Вона лежала, наче паралічем розбита, байдужа до всього навколо і, на щастя, нечула до своїх страждань. Гейворд навіть втішився, що його крутійство стосуватиметься людини, занадто слабої, щоб її обходили успіх чи неуспіх цих маніпуляцій. Отож легенькі докори сумління за ошуканство притихли, і Данкен уже почав обдумувати, як найвідповідніш відіграти свою роль, аж нараз він побачив, що його випереджують і саме спробою появити силу музики.
Гемет ще перед приходом Данкена та індіянина лагодився був до духовного співу; тепер же він на хвильку забарився, але потім гаки подав тон своєю сопілкою і розпочав гімн, що мав би сподіяти чудо, коли б була достатня віра в потугу. Ніхто псалмістові не став ви заваді — індіяни поважали його причинність, а Данкен радий був хоч би й такій затримці. Ще не завмерли останні ноти Геметового співу, як Гейворд аж здригнувся з несподіванки, почувши позад себе чийсь підмогильний голос, що вторував співакові. Оглянувшись, він побачив у темній закутині печери пелехатого звіра, що сидів на задніх лапах, без угаву розколихував тулуба і гаркувато муркотів якщо не слова, то, в усякому разі, мелодію псалма.
Легше уявити, аніж змалювати, як вразив Девіда цей незвичайний відлунок. Очам своїм не вірячи, він весь занімів з великого дива. Почуття, яке він схильний був вважати за зчудування (але яке більше скидалося на страх), вибило йому з голови хитро задуманий план сповістити Гейвордові важливу новину. Він тільки вигукнув: "Вона близько й чекає на вас!" — і прожогом вибіг з печери.
РОЗДІЛ XXV
Милюк. А роль лева у вас переписано? То дайте її мені вже тепер, я ж бо в науці не жвавий.
Айва. Ти й так її зіграєш — там нема чого вчити, а тільки гарчати.
В. Шекспір, "Сон літньої ночі"
Смішне й урочисте дивно перемішались у цій сцені. Звір усе ще погойдувавсь невтомно, але його кумедні спроби наслідувати Девіда одразу ж і припинились, як псалміст покинув поле дії. Геметові слова сказано було по-англійському, і Данкенові вони видались не без прихованого змісту, хоч тим часом ще не зрозумілого. Міркуванням на цю тему хутко поклав край ватаг, підійшовши до ложа хворої і відігнавши жінок, які з'юрмилися тут побачити вмілість незнайомцеву. Йому скорилися мовчки й неохоче. А коли в лункому скелястому проході завмер останній відгомін від стуку вхідних дверей, він показав на свою непритомну дочку й сказав:
— Тепер нехай мій брат явить свою силу. Так недвозначно покликаний до виконання прибраних своїх обов'язків, Гейворд зрозумів, що зволікати було б небезпечно. Збираючись із думками, він вирішив удатися до заклять та чудернацьких ритуалів, що під покрівцем їх індіянські чаклуни звичайно ховають своє неуцтво та безсилля. Бувши в такому розколошканому стані, річ цілком імовірна, що він скоро вчинив би яку фатальну помилку. Але, на щастя, вже першу його спробу перепинив сердитий рик чотириногої істоти. Тричі він намагався почати — і щоразу наражався на опір ведмедя, дедалі погрозливіший та лютіший.
— Хитрі духи ревниві, — сказав гурон. — Я йду. Брате, ця жінка — дружина одного з найхоробріших моїх юнаків. Будь справедливий до неї. Заспокойся, — додав він, пробуючи втихомирити невдоволеного звіра. — Я йду.
Він зараз же й вийшов, і Данкен опинився в. цьому дивному порожньому приміщенні сам на сам з безнадійно хворою жінкою та розгніваним небезпечним звіром. Ведмідь з характерним своїм порозумінням дослухався до ходи індіянина, а коли почулась луна від других причинених дверей, обернувся, перехильцем підійшов до Данкена й сів перед ним, випростуваний, мов людина. Юнак стривожено розглянувся за якою-небудь зброєю, тепер уже не в жарт побоюючись нападу.
Але настрій тварини раптом наче змінився. Замість і далі гарчати або якось інакше виявляти свій гнів, весь її волохатий тулуб заколотився, немов дрижаки його посіли. Величезні незграбні пазури задлубилися по-чудному біля вищиреної морди, і поки Гейворд занепокоєно стежив за цими рухами, грізна голова відпала набік, а з-під неї вигулькнуло чесне й суворе обличчя розвідника, який від щирого серця сміявся притаманним йому безгучним сміхом.
— Тс-с! — застеріг Гейворда обережний лісовик, щоб той не вигукнув з великого дива. — Ці шельмаки близько, і будь-який звук, не схожий на чаклування, може як стій їх сюди накликати.
— Навіщо цей маскарад? І чому вдались ви до такого ризикованого заходу?
— Е! Буває так, що всі розрахунки летять шкереберть через якусь випадковість, — відказав розвідник. — Але всяка історія починається од початку, тож я все вам і розповім своїм ладом. Після того як ми розійшлися, коменданта й сагамора я залишив у старій бобриній хижці. Там їм безпечніш від гуронів, ніж у самому форті Едварді, бо серед цих індіян з північного заходу ще не завелося крамарів, і вони бобрів шанують більше, як їхнє хутро. Тоді ми з Анкесом, як і домовлено було, подалися до другого селища. Бачили ви хлопця?
— На превеликий жаль! Він — бранець і засуджений до страти завтра на схід сонця.
— Я цього й побоювався, — уже не так жваво мовив розвідник. Але скоро він опанував себе й твердим голосом провадив далі: — Оце, власне, його нещастя й привело мене сюди — не міг же я покинути такого хлопця на поталу гуронам. А втішилися б негідники, якби могли до одного стовпа припнути і Прудкого Лося й Довгого Карабіна, як вони мене називають! Тільки чом дали вони мені це ім'я? Адже мій "оленебій" та ті канадські карабіни не більше між собою подібні, як глина й кремінь!
— Не відходьте від суті, — перебив його нетерплячий Гейворд. — Гурони ж кожну мить можуть повернутись.
— Не бійтесь. Чаклунові дається свій час, так само як і мандрівному провідникові у селищах білих. Що нашу розмову не переп'ють, ми гарантовані так само, як і священник, починаючи двогодинну казань. Отож ми з Анкесом спіткали загін цих шельмаків, що повертався з походу, і хлопчина трохи задалеко вирвався, як на розвідника. Правда, не можна його й винуватити — гаряча кров у хлопця, а тут ще гурон виявився боягузом і, втікаючи, навів Анкеса на засідку.
— І дорого він заплатив за цю слабкодухість!
Розвідник значливо черкнув рукою по горлу й кивнув головою, — мовляв, "я розумію". Потім повів далі, вже голосніше трохи:
— Втративши хлопця, я напосівся на гуронів, як ви, певно, здогадуєтесь. Дійшло до сутички з одним-двома з їхніх, що відстали, хоч це тут ні до чого. Коли я підстрелив тих двох гемонів, то вже без нових перешкод підійшов під саме селище. Випало так, чи, вірніш, на це була виразна воля провидіння, що натрапив я на їхнього славетного чаклуна. Він саме перевдягався, готуючись стати на бій з сатаною. Ну, я легенько й лупонув його по голові, відбив ошуканцеві памороки на часину. Тоді заткав йому рота жменею горіхів, щоб не галасував, і прив'язав між двома деревцями, а сам нап'яв на себе його ведмежу. шкуру, аби й далі своє робити.
— Але ж і чудово вдаєте ви звірину! Самого ведмедя могли б осоромити.
— На бога, майоре! — відповів улещений лісовик. — Кепський був би з мене учень, якби, стільки років проживши в лісовій глушні, не вмів я наслідувати вдачі й рухів цієї звірини. Коли б це рись чи й ціла пума — то я б так зіграв, що тільки ну! А вдавати такого тупака, як ведмідь, якоїсь там зграбності й не треба. Хоча, правда, легко його й переграти. Еге ж, перебільшити природу куди простіше, ніж їй дорівнятись. Не кожен наслідувач це знає, але воно так. А втім, уся наша праця ще попереду. Де ж наша панночка?
— Хтозна! Я заглядав до всіх хатин у селищі й ніде ані сліду не завважив.
— А ви чули, що псалміст сказав на відході: "Вона близько й чекає на вас"?
— Я гадав, що то про нещасну цю жінку…
— Простак той налякався й трохи ніби не до речі бовкнув, але він щось мав на думці. За цими стінами цілий табір можна заховати. А що ведмідь повинен уміти лазити по стінах, то я й зазирну поверх них. Є ж десь тут, либонь, горщики з медом, а я, ви знаєте, звір ласий до солоденького.
Розвідник оглянувся, засміявся на власний дотеп і з удаваною ведмежою незграбністю подерся на перегорожу. Але вибравшись нагору, він зараз же знаком звелів Данкенові мовчати й поспіхом спустився вниз.
— Вона тут, — прошепотів він. — Онде за тими дверима. Я б спробував яким словом утішити бідолашну, але боюся, що, побачивши таке страховище, вона ще й глузду рішиться. Хоча, як на правду, то й ви, майоре, в цім розмалюванні не вельми чарівні.
На ці слова Данкен, що був уже кинувся до дверей, прикро сахнувся назад.
— Хіба я такий уже гидкий? — аж засмучено спитав він.
— Вовка то ви не налякали б і королівського стрільця не відвернули б від пострілу, але я знав час, коли ви краще виглядали. Як на індіянку, то ваше посмужене лице зовсім не відразливе, хоч білі дівчата воліють природний колір шкіри. Ось, прошу, — розвідник показав на кришталево чисте джерело, що прискало зі скелі й нижче губилося в розколині. — Можете собі змити сагаморову оздобу, а коли повернетесь, я спробую вас розмаїти по-новому. Чаклуни так само часто міняють розмалювання, як міські джиґуни вбрання.
Розважливому лісовикові не треба було шукати дальших аргументів. Ще й не скінчив він, як Данкен уже припав до води. В одну мить усі відстрашливі чи бридкі риси з обличчя зникли, і юнак знову став чистий лицем, як природа його обдарувала. Так підготувавшись до зустрічі з коханою, він похапцем попрощався з товаришем і зник за дверима. А розвідник зичливо подивився на нього, кивнув услід головою й пробурмотів побажання щастя. По цьому він заходився спокійнісінько нишпорити по коморі — бо печера, крім усього іншого, правила гуронам і за схованку ловецького здобутку.
Дорогу Данкенові вказувало тільки слабке мерехтливе світло, та закоханому його вистачало на цілу Полярну зірку. Прямуючи на цей вогник, добувся він до неба своїх надій, а власне — до другого закапелка печери, пригаченого для такої важливої бранки, як дочка коменданта форту Вільям-Генрі. У цьому приміщенні валялося повно різного знадібку, награбованого в нещасному форті. І посеред того всього навалу знайшов він ту, кого шукав, — бліду, стривожену, налякану, але все так само любу. Девід попередив її про ці відвідини.
— Данкен! — скрикнула вона й задрижала на звук власного голосу.
— Еліс! — відказав він, перестрибуючи через валізи, скриньки, зброю, меблі, аж поки станув обік неї.
— Я знала, що ви ніколи мене не покинете, — мовила вона, підводячи до нього очі, і рум'янець на мить заграв їй на засмученому обличчі.