Погляд її притягувало ліжко, на якому сидів той, кого ще зовсім недавно бідолашний Іван на Патріарших переконував у тому, що диявола не існує. Цей неіснуючий якраз і сидів на ліжкові.
Два ока увігналися Марґариті в обличчя. Праве із золотою іскрою на дні, просвердлювало будь-кого до дна душі, і ліве — порожнє й чорне, ніби вузьке вушко голки, ніби вихід у бездонну криницю всілякої пітьми і тіней. Воландове обличчя було скошене набік, правий кутик рота відтягнуто донизу, на великому лисому лобі було прорізано глибокі паралельні гострим бровам зморшки. Шкіру Воландового обличчя ніби навічно спалила смага.
Воланд широко розлігся на ліжку, був він у самій нічній довгій сорочці, брудній і залатаній на лівому плечі. Одну голу ногу він підібгав під себе, другу витягнув на ослінчик. Коліно цієї темної ноги Ґелла натирала якоюсь димлящою мастю.
Ще розгледіла Марґарита на розкритих безволосих грудях Воланда мистецьки з чорного каменя вирізаного жука на золотому ланцюжку і з якимись письменами на спинці. Коло Воланда на ліжку, на важкому постаменті, стояв дивовижний, наче живий і освітлений з одного боку сонцем глобус,
Кілька секунд тривала мовчанка. "Він вивчає мене", — подумала Марґарита, зусиллям волі силкуючись утримати дрож у ногах.
Нарешті Воланд заговорив, посміхнувшись, від чого його іскристе око наче спалахнуло:
— Вітаю вас, королево, і прошу дарувати мені оцей домашній убір.
Голос Воланда був настільки низький, що на декотрих складах його відтягувало на хрип.
Воланд узяв з постелі довгу шпагу, нахилився, поворушив нею під ліжком і сказав:
— Вилізай! Партія відміняється. Прибула гостя.
— Ні в якому разі, — тривожно писнув по-суфлерсько-му над вухом Марґарита Коров’єв.
— Ні в якому разі... — почала Марґарита.
— Мессіре... — дихнув Коров’єв у вухо.
— Ні в якому разі, мессіре, — опанувавши себе, тихо, але ясно відповіла Марґарита і, усміхнувшись, додала: — Я благаю вас не переривати партії. Я тієї думки, що шахові журнали заплатили б добрячі гроші, аби тільки дістати змогу її надрукувати.
Азазелло неголосно і схвально крекнув, а Воланд, уважно подивившись на Марґариту, докинув наче про себе:
— Так, має рацію Коров’єв! Як примхливо тасується колода! Кров!
Він простягнув руку і поманив до себе Марґариту. Та підійшла, не чуючи долівки під босими ногами. Воланд поклав свою важку, наче кам’яну, і водночас гарячу, як вогонь, руку на плече Марґариті, смикнув її до себе і посадив на ліжко поруч із собою.
— Ну, якщо ви так чарівливо люб’язні, — мовив він, — а я нічого іншого не чекав, так будьмо без церемоній, — він знову нахилився до краю ліжка і крикнув: — ї довго буде триватиме оце блазенство під ліжком? Вилізай, окаянний Гансе!
— Коня не можу налапати, — здушеним і фальшивим голосом відізвався з-під ліжка кіт, — поскакав кудись, а замість нього все якесь жаб’я надибується.
— Чи не забрав ти собі в голову, що тут тобі якийсь ярмарок? — вдаючи сердитого, спитав Воланд. — Жодних жаб не було під ліжком! Облиш ці дешеві фокуси для Вар’єте. Якщо ти зараз же не вилізеш, ми вважатимемо, що ти визнав поразку, проклятущий дезертире!
— Ні за що, мессіре! — загорлав кіт і ту ж мить виліз з-під ліжка, тримаючи в лапі коня.
— Рекомендую вам... — почав був Воланд і сам себе перервав: — Ні, я бачити не можу цього блазня заплішеного. Подивіться, що він там, під ліжком, зробив із собою!
Викачаний у пилюці кіт, стоячи на задніх лапах, тим часом вклонявся Марґариті. Тепер на шиї кота опинилася біла фрачна краватка метеликом, а на грудях перламутровий дамський бінокль на ремінці. Окрім того, вуса в кота було визолочено.
— Ну що ж це таке? — вигукнув Воланд. — Навіщо ти позолотив вуса? І на якого біса тобі краватка, якщо на тобі немає штанів?
— Штани коту не належать, мессіре, — з великою гідністю відповів кіт. — Ще, може, ви наказали б узути мене в чоботи? Кіт у чоботях буває лише в казках, мессіре. А от чи бачили ви коли кого на балу без краватки? Я не хочу ставати посміховиськом та наражатися на небезпеку бути вигнаним в заший! Кожен прикрашає себе, чим може. Вважайте, що сказане стосується і бінокля, мессіре!
— Але вуса?..
— Не розумію, — сухо заперечив кіт, — чому, голячись сьогодні, Азазелло та Коров’єв могли посипати себе білою пудрою і чим вона краща золотої? Я напудрив вуса, оце і все! Інша річ, якби я поголився! Голений кіт це, справді, неподобство, тисячу разів ладен погодитися з цим. А взагалі, — тут голос кота забринів образою, — я бачу, що до мене всіляко прискіпуються і що питання переді мною стає руба — чи бути мені взагалі на балу? Що скажете ви мені на це, мессіре?
І кіт від образи так роздувся, що здавалося, ще секунда, і він лусне.
— Ох, крутію, крутію, — хитаючи головою, говорив Воланд, — щоразу, коли в партії заженеш його в глухий кут, він починає заговорювати зуби, наче найпослідущий шарлатан на мосту. Негайно сідай і припини оце блягузкання.
— Я сяду, — відповів кіт, сідаючи, — але заперечу щодо останнього. Мова моя анітрохи не є блягузканням, як ви зводили висловитися в присутності дами, а вервечкою міцно припасованих силогізмів, які гідно поцінували б такі знавці, як Секст Емпірик, Марціан Капелла, а то, чого доброго, і сам Арістотель.
— Шах королю, — сказав Воланд.
— Будь ласка, будь ласка, — обізвався кіт і почав дивитися на дошку в бінокль.
— Отож, — звернувся до Марґарити Воланд, — рекомендую, донно, мій почет. Оцей, що клеїть дурня, — кіт Бегемот. З Азазелло та Коров’євим ви вже зазнайомилися, слугиня моя Ґелла — метка й кмітлива, і нема такої послуги, якої б вона не могла справити.
Красуня Ґелла усміхалася, звернувши до Марґарити свої зеленаві очі, невпинно зачерпуючи пригорщею мазь і накладаючи її на коліно.
— Оце й усі, — закінчив Боланд і поморщився, коли Ґелла дужче натисла на його коліно, — товариство, як ви бачите, невелике, розмаїте і нелукаве. — Він умовк і почав повертати перед собою свій глобус, вироблений так майстерно, що сині океани на ньому ворушилися, а шапка на полюсі лежала, неначе справжня, крижана і сніжна.
На шахівниці тим часом зайшло велике замішання. До краю знервований король у білій мантії тупцював на клітинці, здіймаючи у відчаї руки. Троє білих пішаків-ландскнехтів з алебардами розгублено дивилися на офіцера, що розмахував шпагою і вказував уперед, де в суміжних клітинах, білій та чорній, видніли чорні вершники Боланда на двох гарячих баских конях.
Марґариту надзвичайно зацікавило і вразило те, що шахові фігурки були живі.
Кіт, відставивши від очей бінокля, тихесенько підштовхнув свого короля в спину. Той у відчаї затулив обличчя руками.
— Непереливки тобі, любий Бегемоте, — тихо сказав їдким голосом Коров’єв.
— Становище серйозне, але підстав для безнадії нема, — обізвався Бегемот, — більше того: я цілком певен в остаточній перемозі. Варт лишень добряче проаналізувати ситуацію.
Цей аналіз він почав доконувати досить-таки дивним чином, бо почав корчити якісь гримаси і підморгувати своєму королю.
— Нічого не допомагає, — докинув Коров’єв.
— Ой! — гукнув Бегемот. — Папуги розлетітися, а я ж попереджав!
І справді десь віддалік почувся шум багатьох крил. Коров’єв і Азазелло кинулися геть.
-ЧА, чорт би вас забрав з вашими бальними витівками! — буркнув Воланд, не відволікаючись від свого глобуса.
Тільки-но Коров’єв і Азазелло пішли, підморгування Бегемота посилилося. Білий король нарешті здогадався, чого від нього хочуть, враз стягнув із себе мантію, кинув її на клітину і втік з дошки. Офіцер кинуте королівське вбрання нап’яв на себе і став на місце короля. Коров’єв і Азазелло повернулися.
— Брехні, як завжди, — бурчав Азазелло, косуючи на Бегемота.
— Мені почулося, — відповів кіт.
— Ну, і довго це триватиме? — спитав Воланд. — Шах королю.
— Я, мабуть, не розчув, мій метре, — відповів кіт, — шаха королю немає і бути не може.
— Повторюю, шах королю.
— Мессіре, — затурбовано-фальшивим голосом обізвався кіт, — ви перевтомилися: немає шаха королю!
— Король на клітинці г-два, — не дивлячись на дошку, сказав Воланд.
— Мессіре, я у відчаї, — завив кіт, зображуючи відчай на своїй морді, — на цій клітинці немає короля.
— Як це так? — з недовірою запитав Воланд і почав дивитися на дошку, де офіцер, що стояв на королівській клітині, відвертався й затулявся рукою.
— Ах ти підлотник, — задумливо сказав Воланд.
— Мессіре! Я знову вдаюся до логіки, — заговорив кіт, притискаючи лапи до грудей, — якщо гравець оголошує шах королю, а короля при тому і в помині вже нема на дошці, шах визнається недійсним.
— Ти здаєшся чи ні? — гукнув загрозливим голосом Воланд.
— Дозвольте подумати, — смиренно відповів кіт, поклав лікті на стіл, уткнув вуха в лапи і почав думати. Думав він довго і нарешті сказав: — Здаюсь.
— Убити вперту тварюку, — шепнув Азазелло.
— Так, здаюсь, — сказав кіт, — але здаюся виключно тому, що не можу грати в атмосфері цькування з боку заздрісників! — Він підвівся, і шахові фігурки полізли в скриньку.
— Ґелло, вже час, — сказав Воланд, і Ґелла щезла з кімнати. — Нога розболілась, а тут цей бал, — вів далі Воланд.
— Дозвольте мені, — тихо попросила Марґарита.
Воланд пронизливо подивився на неї і присунув ближче коліно.
Гаряче, як лава, вариво палило руки, але Марґарита, не морщачись, намагаючись не завдавати болю, втирала його в коліно.
— Наближені твердять, що це ревматизм, — казав Воланд, не спускаючи ока з Марґарити, — але я маю велику підозру, що цей біль у коліні залишила мені в пам’ятку одна чарівна відьма, з якою я близько зазнайомивсь у тисяча п’ятсот сімдесят першому році в Брокенських горах, на Чортовій Кафедрі.
— Ох, чи можливе таке! — сказала Марґарита.
— Пусте! Років через триста це минеться. Мені нараяли силу ліків, але я по-старосвітському тримаюся бабусиних засобів. Дивовижні трави лишила у спадок погана старушенція, моя бабуся! До речі, а ви не маєте якої урази? Може, у вас є яка печаль, що труїть душу, який туск?
— Ні, мессіре, нічого цього немає, — відповіла розумниця Марґарита, — а тепер, коли я у вас, я почуваюсь цілком добре.
— Кров — великий чинник, — невідомо чому весело сказав Воланд і докинув: — Я бачу, що вас цікавить мій глобус.
— О так, я ніколи не бачила такої речі.
— Хороша річ.