентежився, але не дуже.
— Вчора ж у тебе й познайомились, — сказав він невимушено.
— Виходить, від клопоту Бог милував: на тому тижні він дуже просив мене, щоб як-небудь тобі, Порфирій, відрекомендуватись, а ви й без мене знюхалися... Де в тебе тютюн?
Порфирій Петрович був по-домашньому, в халаті, в дуже чистій білизні та в стоптаних пантофлях. Мав він років тридцять п'ять, на зріст був трохи нижчий від середнього, огрядний і навіть із черевцем, бритий, без вусів і без бакенбардів, з коротко стриженим волоссям на великій круглій голові, якось особливо випуклій на потилиці. Пухке, кругле і трохи кирпате обличчя його було кольору хворобливого, темно-жовтого, але досить бадьоре І навіть насмішкувате. Воно було б навіть і добродушним, коли б не вираз очей з якимсь водянистим блиском, прикритих майже білими віями, що раз у раз кліпали, наче він комусь підморгував. Вираз цих очей якось дивно не гармоніював з усією фігурою, в якій було щось навіть баб'яче, і надавав їй щось набагато серйозніше, ніж можна було від неї чекати з першого погляду.
Порфирій Петрович, почувши, що гість має до нього "дільце", зараз же запросив його сісти на диван, сам сів з другого краю і втупився в гостя, чекаючи негайного викладу суті справи, з тією посиленою і надто вже серйозною увагою, яка навіть гнітить і бентежить спочатку, особливо коли ви незнайомі, і особливо коли те, що ви розповідаєте, на вашу думку, далеко не пропорційне тій незвичайній увазі, яку вам виявляють. Але Раскольников коротко, точно і ясно виклав свою справу і собою лишився задоволений, він навіть устиг досить добре роздивитися Порфирія. Порфирій Петрович теж і разу не одвів від нього очей за весь час, поки той говорив. Разуміхін, сівши навпроти, коло того ж стола, схвильовано й нетерпляче стежив за викладом справи, раз у раз переводячи очі з одного на другого, що вже було трохи занадто.
"Дурень! " — вилаяв його про себе Раскольников.
— Вам треба подати заяву в поліцію, — з цілком діловим виглядом сказав Порфирій, — про те, що, дізнавшись про отаку, мовляв, подію, тобто про це вбивство, — ви просите, в свою чергу, повідомити слідчого, якому доручено справу, що отакі й отакі речі належать вам і ви хочете їх викупити... або, скажімо... А втім, вам напишуть.
— У тому ж і річ, що в мене тепер, — якнайбільше постарався удати ніяковість Раскольников, — скрута з грішми... і навіть такої дрібниці не можу... я, бачите, хотів би тепер тільки заявити, що ці речі мої, а коли будуть гроші...
— Це все одно, — відповів Порфирій Петрович, холодно сприймаючи пояснення про фінанси, — а втім, можна вам і прямо, коли схочете, написати до мене, в тому ж розумінні, що от, мовляв, дізнавшись про те й те і повідомляючи про отакі-то мої речі, прошу...
— Це на звичайному, на простому папері?[3-17] — поспішив перебити Раскольников, знову цікавлячись фінансовою стороною справи.
— О, на найпростішому! — і раптом Порфирій Петрович якось явно насмішкувато подивився на нього, примружившись і начебто підморгнувши йому. А втім, це, може, тільки так здалося Раскольникову, бо сталось усе в якусь мить. Принаймні щось таке та було. Раскольников побожився б, що той йому підморгнув, біс його знає для чого.
"Знає!" — блискавкою промайнуло в його голові.
— Пробачте, що такими дурницями турбував, — говорив він далі, трохи збившись, — речі мої коштують якихось там п'ять карбованців, але вони мені особливо дорогі як пам'ять про тих, від кого дісталися, і, признаюсь, я, коли почув, дуже схвилювався...
— Тим-то ти так і стрепенувся вчора, коли я Зосимову сказав, що Порфирій закладників опитує! — вкинув Разуміхін, з очевидним наміром.
Це вже було занадто. Раскольников не стерпів і злісно блиснув на нього своїми чорними очима, в яких спалахнув гнів.