Я їм змалював цю сцену, і вони страшенно сміялися. Тоді пані де Босеан, проводячи паралель між вами й вашою сестрою, дуже тепло говорила мені про вас і підкреслила, що ви добре ставитесь до мого сусіда, пана Горіо. Та й справді, хіба ви можете не любити його? Він вас так обожнює, що я вже починаю ревнувати. Сьогодні вранці ми розмовляли з ним про вас цілих дві години. А ввечері, під враженням розмови з вашим батьком, я, обідаючи в кузини, спитав її, невже ви така сама гарна, як і ніжна душею. Мабуть, бажаючи заохотити моє палке захоплення, пані де Босеан привезла мене сюди, попередивши з властивою їй люб’язністю, що я вас тут побачу.
– Що? Я вже маю бути вам удячна? – спитала банкірова дружина. – Ще трохи – і ми з вами будемо давніми друзями.
– Звичайно, дружба з вами повинна бути вельми незвичайна, – сказав Растіньяк. – Але я нізащо в світі не хотів би бути вашим другом.
Таку банальність можна почути тільки з уст новачка, але вона видається убогою лише тоді, коли її байдуже читаєш, а жінкам такі дурниці подобаються: жест, тон, погляд юнака надають їм безмірної ваги. Растіньяк зачарував пані де Нусінген. Як і всі жінки, не вміючи відповісти на поставлене відверто запитання, вона звернула розмову на інше.
– Так, моя сестра шкодить собі своїм ставленням до бідолашного батька, що був для нас справжнім богом. Тільки категорична вимога пана де Нусінгена примусила мене згодитися на те, щоб зустрічатися з батьком лише вранці. Але я довго страждала через це. Плакала. Це насильство, та ще після грубих подружніх сутичок, було однією з причин, які найбільше затьмарили моє родинне щастя. В очах світу я, певне, найщасливіша жінка в Парижі, проте насправді я – найнещасніша. Вам, може, здається, ніби я нерозважлива, що так розмовляю з вами. Але ж ви знайомі з моїм батьком, і цього досить, щоб ви не були мені чужим.
– Ви ніколи не зустрінете іншого чоловіка, – сказав Ежен, – що палав би таким бажанням належати вам, як я. Чого прагнете ви всі, жінки? Щастя! – сказав він голосом, що западав у серце. – Так ось, коли для жінки щастя – бути палко коханою, обожнюваною, мати друга, якому вона може довірити всі свої бажання, фантазії, радощі й горе, може, не боячись зради, розкривати свою душу з її милими вадами та прекрасними чеснотами, повірте мені, що таке віддане й палке серце ви знайдете тільки в сповненого ілюзій юнака, котрий може піти на смерть за єдиним вашим знаком, котрий нічого ще не знає про світ і не хоче знати, бо ви для нього – цілий світ. Щодо себе, то мушу признатися, хоч ви, мабуть, сміятиметесь із моєї наївності: я приїхав з глухої провінції і зовсім недосвідчений. Досі я зустрічав тільки благородні душі й гадав, що тут не любитиму нікого. Та випадково я зустрівся зі своєю кузиною, яка поставилась до мене з теплою прихильністю; вона розкрила мені очі на те, які скарби криються в палкому коханні. Я, наче Керубіно, кохаю всіх жінок, чекаючи того часу, коли зможу віддати себе цілком одній із них. Коли тут, у театрі, я побачив вас, мене мовби підхопила якась течія і нестримно понесла до вас. Я й до того багато думав про вас! Але в мріях уявляв вас не такою вродливою, якою ви є насправді. Пані де Босеан заборонила мені так пильно дивитися на вас. Вона не розуміє, як ваблять до себе ваші гарні червоні уста, ваше біле личко, ваші ніжні очі. Я теж кажу вам нерозважливі слова, але прошу вас: не забороняйте мені їх казати.
Для жінок нема нічого чарівнішого, як вслухатися у звучання ніжних слів. Вони пестять вухо навіть найсуворішої святенниці, хоч вона й не сміє на них відповідати. Отак почавши, Растіньяк виливав свою душу кокетливо приглушеним голосом, щедро розсипав компліменти, а пані де Нусінген заохочувала його усмішками, поглядаючи час від часу на де Марсе, що вперто сидів у ложі княгині Галатіон. Растіньяк пробув у товаристві пані де Нусінген, аж поки прийшов сам барон, щоб відвезти її додому.
– Пані, – сказав їй Ежен, – я плекаю надію мати приємність відвідати вас ще до балу в герцогині де Карільяно.
– Коли пані баронес вас запрошує, – промовив з німецьким акцентом барон, товстий ельзасець із круглим обличчям, яке свідчило про розум лукавий і небезпечний, – будьте певні, що ми будемо вас допре приймати.
"Ну, справи мої непогані, адже вона не дуже збентежилась, коли я спитав її: "Чи могли б ви мене покохати?" Коня загнуздано, сідай і прав!" – думав Ежен, ідучи до ложі пані де Босеан, щоб попрощатися з кузиною, яка підвелась і збиралася йти разом із д’Ажуда. Бідолашний студент не догадувався, що баронеса, слухаючи його, думала зовсім про інше: вона чекала від де Марсе останнього рішучого листа, і в неї мало не розривалося серце. Щасливий від свого уявного успіху, Ежен провів віконтесу до зовнішньої колонади, де кожен чекав на свою карету.
– Вашого кузена не можна впізнати, – сказав, сміючись, португалець, коли Ежен попрощався з ними. – Він зірве банк. Цей юнак в’юнкий, як вугор, і, я думаю, далеко піде. Тільки ви могли вказати йому саме ту жінку, яка так жадає, щоб її втішили.
– То ще треба знати, – сказала пані де Босеан, – чи не любить вона й досі того, хто її покидає.
– Студент ішов пішки з Італійської опери на вулицю Святої Женев’єви, обмірковуючи найприємніші плани. Він добре помітив, як пильно придивлялася до нього пані де Ресто, коли він був у ложі віконтеси, а потім у ложі пані де Нусінген, і думав, що тепер двері графині не будуть уже зачинені перед ним. Ежен мав надію сподобатися дружині маршала де Карільяно і таким чином зав’язати в найвищих сферах паризького товариства чотири важливі знайомства. Він передбачав, що в складному механізмі загальних матеріальних інтересів йому треба вчепитися за якусь систему коліс, щоб опинитися у верхньому відділенні машини: як це зробити, він не дуже ясно усвідомлював, але почував себе досить міцним, щоб стати спицею в її ведучому колесі. "Якщо пані де Нусінген зацікавиться мною, я навчу її керувати чоловіком. Він орудує золотими горами і може допомогти мені забагатіти одразу". Ежен не казав цього собі прямо, бо йому ще бракувало досвідченості політика, щоб зважувати, оцінювати й визначати в цифрах переваги свого становища; думки його поки що плавали десь на обрії легенькими хмарками, і хоч вони були не такі відверто цинічні, як ідеї Вотрена, а проте, якби їх пропалити у горнилі сумління, то рештки були б не чистіші… Через подібні угоди з совістю людина впадає в моральну розпусту, одверто визнану нашим поколінням, серед якого так рідко трапляються прямолінійні, зі стійкою волею люди, які ніколи не коряться злу і для яких кожне відхилення від прямої лінії є злочином, – ті прекрасні образи чесноти, що дали нам два шедеври: Альцеста Мольєра і новітні – Джіні Дінс зі своїм батьком у романі Вальтера Скотта. Та, можливо, не менш прекрасним і драматичним був би твір зовсім іншого змісту, де було б показано, якими манівцями блукає сумління світської честолюбної людини, коли вона для досягнення своєї мети йде шляхом зла, намагаючись додержати зовнішньої пристойності. Поки Растіньяк дійшов до пансіону, він був уже закоханий у пані де Нусінген. Йому здавалося, що вона граційна, легка, як ластівка. П’янка лагідність її очей, шовковиста шкіра, така тендітна, що, здавалося, під нею видно струмування крові, чарівний звук її голосу, золотаве волосся – усе пригадувалось йому. Може, то швидка хода, розігріваючи його кров, сприяла такому зачаруванню. Студент гучно постукав у двері батька Горіо.
– Любий сусіде, – сказав він, – я бачив пані Дельфіну.
– Де?
– В театрі, в Італійців.
– Їй було весело? Заходьте ж! – Старий зіскочив із ліжка в самій сорочці, відчинив двері й швиденько ліг знову.
– Розкажіть же мені про неї, – попросив він.
– Ежен, що вперше зайшов до Горіо, та ще тільки-но намилувавшись розкішним убранням дочки, не міг приховати подиву, побачивши, в якій конурі живе батько. Вікно було без завіси; вогкі шпалери подекуди повідставали й пожолобилися, оголивши пожовклу від диму штукатурку. Старий лежав на вбогому ліжку, під злиденною ковдрою, прикривши ноги ватяним покривальцем, зшитим із клаптів старого одягу пані Воке. Підлога була вогка й запорошена. Проти вікна стояв старий череватий комод рожевого дерева з мідними ручками, вигнутими на взір виноградної лози, оздобленої листочками й квітками; поруч – старий дерев’яний дзиґлик, на якому стояв у мисці глечик з водою і приладдя для гоління. В кутку – черевики; в головах – нічна шафочка без мармурової дошки, без дверцят. Біля каміну, де не видно було навіть слідів попелу, – квадратний горіховий стіл із поперечкою внизу, на якому батько Горіо недавно сплющував срібну золочену чашку. Поганеньке бюрко і на ньому капелюх старого; набите соломою крісло та два стільці довершували нужденне вмеблювання. Ліжкова запона, підв’язана до стелі якимсь ганчір’ям, була з дешевої, білої з червоним, картатої матерії. Найбідніший розсильний жив, мабуть, не так убого в себе на горищі, як батько Горіо у пані Воке. Від вигляду цієї кімнати стискалось і хололо серце; вона схожа була до найпохмурішої тюремної камери. На щастя, Горіо не помітив виразу обличчя Ежена, коли той поставив на нічний столик свічку. Старий, укрившись ковдрою по саму шию, повернувся до студента:
– Ну, то хто ж вам сподобався більше – пані де Ресто чи пані де Нусінген?
– Я віддаю перевагу пані Дельфіні, – відповів студент, – бо вона вас більше любить.
У відповідь на ці слова, сказані зі щирим почуттям, старий витяг з-під ковдри руку і потиснув руку Еженові.
– Дякую, дякую, – промовив він зворушено. – А що ж вона вам сказала про мене?
Растіньяк повторив свою розмову з баронесою, прикрасивши її, і старий слухав його розповідь, наче слово боже.
– Миле дитятко! Так, так, вона мене дуже любить. Але не вірте тому, що вона казала про Анастазі. Бачите, сестри ревнують мене одна до одної. Це ще один доказ їхніх ніжних почуттів. Пані де Ресто також щиро любить мене. Я це знаю. Батько завжди бачить наскрізь серця своїх дітей, він знає їхні наміри так само, як Бог – наші. Вони обидві мене люблять. О, якби мені трапилися ще й зяті добрі, я був би зовсім щасливий! На цьому світі, звісно, повного щастя нема.