Наприклад, такі:
"Несумлінні, продажні старости сіл нерідко наказують забирати робітників-фахівців, що підлягають мобілізації, просто серед.ночі, й держати під замком до тієї хвилини, коли їх мають відправляти. А що робітникам і робітницям не дають часу навіть зібратися в дорогу, багато їх прибуває до збірних таборів без належного спорядження (взуття, переміна одежі, миска, ложка, кухоль, ковдра тощо). В найприкріших випадках доводиться відсилати щойно прибулих назад по необхідні речі. З більшості сіл повідомляють, що сільська поліція, як правило, виганяє робітників у дорогу погрозами й побоями. Подеколи жінок били так, що вони після того не могли йти з колоною. Про один особливо прикрий інцидент (у селі Соцолинків, округа Дергачі) я подав рапорт комендантові місцевої поліції, панові полковникові Замеку, зажадавши, щоб винуватців суворо покарали. Зловживання владою з боку старост та поліцаїв ще поглиблює той факт, що на своє виправдання вони заявляють, ніби все це робиться в ім'я німецької армії... Ілюструючи сказане вище, можна додати, що якось одну жінку пригнано в самій сорочці".
"З приводу рапортів про такі випадки звертаємо увагу на те, що держати робітників замкненими у вагонах багато годин підряд і навіть не давати їм змоги справити природну потребу — це безвідповідальність. Очевидна річ, що транспортованих треба час від часу випускати з вагонів набрати води, помитися чи до вбиральні. Нам демонстровано вагони, що їх попроламували замкнені в них люди, аби випорожнитися. Звичайно, на великих станціях випускати людей за природною потребою слід по змозі за межами території станції".
"Відомо, що на пунктах санобробки траплялися неподобства, коли, по-перше, чоловіча обслуга або й інші чоловіки перебували серед жінок та дівчат у приміщеннях лазень (чи навіть милили їм спину!) або ж навпаки — жінки серед чоловіків, а по-друге, чоловіки робили фотознімки в приміщеннях жіночих лазень. Оскільки українське сільське населення, що його переважно транспортують останнім часом, у своїй жіночій частині відзначається здоровою й міцною вкоріненою моральністю, таке ставлення неминуче мусить сприйматись як зневага до нації. Скільки нам відомо, останнім часом коменданти ешелонів не допускають вищезгаданих неподобств. Про фотографування рапорт надійшов із Галле, про решту — з Киверців".
Невже теперішня "хвиля сексу" почалася ще тоді, і деякі фотографії, що їх нам накидають сьогодні, "клацнуто", можливо, в пунктах санобробки для східноєвропейських рабів?
Важливо зрозуміти, що завоювання цілих континентів чи
світів_це не така проста справа і що навіть ті люди мали
свої труднощі й намагалися владнувати їх суто по-німецькому ретельно та реєструвати суто по-німецькому акуратно. Щоб без жодних імпровізацій! Природна потреба — це природна потреба; та й людей, призначених для страти, не годиться приставляти на місце вже мертвими! Це свинство, за такі речі треба карати; і так само не годиться, щоб під час санобробки чоловіки намилювали жінок, а жінки чоловіків, а тим паче щоб їх фотографували. Так не можна, і край. Бо так ні руки, ні рушник не зостануться чисті. Невже до справи, "по суті" цілком пристойної, примазалися розпусники й злочинці?
Оскільки для сучасної неядерної війни такі речі, як суперечки за трупи — цілі чи пошматовані,— зробились уже типовими, а розпусники й злочинці — та ще й у мундирах — не криючись, безчестять жінок і навіть фотографуються при тому, то, мабуть, не варто більше набридати читачеві такими подробицями. А все ж таки: як і де мали перебути той час вагітна Лені, й надміру вразливий Борис, і енергійна Лотта, і надміру милосердна Маргрет, і Грунч, цей земляний хробак, і Пельцер, що ніколи не був нелюдом? І що сталося в березні 1945 року з Марією, з Богаковим і Віктором Генріховичем, і зі старим Груйтеном, і з багатьма іншими?
Насамперед, десь близько нового. 1945 року, Борис іще раз завдав своїй коханій цілком зайвого клопоту, про який Лені не розповідає нічого, Маргрет — усе, а Лотта й Марія навіть не знали. Маргрет, над якою тим часом установлено дуже пильний нагляд, щоб авт. не міг нишком тицьнути їй якогось гостинця (лікар авт.: "Розумієте, їй тепер треба з місяць поголодувати, поки ми трохи налагодимо її внутрішню й зовнішню секрецію: вона в неї так розладнана, що з грудей можуть текти сльози, а з носа — сеча. Отже — розмовляйте скільки завгодно, але не приносьте нічого"),— Маргрет, уже звикнувши до такого аскетизму й навіть сподіваючись від нього зцілення, сказала так: "Але сигаретку можете мені дати (що авт. і зробив!) ...Авжеж, я тоді була злюща на Бориса, як чортяка... аж згодом, коли ми всі зібрались разом та я з ним познайомилась, то побачила, який він розумний і делікатний, але тоді, наприкінці сорок четвертого десь на різдво чи то зразу після нового, сорок п'ятого року, перед водохрещами, ніяк не пізніше, Лені знов одного вечора прийшла додому з другим прізвищем у голові — правда, тепер вона принаймні знала, що це письменник, і вже померлий, отож не довелось телефонувати в усі кінці. Йшлося знову про книжку, автор звався Франц Кафка, а назва книжки — "У виправній колонії". Я потім питала Бориса, чи він справді не розумів, чого міг накоїти, коли радив Лені наприкінці сорок четвертого року (!) читати письменника-єврея. І він мені відповів: "Тоді в мене стільки всяких думок у голові роїлося, що про це я забув". Отож Лені знов пішла до бібліотеки — в місті знайшлася ще одна відчинена,— та, на щастя, трапила там на більш-менш розумну літню жінку. Та порвала квиточок із замовленням, відвела Лені вбік і сказала їй те самісіньке, що колись ігуменя в монастирі, як вона стала допитуватися про Рахель: "Дитино моя, чи ви вже зовсім схибнулися? Хто це вас прислав по таку книжку?" Та від Лені, як вона чогось хоче, не так легко відкараскатись. І та літня бібліотекарка, видно, збагнула, що це не провокація, й знов відвела Лені вбік і пояснила їй, що цей Кафка був єврей і що всі його книжки заборонено, спалено і так далі. Ну, а Лені, напевне, знов її спантеличила своїм наївним "Ну й що?" — і тоді, мабуть, та жінка хоча й пізно, зате вже все розтлумачила їй про євреїв і наці, й "Штюрмера" показала — таке добро в бібліотеці, звичайно, було; одно слово, Лені вернулась до мене зовсім приголомшена. Нарешті вона щось розшолопала. Однак не здалася — будь-що хотіла добути того Кафку й прочитати, і таки добула! Поїхала аж у Бонн, почала там шукати якихось професорів — для них її батько колись щось будував, і вона знала, що у них є великі бібліотеки,— і справді знайшла одного сімдесятип'ятирічного дідуся, пенсіонера, що сидів, зарившись у свої книжки. І знаєте, що він їй сказав? Достоту отаке: "Дитино моя, чи ви вже зовсім схибнулися? Чого вам захотілося саме Кафки? Чом тоді не Гейне?" А взагалі, видно, прийняв її дуже ласкаво, бо ще пам'ятав її саму і її батька, але книжки в нього не було, тож довелось йому йти до якогось колеги, потім до другого, третього, аж поки знайшов такого, що мав книжку. То було не таке легке діло, воно забрало цілий день, і Лені вернулась додому аж серед ночі, але з книжкою в сумочці — я ж кажу, це виявилося не таке просте діло, бо вони мусили не тільки знайти когось такого, щоб проо>есор міг йому довіряти і щоб він професорові довіряв,— треба було, щоб та людина ще й Лені повірила і не лише мала книжку, а й не побоялась її дати! Бо спершу вони натрапили на такого, що мав книжку, але не схотів дати їм. Це ж чисте божевілля, чим ото вони з Борисом голову сушили, коли треба було думати, як живому зостатись. Як на лихо, саме тоді принесло звідкись і мого чоловіченька Шлемера — ми ж у його віллочці жили,— прийшов тільки що живий та теплий, увесь полиск і елегантність із нього мов водою Змило, вдягнений чомусь у солдатську форму, але без жодних документів — десь у Франції партизани трохи його не розстріляли, насилу втік. Сама не знаю, але щось мене в ньому вабило — як-не-як, а він завжди був зі мною ласкавий, і щедрий, і по-своєму любив мене, чи навіть кохав. А тоді прийшов такий мізерний, бідний, нещасний і каже: "Маргрет, я робив таке, що мені тепер скрізь, куди не подамся, шибениця світить: і у французів, і у німців — тих, що за, й тих, що проти,— і в англійців, і в голландців, і в американців, і в бельгійців, а як попадуся в руки росіянам та вони розкусять, хто я такий, то пропав я, мов муха в окропі,— і так само, як попадуся німцям, тим, що тепер іще при владі. Поможи мені, Маргрет". Знали б ви його раніше, як він і в трамваї ніколи не їздив, усе в таксі або службовою машиною, тричі на рік приїздив у відпустку й привозив повні валізи всякого добра, і завжди був такий хвацький, веселий, а тепер прибіг, мов нещасне мокре кошеня, і труситься зі страху й перед гестапо, й перед американцями, перед усіма на світі. І тоді я вперше подумала про те, до чого давно вже могла б додуматися. Адже в госпіталі вмирало багато людей, і їхні солдатські книжки, звичайно, забирали, реєстрували й розсилали по військових частинах, чи що; в кожному разі, я знала, де вони лежать, і знала, що декотрі солдати й не здавали їх зовсім, а в котрого тяжко пораненого то й не знайшли її, як викидали його порвані закривавлені лахи. Отже, що я зробила? Тієї ж таки ночі поцупила три книжки — їх там лежало доволі, і по ©фотокартках я вибрала таких, щоб і виглядом, і віком були більш-менш підхожі: двох білявих, як Борис, у окулярах, років на двадцять чотири — двадцять п'ять, і одного чорнявого, як Шлемер, без окулярів, з тонкими рисами, років під сорок.
Дала йому ту книжку, і всі гроші віддала, скільки мала, і хліба, й масла, й сигарет у пакуночок поклала та й вирядила його в дорогу під новим ім'ям — Ернст Вільгельм Кайпер. Навіть записала те ім'я й адресу з книжки, бо все ж таки хотіла знати, що з ним станеться. Як-не-як, а ми з ним шість років були одружені, хоч бачилися й не часто. Я йому сказала, що найбезпечніше для нього буде піти до армії, на фронтовий розподільний пункт абощо, коли вже так усі на нього чигають. Він так і зробив. Аж заплакав, коли йшов, а як ви не знали його до сорок четвертого року, то й не збагнете, що це за картина, коли Шлемер плаче, просить, дякує й руку мені цілує.