– Ну, і врешті-решт батьки міста ухвалили: померлих ховати не в землі, а тільки над землею.
Вони ввійшли в алею між двома рядами дивовижних усипалень. Пітер зроду не бачив такого кладовища. Марша показала рукою довкола.
– Ось до чого призвів цей закон. Ми, новоорлеанці, називаємо кладовище "містом мертвих".
Це й справді ціле місто, подумав Пітер. З покрученими вуличками й завулками, з цегляними, тинькованими склепами-будиночками (подекуди навіть оздобленими балконами!). Деякі будівлі мали по кілька поверхів. Єдине, чого їм бракувало, – це вікон, на місці яких були дверцята – безліч маленьких дверцят. Він показав пальцем:
– Це наче входи до окремих квартир.
– Ви вгадали: це справді окремі квартири. І здебільшого винайняті на короткий строк.
Він здивовано глянув на неї.
– Склепи поділено на гнізда, – пояснила Марша. – Звичайні родинні усипальні мають від двох до шести гнізд, але є й значно більші. В кожного гнізда – свої дверцята. Перед похованням дверцята відчиняють, труну, що стоїть усередині, випорожнюють, а останки заштовхують углиб гнізда – там є проріз, крізь який вони падають у яму під задньою стінкою. Стару труну спалюють, а замість неї ставлять нову. І через рік – те саме.
– Через рік? Так скоро?
Голос позаду них промовив:
– А більше року їм і не треба. Звісно, іноді лежать і довше – коли ніхто не поспішає на зміну. Та однаково таргани своє діло роблять.
Вони обернулися.
На них весело дивився літній бочкуватий чоловік у брудному комбінезоні. Скинувши старого, подертого солом'яного бриля, він витер лисину червоною шовковою хусточкою.
– Припікає, га? Там, усередині, не така спека, – він любовно погладив долонею мур склепу.
– Даруйте, але я вибираю спеку, – сказав Пітер.
Старий захихикав.
– Від нас однаково не втечете. Добридень, міс Прейскотт!
– Драстуйте, містере Коллоді, – відповіла Марша. – Познайомтесь: це містер Макдермот.
Старий благодушно кивнув.
– Прийшли подивитись на фамільну усипальню?
– Еге ж, – відповіла Марша.
– Тоді гайда за мною. – І вже через плече повідомив: – Ми її тиждень чи два тому почистили й відремонтували. Тепер – як новенька!
Поки вони йшли вузькими, мертвими "вулицями" кладовища, Пітерові аж в очах рябіло від безлічі імен і дат. їхній провідник показав на курне вогнище між склепами.
– Спалюють старі меблі.
Придивившись, Пітер побачив, що то горить порубана труна.
Вони зупинилися перед усипальнею на шість гнізд, за архітектурою – типовим креольським будиночком. Він був чисто побілений і виглядав охайніше, ніж більшість сусідніх склепів. Фасад його вкривали посічені дощами й вітрами мармурові таблички, на яких найчастіше стояло прізвище Прейскотт.
– Рід наш – древній, – сказала Марша. – Мабуть, у ямі кісточкам уже тісно.
Сонячне проміння скоса освітило склеп.
– Гарненький, правда ж? – старий відступив на крок, милуючись ним. Потім, показуючи на дверцята нагорі, сказав: – На черзі тепер – оте гніздечко, міс Прейскотт. Це для вашого татка. – Потім тицьнув пальцем у дверцята середнього ярусу. – А це для вас. Тільки, мабуть, уже не я вас ховатиму. – Він помовчав, потім філософічно додав:
– А взагалі, скільки людина не живе, а все здається мало! Головне, виходить, не змарнувати в житті жодної хвилинки… – І, ще раз витерши лисину, старий подибав геть.
Хоч як було жарко, Пітерові мороз поза спиною пройшов. Хіба ж можна так – показувати молоденькій дівчині, де її поховають!
– Це не так страшно, як вам здається, – сказала Марша, дивлячись йому в очі, і він знову здивувався з її вміння читати чужі думки. – Ми тут змалку звикаємо до такої перспективи і нічого особливого в цьому не бачимо.
Він кивнув, але йому вже хотілося вибратись із цього царства смерті.
Вони підходили до брами на Бейсін-стріт, коли Марша застережливо торкнулася його руки й зупинилася.
Перед брамою зібралася низка автомашин, з яких на тротуар виходили люди. Це прибула жалібна процесія.
– Нам доведеться почекати, – стиха сказала Марша.
Вони відійшли вбік і стали край головної алеї.
Натовп на тротуарі розступився, пропускаючи невеликий кортеж. Попереду йшов дуже худий чоловік з єлейною фізіономією майстра поховальних справ. За ним ступав священик.
Шестеро дужих чоловіків повільно виступали за священиком, несучи на плечах важку труну. Четверо інших ішли з маленькою білою домовинкою, на якій лежала одна-єдина олеандрова гілка.
– Боже! – вихопилося в Марші.
Пітер міцно стис її руку.
Священик співучо декламував:
– Хай янголи на крилах своїх вознесуть тебе в рай. Хай мученики святі привітають тебе на небі й одведуть до святого міста Єрусалима.
За другою труною сунув натовп людей. Попереду – окремо від усіх – ішов моложавий чоловік у бахматому, з чужого плеча, чорному костюмі й невміло надягненому капелюсі. Він невідривно дивився на маленьку труну, і сльози струменіли по його щоках. Позад нього вели під руки літню жінку, яка голосно ридала.
– …Хай сонм янголів зустріне тебе співом милозвучним, хай поряд з Лазарем, що бідував колись, знайдеш ти вічний спокій.
Марша прошепотіла:
– Це мати з дочкою, вбиті на дорозі. Я в газеті читала…
Вона плакала.
– Знаю, – відповів Пітер.
Йому здалося на мить, що то ховають близьких йому людей. Він до найменших подробиць пам'ятав похмуру сцену, випадковим свідком якої був у понеділок ввечері. А тепер відчуття трагедії стало ще реальнішим і гострішим. На очі йому набігли сльози.
В натовпі, що йшов слідом за родичами, Пітер із здивуванням побачив знайоме обличчя. Він не зразу визначив, хто це, але потім згадав: Сол Нетчез, літній офіціант, якого тимчасово усунули з роботи після інциденту з герцогом і герцогинею Кройдонськими. Вранці у вівторок Пітер викликав Нетчеза й переповів йому хазяїнів наказ: до кінця тижня – примусова відпустка із збереженням платні. Нетчез неуважливо глянув на Пітера, наче не впізнаючи його.
Коли жалібна процесія зникла за поворотом, Марша сказала:
– Тепер можна йти.
В цю мить хтось торкнув Пітера за плече. Озирнувшись, він побачив Сола Нетчеза. Виходить, старий таки помітив його.
– Ви знали небіжчицю, містере Макдермот?
– Ні, – відповів Пітер. – Ми тут випадково. – Він відрекомендував Маршу.
– А ви знайомі з цією родиною? – спитала вона.
– Так. Близькі друзі. І досі в голові не вкладається…
Пітер кивнув. Він не знав, про що говорити далі.
Паузу порушив Нетчез.
– Я не встиг подякувати вам у вівторок, містере Макдермот. Спасибі, що виручили мене.
– Пусте, Соле. Ви тут абсолютно не винні.
– А все ж таки дивно. – Старий глянув на Маршу, потім на Пітера. Він наче хотів щось сказати, але не наважувався.
– Що дивно, Соле?
– Та все це. І цей нещасний випадок, – Нетчез махнув рукою в той бік, де зникла жалібна процесія. – Це ж сталося, мабуть, незадовго перед тим, як герцогиня прискіпалася до мене, в понеділок увечері. Подумайте тільки, поки ми з вами розмовляли…
– Так. Так, – відповів Пітер. Йому не хотілося розповідати про те, що він бачив потім на шосе.
– Я мав на думці спитати у вас, містере Макдермот, – чи герцог з герцогинею ще згадували потім про ту справу?
– Ні. Жодним словом.
Пітер вирішив, що старий умисне затягує розмову, шукаючи розради в цю тяжку для нього годину.
Офіціант задумано промовив:
– Я й досі не розумію, нащо вони це затіяли. А що затіяли спеціально – я майже певен. Вже котрий день сушу собі голову, а збагнути не можу.
Пітер згадав, що Нетчез казав це і в понеділок увечері. Що він тоді говорив про герцогиню Кройдонську? "Вона підбила мені руку. Якби я не знав, що такого не може бути, то сказав би, що герцогиня зробила це навмисне". І в Пітера самого згодом склалося враження, ніби герцогиня хоче, щоб інцидент цей добре всім запам'ятався. Що вона казала тоді йому? Вони з чоловіком, мовляв, хотіли провести вечір удвох, у своєму номері; вийшли тільки на коротеньку прогулянку, обійшли навколо готелю і оце щойно повернулися… Він пригадав – його здивувало тоді, чому вона так наголошує цю обставину.
А потім герцог Кройдонський промимрив щось про сигарети – про те, що забув сигарети в машині… А герцогиня визвірилася на нього.
Герцог забув свої сигарети в машині.
Але якщо він з герцогинею виходив тільки на коротеньку прогулянку, якщо вони тільки обійшли навколо готелю…
Певна річ, сигарети він міг забути й раніше.
Може, так, а може й ні.
Забувши про Маршу й Нетчеза, Пітер напружено міркував.
Чому ясновельможне подружжя хотіло приховати, що в понеділок увечері їздило кудись на своїй машині? Чому герцогиня так прагнула переконати всіх, що вони провели вечір у готелі? Чи не була історія з розлитим майонезом – історія, в яку було втягнуто спочатку Нетчеза, а потім і його, Пітера, – розіграна умисне, на підтвердження вигаданої герцогинею версії? Якби не ота, мимохіть кинута герцогом фраза, що розлютила герцогиню, у Пітера не виникло б ніякої підозри.
Чому ж вони намагалися приховати, що виїздили кудись на машині!
Нетчез сказав хвилину тому: "Дивно… Нещасний випадок стався, мабуть, перед тим, як герцогиня прискіпалася до мене…"
Машина в герцога – марки "ягуар".
Огілві.
Він раптом згадав побачене вночі: "ягуара", що виїздив з готельного гаража. Коли машина зупинилася на мить під ліхтарем, в око йому впало щось недоладне. Так-так, щось дивне привернуло його увагу. Але що саме? і раптом він згадав: крило і фара, пошкоджені крило і фара. І тільки тепер, уперше, до свідомості його дійшов зміст звернень поліції до населення міста.
– Що з вами, Пітере? – спитала Марша. – Ви зблідли.
Він не почув її.
Йому тепер треба було залишитись на самоті, сховатися десь, щоб усе обміркувати – спокійно, логічно, не поспішаючи. Головне – не поспішаючи, без отих висновків, що напрошуються самі собою, а ведуть до абсурду. В усякому разі, висновок, який щойно спав йому на думку – абсурдний. Неймовірний, неможливий, немислимий. І все-таки….
Немов здалеку до нього долинув голос Марші:
– Пітере! Що з вами? Що сталося?
Сол Нетчез теж дивився на нього стривожено.
– Маршо, – сказав Пітер. – Зараз я нічого не можу вам сказати. Але я мушу йти.
– Куди?
– У готель. Пробачте. Потім я вам усе поясню.
– А я хотіла запросити вас до себе на чашку чаю, – розчаровано промовила вона.
– Повірте, Маршо, це дуже важливо.
– Тоді, може, я підвезу вас?
– Ні.