— Тут є Юрандова дочка, єдина його дитина, яку він любить над усе.
— Є! Знаємо її. Любить її і княгиня Ганна Данута.
— Так. Отож слухайте. Якби ми її викрали, Юранд віддав би за неї не тільки Бергова, а й усіх невільників, самого себе, ще й Спихов на додачу!
— Клянусь кров'ю святого Боніфація, пролитою в Докумі! — вигукнув брат Готфрід.—Так воно й було б, як ви кажете!
Потім усі замовкли, немов налякані сміливістю і трудністю задуманого злочину. Аж через деякий час брат Ротгер звернувся до Зігфріда де Леве:
— Ваш розум і досвідченість дорівнюють вашій мужності,— сказав він,— яка ваша думка про це?
Думаю, що справа варта того, щоб про неї подумати.
Дівка — придворна княгині,— вів далі Ротгер, — навіть більше, майже любима дочка. Подумайте, побожні браття, який зчиниться галас.
Гуго де Данфельд засміявся.
Самі ж ви казали,—мовив він,— що Шомберг витруїв чи видушив Вітольдових дітей, а що йому зробили? Галас вони зчиняють з найменшого приводу, а коли б ми послали магістрові Юранда на цепу, то швидше б заслужили нагороду, ніж кару.
Так,— озвався де Леве,— нагода для нападу є. Князь виїжджає, Ганна Данута залишається тут з двірськими дівчатами. Проте напад на княжий двір у мирний час — це не жарти. Княжий двір — не Спихов. Це вийде знов, як у Злоториї! Знов підуть скарги До всіх королів і до папи на насильства Ордену, знов почне погрожувати проклятий Ягелло, а магістр — ви ж його знаєте: він радий схопити, що можна, але війни з Ягеллом не хоче... Так! Зчиниться крик в усіх мазурських і польських землях.
— А тимчасом кості Юранда побіліють на гаку,— відказав брат Гуго.— Хто ж вам каже, щоб її викрадати тут, з-під боку княгині?
Але ж і не з Цеханова, де, крім шляхти, є триста лучників.
Також ні. А хіба Юранд не може захворіти і прислати за дівкою людей? Княгиня тоді не зможе їй заборонити їхати, а коли дівка в дорозі пропаде, хто скаже мені або вам: "Ти її викрав!"
Еге! — нетерпляче відповів де Леве.— Але ж зробіть так, щоб Юранд захворів і викликав дівку...
Гуго переможно усміхнувся й відказав:
— У мене є золотар, який за злодійство вигнаний з Мальборга й оселився в Щитні; він зуміє зробити яку завгодно печать. Є і люди — мазурського походження, але наші піддані... Невже ви й досі не розумієте мене?..
— Розуміємо! — радісно вигукнув брат Готфрід. А Ротгер підняв руку вгору і сказав:
— Хай тобі бог помагає, побожний брате, бо ні Маркварт Зальцбах, ні Шомберг не знайшли б кращого способу.
Потім він примружив очі, немов хотів побачити щось вдалині.
— Бачу Юранда, — сказав чернець,— як він із зашморгом на шиї стоїть під Гданською брамою в Мальборзі і як наші кнехти гамселять його ногами...
— А дівка стане служкою Ордену,— додав Гуго. Почувши це, де Леве подивився на Данфельда, який,
знов утерши собі долонею губи, сказав:
— А тепер якнайшвидше до Щитна!
XXIII
Однак перед від'їздом до Щитна всі чотири хрестоносці і де Фурсі прийшли попрощатися з князем і княгинею. То було не дуже приязне прощання, але князь, за старим польським звичаєм, не хотів випроводжати гостей з порожніми руками і подарував кожному гарне куняче хутро і по гривні срібла. Вони з радістю прийняли подарунки, запевняючи, що, як ченці, які дали обітницю убозтва, не візьмуть тих грошей собі, а роздадуть бідним людям, яким доручать молитися за здоров'я, славу і спасіння князьової душі. Мазури тільки посміхалися в вуса з тих запевнень, бо добре знали зажерливість ченців-хрестоносців, а ще більше — їхню брехливість. Недарма в Мазовії говорили: "Як від тхора тхне смородом, так від хрестоносця брехнею". Князь тільки рукою махнув на таку подяку хрестоносців, а коли вони вийшли, сказав, що за їхніми молитвами він потрапив би на небо, як той рак,—задом наперед.
Під час прощання з княгинею, коли Зігфрід де Леве цілував її в руку, Гуго де Данфельд підійшов до Данусі, погладив її по голові і сказав:
— Нам заповідано платити добром за зло і любити навіть ворогів наших, тому сюди приїде наша черниця і привезе вам, панянко, цілющий герцинський бальзам.
Чим же я вам віддячу, пане? — відповіла Дануся.
Будьте другом Ордену і його братів.
Де Фурсі чув цю розмову і, вражений красою дівчини, вже по дорозі до Щитна запитав:
— Що то за красуня придворна, з якою ви розмовляли перед від'їздом?
— Дочка Юранда! — відповів хрестоносець. Пан де Фурсі здивувався.
Це та, котру маєте викрасти?
Та сама. А коли ми її викрадемо, то Юранд наш.
Отже, не все погане виходило від Юранда. Варто бути сторожем при такій полонянці!
Ви думаєте, що з нею було б легше воювати, ніж з Юрандом?
Я думаю те саме, що й ви. Батько — ворог Ордену, а з дочкою ви говорили медовими словами та ще й обіцяли їй бальзам.
Гуго де Данфельд, мабуть, відчув, що йому треба якось виправдатись.
Я обіцяв їй бальзам для того молодого рицаря, котрого побив тур і з котрим, як ви знаєте, вона заручена. Коли після її викрадення зчиниться галас, скажемо, що ми не тільки не бажали їй зла, а навіть в ім'я християнського милосердя послали їй ліки.
Добре,— сказав де Леве.— Тільки треба послати надійну людину.
Пошлю одну благочестиву жінку, цілком віддану Орденові. Накажу їй дивитися і слухати. Коли наші люди прибудуть ніби від Юранда, грунт уже буде готовий....
Таких людей трудно буде знайти.
Ні, не трудно. Народ у нас говорить їхньою мовою. Крім того, в місті і навіть серед кнехтів у залозі є такі, що втекли з Мазовії від кари за злочин; це, правда, розбійники і злодії, але вони не знають страху і на все готові. Я їм пообіцяю в разі успіху велику нагороду, а в разі невдачі — шибеницю.
А якщо вони зрадять?
Не зрадять, бо в Мазовії кожен з них уже заробив колесування і над кожним тяжить вирок. Треба тільки дати їм пристойну одежу, щоб їх вважали за справжніх Юрандових слуг, а головне — листа з печаттю Юранда.
Треба все передбачити,— сказав брат Ротгер.— Після останньої бійки Юранд, можливо, захоче побачитись з князем, щоб поскаржитись на нас і виправдатись самому. А як буде в Цеханові, то заїде в лісовий палац до дочки. І може статися, що наші люди, приїхавши за Юрандівною, натраплять на самого Юранда.
Ті люди, котрих я виберу, то — шельми, які в ноги кланяються, а за п'яти кусають. Вони знатимуть, що як натраплять на Юранда, то висітимуть на гаку. То нехай і думають самі, як їм не зустрітися з ним.
Але ж може трапитись, що їх половлять.
Тоді ми відмовимось і від них, і від листа. Хто нам доведе, що то ми їх вислали? Зрештою, не буде викрадення, не буде й крику, а що мазури четвертують кількох вішальників, Орден від цього нічого не втратить.
Наймолодший з хрестоносців, брат Готфрід, сказав;
Не розумію вашої політики і вашого страху, коли б виявилось, що дівка викрадена з нашого наказу. Захопивши її в свої руки, ми ж мусимо послати когось до Юранда і сказати йому: "Твоя дівка у нас, коли хочеш її визволити, то віддай за неї де Бергова й самого себе..." А як же інакше?.. Але ж тоді стане відомо, що вона викрадена з нашого наказу.
Це правда! — сказав пан де Фурсі, якому вся ця справа не дуже подобалась.— Нащо критися з тим, що так чи інакше мусить виявитись?
Гуго де Данфельд засміявся і спитав брата Готфріда:
Давно ви носите білий плащ?
За тиждень після тройці буде шість років.
Як поносите ще шість років, тоді ліпше розумітимете справи Ордену. Юранд знає нас краще, ніж ви.
йому скажуть: "Твою дочку стереже брат Шомберг, і коли ти прохопишся хоч словом, то згадай про Вітольдових дітей..." — А потім?
Потім де Бергов буде вільний, а Орден також звільниться від Юранда.
Так! — вигукнув брат Ротгер.— Все обмірковано так розумно, що бог повинен благословити нашу справу.
Бог благословляє всі справи, які діються на користь Ордену, — сказав похмурий Зігфрід де Леве.
Далі вони їхали мовчки, а поперед них, на два або три польоти стріли з лука, їхали слуги, торуючи їм дорогу, заметену вночі снігом. Дерева були вкриті товстим шаром інею, день був хмурний, але теплий, так що з коней ішла пара. З лісів до людських осель летіли зграї вороння, сповнюючи повітря сумним кряканням.
Пан де Фурсі трохи відстав від хрестоносців і їхав у глибокій задумі. Він уже кілька разів був гостем Ордену, брав участь у походах на Жмудь, де відзначався великою хоробрістю; його приймали скрізь так, як уміли приймати, тільки хрестоносці рицарів з далеких країн. Він міцно прив'язався до них і, не маючи власного маєтку, мав намір вступити до Ордену. А тимчасом сидів то в Мальборзі, то відвідував знайомі командорії, шукаючи розваг та пригод. Прибувши недавно в Любаву разом з багатим де Берговим і наслухавшись про Юранда, він запалав бажанням стати на бій з людиною, яка на всіх нагонила страх. Прибуття Майнегера, який виходив переможцем з усіх боїв, прискорило наскок. Любавський комтур дав для цього людей; але разом з тим він стільки наговорив трьом рицарям про жорстокість, підступність та віроломність Юранда, що коли той зажадав відведення солдатів назад, вони не погодились, боячись, що в такому разі він оточить їх, переб'є або посадить у спиховські підземелля. А Юранд, вважаючи, що в них на умі не тільки рицарські герці, а й грабіж, напав на них першим і заподіяв страшної поразки. Де Фурсі бачив де Бергова, зваленого разом з конем, бачив Майнегера з уламком списа в животі, бачив людей, які даремно благали пощади. Сам він ледве спромігся втекти і кілька днів никав по дорогах і лісах, де вмер би був з голоду або став би поживою диких звірів, коли б випадково не потрапив до Цеханова, в якому знайшов братів Готфріда й Ротгера. Від усієї цієї пригоди в нього залишилось почуття приниження, сорому, ненависті й жалю за Берговим, який був його близьким другом. Тому він цілком щиро приєднався до скарги орденських рицарів, що домагались кари Юрандові й волі своєму товаришеві, а коли скарга була відхилена, він спочатку був готовий погодитись на будь-який спосіб, аби тільки помститись Юрандові. Але тепер у нього виникли сумніви. Прислухаючись до розмов, а особливо, до того, що говорив Гуго де Данфельд, він не раз дивувався. За кілька років придивившись ближче до хрестоносців, він тепер уже бачив, що вони не такі, за яких їх вважають в Німеччині й на Заході. Проте в Мальборзі він познайомився з кількома справедливими й суворими рицарями, які самі часто скаржились на зіпсованість своїх братів, на їх розпусту і сваволю.