Марушевич помітив це.
Він був певний, що в квартирі Вокульського або затівається щось таємне, або ховається жінка. В усякому разі, до нього повернулась самовпевненість, яку він завжди відчував у присутності збентежених людей.
– Я відберу у вас лише хвилинку, – вже сміливіше казав засмоктаний молодик, елегантно помахуючи палицею та капелюхом. – Одну хвилинку.
– Слухаю, – сказав Вокульський. Він швидко сів у крісло й показав, гостеві на друге.
– Я прийшов попросити у вас пробачення, – з фальшивою щирістю заговорив Марушевич, – і сказати, що не можу служити вам в справі купівлі дому Леицьких…
– А відкіля вам відомо про цю купівлю?.. – не на жарт здивувався Вокульський.
– Ви не догадуєтесь? – невимушено спитав молодик і навіть підморгнув, але злегка, бо ще почував себе не досить певно. – Не догадуєтесь, дорогий пане Вокульський?..
Та це ж той шановний Шлангбаум…
Він раптом замовк, немов удавившись недокінченою фразою, а ліва рука його з палицею і права з капелюхом безпорадно опустились на бильця крісла. Тим часом Вокульський навіть не ворухнувся, а тільки пильно дивився на гостя. Він стежив за зміною виразу обличчя Марушевича, як мисливець стежить за ріллею, по якій пробігають сполохані зайці. Придивляючись до молодика, він думав: "Ага, то це він і є той порядний католик, якого Шлангбаум наймає за п'ятнадцять карбованців на торги і не радить давати наперед грошей? Коли він одержував вісімсот карбованців за баронового коня, то теж був чимось збентежений… Ага!.. І те, що я купую коня, теж він розляпав.
Служить разом двом панам: баронові і його дружині…
Але він забагато знає про мої справи. Шлангбаум був необережний".
Так думав Вокульський і спокійно розглядав Марушевича. А засмоктаний молодик, бувши до того ще й дуже нервовим, звивався під. Його поглядом, як голуб під поглядом очкової змії. Спочатку він трохи зблід, потім став відшукувати на стелі і стінах, за що б зачепитися очима, і, нарешті, обливаючись холодним потом, відчув, що не може вирвати свого блукаючого погляду з-під влади Вокульського. Йому здавалось, що похмурий купець кліщами вхопив його за душу і що опиратись йому він неспроможний. Марушевич ще разів кілька крутнув головою і нарешті, цілком упокорений, потонув у погляді Вокульського.
– Пане Вокульський, – мовив він солодким голосом. – Я бачу, що в грі з вами треба відкривати карти… Отже, я скажу одразу…
– Не турбуйтесь, пане Марушевич. Що мені треба знати, я вже знаю.
– Пане добродію, ви повірили пліткам, і через те у вас склалася, про мене погана думка. А тим часом у мене, слово честі, найкращі наміри…
– Повірте, пане Марушевич, що моя думка про будь-кого складається не на підставі пліток.
Він устав з крісла й одвернувся, що дало можливість Марушевичу трохи опам'ятатись. Молодик швидко попрощався і, біжачи сходами вниз, думав: "Ну, чув хто-небудь отаке?.. Якийсь нікчемний крамар задирає переді мною носа! Слово честі, була мить, коли я хотів ударити його палицею… Нахаба, слово честі… Він ще може подумати, що я його боюсь, слово честі… Господи, як ти тяжко караєш мене за легковажність!.. Підлі лихварі присилають до мене судового виконавця, за кілька днів я повинен сплатити борг честі, а цей купчик, цей… негідник!.. Я хотів би тільки знати: чого він так задається, що він про мене думав?.. Тільки це, більше нічого… Слово честі, він когось замордував, бо такого погляду у порядної людини бути. де може. Звичайно, що так, адже він мало не вбив Кшешовського. Ах, нікчемний нахаба!.. І він насмілився так дивитись на мене… на мене, їй-богу!.."
Незважаючи на це, другого дня Марушевич знову приїхав з візитом до Вокульського, а не заставши його вдома, сказав візникові спинитись коло магазину.
В магазині його зустрів пан Ігнац, розвівши руки так, немов віддавав увесь магазин в його розпорядження. Проте якийсь внутрішній голос шепнув старому продавцеві, що цей відвідувач купить не більш як на п'ять карбованців, та ще, може, скаже записати на рахунок.
– Де пан Вокульський? – запитав Марушевич, не знімаючи капелюха.
– Зараз надійде, – відповів пан Ігнац з низьким поклоном.
– Зараз, тобто?..
– Найпізніше за чверть години, – відповів Жецький.
– Я зачекаю. Скажіть винести карбованця візникові, – промовив молодик, недбало сідаючи на стілець. Проте у нього похололи ноги, коли він подумав, що старий продавець може й не виконати цього доручення. Але Жецький доручення виконав, хоч уже й не кланявся відвідувачеві.
Через кілька хвилин прийшов Вокульський.
Коли Марушевич побачив ненависного купчика, його пойняли такі суперечливі почуття, що він не тільки не знав, що говорити, а й втратив здатність думати. Пам'ятав тільки, що Вокульський повів його в кабінет за магазином, де стояла залізна каса, і подумав, що почуття його до Вокульського можна б назвати сумішшю погорди і презирства.
А ще йому пригадалось, як він ці свої відчуття намагався прикрити вишуканою чемністю, яка навіть йому самому здалася підлабузництвом.
– Що ви скажете? – спитав його Вокульський, коли вони вже сиділи. Причому Марушевич так і не збагнув, коли саме він зайняв це положення в просторі. Проте почав говорити, трохи затинаючись:
– Шановний пане Вокульський, я хотів довести вам свою доброзичливість… Баронеса, як вам відомо, хоче купити будинок Ленцьких. А барон, її чоловік, наклав вето на певну частину її майна, без якого вона купити будинку не зможе… Отож… барон тимчасово опинився в скрутному становищі… Йому бракує… бракує тисячі карбованців… Він хотів би ці гроші позичити… бо без них… без них, ви розумієте, він не зможе з достатньою енергією чинити опір дружині…
Бачачи, що Вокульський знову допитливо на нього дивиться, Марушевич витер з лоба піт.
– То це баронові потрібні гроші?
– Так, – швидко відповів Марушевич.
– Тисячі карбованців не дам, а так триста… чотириста..
І то під розписку барона.
– Чотириста! – машинально повторив Марушевич і швиденько додав: – За годину привезу розписку барона… Ви тут будете?
– Буду.
Марушевич вийшов з кабінету й за годину справді повернувся з розпискою барона Кшешовського. Прочитавши розписку, Вокульський поклав її в касу й видав Марушевичу чотириста карбованців.
– Барон постарається якнайближчим часом… – бурмотів Марушевич.
– Можна не поспішати, – відповів Вокульський. – Барон, здається, нездужає?
– Так… трохи… Завтра або післязавтра він виїжджає… Поверне якнайближчим…
Вокульський попрощався з ним, холодно кивнувши головою.
Молодик швидко вийшов з магазину, забувши навіть повернути Жецькому карбованця за візника. Опинившись на вулиці, він з полегкістю зітхнув і став обмірковувати останні події: "Ах, підлий купчик!.. Він насмілився дати мені чотириста карбованців замість тисячі… Господи, як тяжко ти караєш мене за легковажність… Аби тільки відігратись, слово честі, шпурну йому в очі ці чотириста карбованців і ще тих двісті… Боже, як я морально занепав…"
Пригадались йому кельнери різних ресторанів, більярдні маркери та швейцари готелів, у яких він також різноманітними способами вициганював гроші. Але жоден з них не здавався йому таким гидким та гідним зневаги, як Вокульський. "Слово честі, – думав він, – я добровільно вліз в його бридкі лабети… Господи, як тяжко ти караєш мене за легковажність…"
Натомість Вокульський був дуже задоволений. "Мені здається, – думав він, – що цей Марушевич великий гультяй та ще й жульман. Він хотів, щоб я знайшов йому посаду, проте знайшов її сам: стежить за мною і доносить, кому треба. Був би наробив мені великого клопоту, коли б не оці чотириста карбованців, на які, я певен, він видав мені фальшиву розписку. Кшешовський, хоч який самодур та нероба, все-таки людина чесна… (Чи може бути чесною людиною нероба?) В усякому разі, задля інтересів та примх своєї дружини він не позичав би грошей у мене…"
Йому стало дуже прикро; він опустив голову на руки й думав далі: "Але що ж я все-таки роблю?.. Свідомо допомагаю жульманові шахрувати. Якби я сьогодні вмер, Кшешовському довелося б сплатити ці гроші… Ні, Марушевич сів би в тюрму… Та це його не мине…"
За хвилину огорнув його ще більший песимізм. "Чотири дні тому я мало не вбив людини, сьогодні другій проклав міст до тюрми – і все це задля неї, за єдине merci.
Але задля неї я нажив капітал, даю заробіток сотням людей, примножую багатства батьківщини… Чим же я був би без неї? Дрібним галантерейним купцем. А сьогодні про мене говорить уся Варшава. Ну що ж!.. Купка вугілля приводить в рух пароплав з кількома сотнями пасажирів, а любов рухає мною. А якщо вона спалить мене так, що від мене залишиться тільки жменя попелу?.. Боже мій, який він мізерний, цей світ!.. Правду каже Охоцький. Жінка – підле створіння: вона бавиться тим, чого навіть неспроможна збагнути…"
Він так глибоко поринув у гіркі роздуми, що не почув, як позад нього відчинилися двері й залунали кроки. Опам'ятався аж тоді, коли до нього доторкнулася чиясь рука.
Він повернув голову й побачив адвоката з великим портфелем під пахвою; вираз його обличчя був дуже похмурий.
Збентежений Вокульський схопився й посадив гостя в крісло. Знаменитий адвокат поклав портфеля на стіл і, потираючи одним пальцем потилицю, стиха заговорив:
– Пане… пане Вокульський! Дорогий мій пане Станіславе! Що ви виробляєте, пане добродію?.. Я заперечую… протестую…. подаю скаргу від вельможного пана Вокульського, вітрогона, до дорогого пана Станіслава, який з посильного хлопчини при магазині перетворився на вченого і мав здійснити реформу в нашій торгівлі з закордоном. Пане… пане Станіславе, так не можна!..
Говорячи це, він потирав потилицю з обох боків і кривився так, ніби мав повен рот хініну.
Вокульський опустив очі й мовчав; адвокат говорив далі:
– Дорогий мій, одним словом – погані справи. Граф Саноцький, пам'ятаєте – отой прихильник грошових заощаджень, – хоче зовсім вийти із спілки… І знаєте чому?
З двох причин: по-перше, ви бавитесь у скачки, а по-друге, б'єте його на цих скачках. Разом з вашим конем ішов і його, і він програв. Граф страшенно невдоволений і бурчить: "На якого чорта я вкладатиму свій капітал? Хіба на те, щоб давати можливість усяким купчикам виривати у мене з-під носа призи?.."
– Даремно я його умовляв, – трохи перепочивши, говорив далі адвокат, – що скачки така сама вигідна справа, як і кожна інша, навіть вигідніша, бо ви за кілька днів на вкладені вісімсот карбованців заробили триста; але граф одразу заткнув мені рота: "Вокульський, – каже, – весь виграш і вартість коня пожертвував дамам на притулок та ще хтозна-скільки переплатив Юнгові й Міллерові…"
– Невже я не можу робити навіть цього? – перебив Вокульський.
– Можете, можете, – згідливо підтакував знаменитий адвокат.