Правда, готелі важко охороняти...
10
Дощ усе лив і лив, ще дужче, ніж ізвечора, і в сірих сутінках він бачив з вікна калюжі в саду — там, де вони стояли щораз, як ішов дощ,— а також охоронця, що походжав туди-сюди під скляним дашком між ризницею та пасторським будинком. Але це був уже не той охоронець, що стояв там учора ввечері, а інший — молодший, з рацією та автоматом, і на плечах у нього була накидка.
Він, Рольф, сидів навпочіпки, тримав у правій руці біля вуха трубку й вислуховував церемонні вибачення; потім, не міняючи пози, згріб докупи тріски на розпал, забгав до вихололої за ніч плити зіжмаканий папір, наклав на нього трісок і, поставивши на підлогу під чавунною плитою коробку з сірниками, спробував черкнути лівою рукою сірника. Це йому вдалося, папір спалахнув, і сухе дерево відразу затріскотіло; він заходився підкладати дрова, залишаючи більші поліна напохваті, тоді підвівся, поправив на ногах пантоо лі, щільніше запнув халат і прислухався ліворуч, де спала Сабіна з дітьми, а потім праворуч, де спала Катаріна. На щастя, телефон він почув одразу, і від дзвінка ніхто, крім нього, не прокинувся. Година була рання — десь пів на сьому, не більше, і він раз у раз казав у трубку:
— Так.— А тоді: — Ну, звісно.— Потім: — Авжеж, приїздіть.
Ця надзвичайна знервованість чи, власне, збудження і ввічливість водночас, з якими Гольцпуке вже вкотре пояснював свій ранній дзвінок і просив дозволу зустрітися й поговорити,— все це було не нове. Нова була тільки ледь уловима непевність у голосі Гольцпуке, коли він раз у раз перепитував, чи не побудив так рано дітей та жінок і, здавалось, не міг угамуватися навіть після того, як почув заспокійливе:
— Ні, ні, їй-богу, ні.
— То я, мабуть, приїду до вас, так буде простіше. Але де ми зможемо спокійно поговорити?
— Пасторський будинок від учорашнього вечора стоїть порожній. Я маю ключа, й мені дозволено туди заходити.— Потім він не втримався й додав: — Можна в єпископській кімнаті.
— Де?
— Я вам тоді поясню. Приїздіть.
Він підклав іще дров, зняв коцюбкою конфорку, поставив на вогонь казанок, а потім обережно прочинив двері до спальні, взяв зі стільця свій одяг, кинув його на лежанку і помацав ногою під ліжком, шукаючи черевики й шкарпетки. Катаріна ніби ще спала. Він укрив дружину ковдрою, бо, встаючи, відкинув її, і плечі в Катаріни оголилися, й тихенько причинив вікно.
В хаті було холодно, він змерз, не втримавсь і ще раз поправив ковдру — підтяг її трохи вище. Йому скортіло навіть поцілувати Катаріну в шию — туди, де з-під довгих кіс виглядала латочка засмаглої шкіри. Та потім він передумав — побоявсь, що дружина прокинеться.
Аж тепер, коли він уже вдягся, в око йому впав другий охоронець у саду біля хвіртки: рація, автомат, поверх цивільного костюма — поліційна накидка; правда, цей був уже не такий молодий. З фургоном вони тут матимуть клопіт, адже воріт у саду нема, є тільки хвіртка. Він зауважив також, що пора обтрусити горіхи чи хоча б зібрати ті, що попадали на землю,— їх там було чимало; діти зроблять це за виграшки.
Він став готувати сніданок: дістав із холодильника молоко, яйця та масло, із хлібниці — хліб, з буфета — мелену каву, знайшов у комоді ключа від пасторського будинку і згадав про тих небагатьох парафіян, що ходять до утрені. їх там буває душ вісім-дев'ять, інколи й більше; стара пані Гермес приходить майже щодня. Хто тепер розповість їм перед замкненими церковними дверима, що Роїклер виїхав? А може, пастор устиг сказати про це бодай паламареві? Невже ж — уперше за кілька сотень років! — у Губрайхені не пролунає за чверть до сьомої церковний дзвін? Але чому це він, зрештою, сушить собі голову тим, що його не обходить?.. Він залив окропом каву, поставив на плиту молоко для дітей, відрізав собі хліба, поглянув на годинник: за кілька хвилин має вдарити дзвін.
Ще напередодні ввечері, коли він дивився в церкві на Роїклера, його, Рольфа, огорнув якийсь незбагненний смуток — щось таке, через що він завжди посміювався з батька, коли той іноді починав про це мову: вони позбавляють людей чогось, анічогісінько не даючи їм навзамін. Згадав він і про Кете й Сабіну, яким буде гірко почути це. Кава осіла, він налив собі повну чашку й узяв до рота сигарету, а коли побачив, як у хвіртку ввійшов Гольцпуке, кивнув головою й рушив йому назустріч — у руці чашка, в роті сигарета; але потім приклав до губів пальця, знов повернувся до плити, підклав дров, налив другу чашку кави й легко взяв однією рукою обидві чашки за вушка — цього він навчився, коли йому часом доводилося підробляти кельнером і розносити кухлі з пивом.
Надворі він простяг Гольцпуке чашку й сказав, щоб той ступав обережно й не послизнувся на встеленій мокрим листям доріжці. Гольцпуке всміхнувся.
— Це дуже мило з вашого боку,— мовив він.— Бо я, власне, не встиг поснідати.
Перед церковними дверима справді стояла стара пані Гермес і один блідий юнак, якого в селі глузливо називали "преподобником"; як його звуть, Рольф не знав.
— Що сталося, пане Тольме? Церква на замку, ніхто не дзвонить... Утрені не буде?
— Пан Роїклер, пастор, поїхав. Учора. Терміново. А я не знаю, чи паламар...
— Паламар у відпустці, а коли він у відпустці, дзвонить сам пастор...
— Не знаю,— мовив Рольф.— Не знаю. Мабуть, ідіть краще додому. Якось воно втрясеться...
Йому було не тільки шкода старої жінки, а й боляче дивитись, як вона стоїть під дверима — в пальті й капелюшку, з молитовником у руках, змерзла й гірко розчарована.
— А знаєте,— звернувся він до Гольцпуке,— ходімо краще до нашої халупи. Бо якщо ви зараз підете зі мною до пасторського будинкуу то потім ми не обберемося клопоту. Люди ще подумають, ніби поліція тут щось шукає, поповзуть чутки, і ми їх уже не спинимо. Вас-бо тут знають.
Від сусідніх будинків до церкви почали надходити ще люди, і він був радий, коли за ним і Гольцпуке зачинилася хвіртка.
— Як ваша сестра? — тихо поспитав Гольцпуке, гріючи над плитою руки й сьорбаючи каву.
— Непогано, дякую. Тут, правда, трохи тіснувато, власне, досить-таки тісно... А коли сюди згодом приїдуть шукати пристанища ще й мої батько та мати, а може, й брат, тоді на цих сорока метрах ми всі і об'єднаємось. А в Блорі гулятимуть триста квадратних метрів, у Тольмсгофені — чотириста, в Кельні — сто десять. У пасторському будинку якихось сто вісімдесят чи двісті метрів. Обставини досить дивні, якщо зважити на те, що прибутки "Блетхена" весь час зростають, а прибутки "Вулика" зростають іще стрімкіше...
— А у вас затишно,— прошепотів Гольцпуке.— Тепер я розумію, чому люди шукають тут пристанища... Але чого я так рано вас потурбував... Мусив потурбувати. Стався дивний, дуже дивний випадок. Він не дає нам спокою, і я не знаю жодної, крім вас, людини, яка могла б мені допомогти...
Гольцпуке глянув на одні й на другі зачинені двері до спалень, але він, Рольф, заспокійливо похитав головою:
— Півгодини и ми ще, гадаю, маємо. Дружина встає аж
0 восьмій, а сестра... Я не знаю, до котрої вона звикла спати...
— Та-ак,— мовив Гольцпуке, тоді сів, знов устав і взяв чашку з кавою.— Вероніка, ваша перша дружина, дзвонила знов — вашій сестрі, матері й тольмсгофенському пасторові. Але жоден із цих трьох номерів не відповів. У нас, певна річ, немає доказів, що всі три рази телефонувала саме вона. Зрештою, на плівку записано тільки дзвінки... Але потім — четвертий раз, знов до вашої сестри, і знов жодної відповіді.
1 ось несподіванка. Вероніка, певна річ, знає, що всі телефони ми прослуховуємо, і все ж подала голос. Вона сказала: "Приїдемо на колесах. Приїдемо на колесах. Приїдемо на колесах". Тричі. Це зашифроване повідомлення, і воно явно адресоване нам. Дивно, чого вона ніколи не дзвонить вам?
— Вероніка знає, що я відповім їй не дуже люб'язно. А вона не терпить, коли з нею розмовляють нелюб'язно.
— Не терпить, коли з нею розмовляють нелюб'язно...— Гольцпуке тихенько захихотів.
— Атож, саме так. Я б на неї накричав, просто-таки накричав. І не тільки через оту безглузду історію, в яку вона вплуталась, а й через хлопця,— адже вона вже цілих три роки тягає його за собою по світу. А вона й справді не терпить, щоб із нею поводилися нелюб'язно, нечемно. Спитайте в кого завгодно — в моєї матері, в сестри, у батька, в брата. Або в її батька. А тепер ви, звісно, хочете знати, що таке оті "колеса"?
— "Колесами" можна назвати будь-який транспорт. Але це слово вживають і в переносному значенні. Однак, мені здається, вона мала на увазі щось цілком конкретне.
— "Колеса" ми казали на велосипеди. Машин, якщо вони в нас і були, ми так не називали. Виходить...
— ...Беверло приїде на велосипеді. Чи, може, він уже й у дорозі. Це випливає з вашої теорії...
— Це наслідок того, що я пройнявся його думками. Зрештою, я ж його знаю. Та чи впізнаю тепер — не певен. Я кажу не про зовнішній вигляд Беверло, а про загальний напрямок його міркувань...
— Велосипед...— проказав Гольцпуке.— Всього велосипедів, здається, більш як двадцять п'ять мільйонів... Я повинен доповісти про це Дольмерові, а може, й самому Штабскі. Місцевість навколо Тольмсгофена дуже зручна для того, щоб їздити на велосипеді. Майже як у Голландії. До того ж...
Гольцпуке затну вся. З Сабіниної кімнати почувся шурхіт. Рольф підкинув у плиту дров і заспокійливо махнув рукою:
— Спершу вони йдуть усі до ванної, в туалет... Це між спальнями, сюди не треба й виходити.— Він кивнув головою на плиту, долив Гольцпуке, що стояв біля самих дверей, кави, поставив ближче до вогню каструлю з молоком.— Високі поліційні чини можуть тут і погрітися, й випити кави, а дружини деяких наших видатних, багатих співвітчизників можуть, зазнавши в яситті невдачі, знайти тут пристанище... Це теж потрапить до мого досьє?..
— Мене непокоїть не те, що потрапить до вашого досьє, а те, що може бути про вас у їхньому досьє. Відтоді, як ви відбули покарання, на вас немає жодного негативного матеріалу. Та ось у ваш дім починають підозріло часто навідуватись високопоставлені "лягаві", ви пригощаєте їх кавою, даєте їм відомості... Чи сподобається це вашому приятелеві Генріху Шмергену? Та й решті приятелів...
— Генріх вивчає іспанську. А я викладаю йому основи економіки й насамперед — фінансової справи...