і поцілував її.
Але що не лишає вже ніякого сумніву в пляґіяті, — це наступне. Пляґіятор додає:
— Коли ти, читачу, не вдоволений тим, що почув від мене про Жакове кохання, то я не маю нічого проти того, як ти зробиш це ліпше. Я переконаний, що ти, ходивши коло нього з якого хочеш боку, дійдеш до того самого, що й я.
— Ти помиляєшся, зухвалий наклепнику. Я зовсім не дійду до того, що ти. Деніза чесна дівчина.
— А хто запевняє тебе в протилежному? Жак схопив її руку й поцілуавав її, руку. Це ти сам розбещена істота, бо чуєш те, чого тобі ніхто не каже.
— Гаразд, виходить, він поцілував лише її руку?
— Достеменно: Жак був достатньо мудрий, щоб зловживати довір'ям тієї, яку хотів узяти за жінку, і викликати в неї недовір'я до себе, яке отруїло б йому все дальше життя.
— Алеж у попередньому уривкові сказано, що Жак заповзявся будь-що намовити Денізу, щоб вона його ощасливила.
— Очевидно тому, що тоді він ще не думав узяти її за жінку.
Третій уривок показує нам Жака, нашого бідного фаталіста, у кайданах на руках і ногах, як він лежить на соломі в глибині темної буцигарні і пригадує все, що запам'ятав з основ філософії свого сотника, думаючи, що може прийти й такий день, коли він, можливо, шкодуватиме за цим вогким, смердючим і темним притулком, у якому його годували чорним хлібом і водою, де він тальки те й робив, що мав боронити свої ноги й руки проти наскоків мишей і пацюків. Як дізнаємося, саме під час цих його роздумів затріщали двері в'язниці і його камери, і він вийшов на волю з десятком розбійників та й опинився в банді Мандрена.* Тим часом кінна жандармерія, що погналася услід за його паном, наздогнала його, схопила й кинула до іншої в'язниці, з якої він вийшов завдяки допомозі доброго комісара, який уже раз допоміг йому в попередній справі. Яких два чи три місяці він прожив на відлюдді у замку Деґляна, по якому терміні випадок повернув йому його слугу, майже так само потрібного йому до щастя, як годинник і табатирка. Ніколи він не взяв понюшки табаки і жодного разу не глянув на годинник, щоб побачити, котра година, не згадавши, зідхаючи: "Що з тобою сталося, мій бідний Жаку?.." Якось уночі на замок Деґляна наскочила банда Мандрена; Жак упізнав оселю свого добродійника й коханої. Він замовив слово перед Мандреном і врятував замок від плюндрування. І ось на закінчення патетичні подробиці несподіваної зустрічі Жака, його пана, Деґляна, Денізи й Жанни.
— Це ти, мій друже!
— Це ви, мій дорогий пане!
— Як ти опинився між цими людьми?
— А ви, як сталося, що ми тут зустрілися?
— Це ви, Денізо?
— Це ви, панеЖаку? Скільки я наплакалася за вами!..
А Деґлян закричав:
— Несіть сюди склянки й вино, мерщій: це він, що врятував усім нам життя!..
Кілька днів пізніше помер старий воротар замку; Жак одержав його місце й одружився з Денізою, з якою вони заходжуються пустити в люди учнів Зенона й Спінози.* Його любить Деґлян, шанує його пан і обожнює жінка, бо так і було записане там, угорі.
Мене хотіли переконати, що його пан і Деґлян закохалися в його жінку. Я не знаю, чи правда це, але я переконаний, що увечорі, лягаючи спати, він казав собі: "Коли там, угорі, написано, що тобі, Жаку, наставлять роги, то хоч і що б ти робив, — а наставлять; коли ж там, навпаки, написано, що не наставлять, то хай що хочуть вигадують, — а не наставлять; тож спи собі, мій друже..." — і засинав.
______________________________
[Післямова перекладача]
Син заможного ремісника з Лянґру (східня Франція), Дені Дідро (1713-84) мав, за задумом батьків, успадкувати місце свого дядька, каноніка Дідьє Віньєрона, і в згоді з цим пляном його віддали в науку до місцевого єзуїтського колежу, але плянові не судилося здійснитися: канонік Віньєрон помер, коли Дідро був ще неповнолітнім хлопцем, — у 1728 році. З цього часу до 1732 Дідро вчився в колежі д'Аркур у Парижі і таки в 1732 ж році дістав звання магістра мистецтв Паризького університету. У обох колежах отці-єзуїти були чудовими вчителями, і їм завдячує Дідро добру освіту, але на час її закінчення він остаточно відмовився від думки про духовну кар'єру. І на цьому можна було б закінчити вступ до біографії Дідро, до якого вступу хіба можна б додати, що він витратив ще два роки (1733-35) на студії юридичних наук, хоч потім відмовився й від кар'єри юриста, що дуже засмутило вихованого в доброму звичаї його батька й надовго ускладнило йому відносини з рідним домом у Лянґрі.
Від цього часу Дідро оселився в Парижі як людина вільної професії, заробляючи принагідною літературною працею. Так почалося нове житя того Дідро, який належить до якоїсь п'ятки мислителів 18 віку (крім нього, ще Вольтер, Руссо, д'Алямбер, Монтеск'е, — як називати найвизначніших), що своєю діяльністю підготували ґрунт для французької революції й гуманістичного способу думання нового часу. Як співробітники славетної "Енциклопедії", або "Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел", вони відомі під загальною назвою енциклопедистів. Не одному з них це означення припадає подвійно слушно, а особливо Дідро: він був енциклопедистом як людина, що не пройшла байдуже повз жодну з тодішніх ділянок знання, почавши від філософії, політики, літератури, мистецтва й кінчивши математикою, фізикою, анатомією. Його спадщина, як брати тільки гуманітарні ділянки, містить у собі велику кількість філософічних есеїв, кілька романів і оповідань, драматичних творів (від Дідро починається у Франції т. зв. буржуазна драма); він був засновником мистецької критики у Франції, опублікувавши у своїх знаменитих "Сальонах" велику кількість критичних есеїв, як і кілька філософічних праць з загальної естетики, врешті неоціненну літературну вартість має його епістолярна спадщина. З другого боку, більше, ніж хто інший, на звання енциклопедиста вже у безпосередньому розумінні слова Дідро заслуговує як не тільки співробітник, а й видавець (спільно з д'Алямбером) названої енциклопедії, над виданням якої він працював з 1746 (перший том вийшов у 1751) року понад двадцять років і через усі труднощі довів її до кінця.
Як філософ і видавець "Енциклопедії", Дідро, здається, ці дві ділянки вважав найголовнішими в своїй праці і на літературну творчість (хоч був свідомий свого хисту й захоплювався нею) дивився як на приємну розвагу. Сам він спричинився до того, що його романістичні твори, ще за його життя заживши слави пе тільки у Франції, а й за її межами, появилися друком в оригіналі здебільша по його смерті (деякі з них, наприклад, "Жак фаталіст", завдяки зацікавленню Шіллера й Ґете, появилися в німецькому перекладі кілька років раніше). Дідро ніби не призначав їх до друку, і вони ширилися в рукописних копіях, розсиланих читачам "Correspondance littéraire" .
Дивна й либонь унікальна байдужість до літературної слави! Вона ж, мабуть, визначила й своєрідний чар романістичних творів Дідро: у психологічному наставлених, що він не виставляє себе на суд читача і не потребує перед ним позувати, він писав їх, наче б граючися, без тіні штучности й літературних умовностей, від яких не вільний кожен автор, що думає про друк твору і так чи так на читача зважає.
Дідро не потребував на це оглядатися, що особливо стосується "Жака фаталіста". Хоч те саме було й з "Небожем Рамо": його видання має окрему цікаву історію, на яку тут немає місця. Зазначимо лише, що справжній рукопис, писаний рукою Дідро, був знайдений щойно у 1890 році. Щож-до "Жака фаталіста", то про нього теж немає певних відомостей, коли він написаний: припускають лише, що Дідро його кілька разів переробляв і час постання його кладуть на 1772-75 роки. Перше видання його друком в ориґгналі припадає на 1796 рік.
А тим часом мистецька проза Дідро заслуговувала па більшу увагу з боку її автора: його "Черницю" ставлять нарівні з романом абата Прево "Манон Леско", "Небожа Рамо" (роман у формі філософічного діялогу, що так багато спричинився до слави його автора) називають геніяльним твором, а про "Жака фаталіста" можна сказати, що з літературного погляду він перевищує обидва попередні. Зупинімося на ньому докладніше.
"Жак фаталіст" був написаний тоді, коли остаточно виробилися естетичні погляди Дідро, і саме тим передусім цікавий, що найповніше ці погляди відбиває, наче б ілюструє їх. Головний принцип, який Дідро кладе в основу своїх естетичних поглядів, — це правда життя, якнайбільша відповідність літературного твору дійсності, тобто (за браком іншого відповідного слова, скористуємося терміном, який у наш час зазнає дуже довільної інтерпретації, і тому його слід було б вважати негодящим) — реалізм. Не зайве буде тут навести в реалістичній концепції Дідро визначення ролі мистця, який у реальному житті, завдяки своєму талантові, бачить і вказує читачеві на ті явища, які звичайній людині не помітні: "(деталі) банальні, кажете ви; це те, що ми бачимо щодня! Ви помиляєтеся; це те, що відбувається щодня на ваших очах, і ви його ніколи не бачите... а мистецтво поета і великого маляра полягає в тому, щоб показати вам мінливу обставину, якої ви не помітили".
Правду життя у власних творах Дідро намагався унаочнювати різними способами. У "Небожі Рамо" тим робом, що головним персонажем зробив реальну історичну постать (у Парижі за часів Дідро дійсно був відомий небіж композитора Жана-Філіппа Рамо — Жан-Франсуа Рамо, що народився в Діжоні 1716 року, був учителем музики і потім вів богемське життя й помер у притулку для вбогих). У романі "Жак фаталіст" прагнення до правдивости розповіді виявилося в іншому: у підкресленому бажанні уникати штучних ситуацій, надзвичайного збігу обставин тощо, які звичайне явище в мистецькій прозі. Дідро безнастанно нагадує читачеві, що він до цих засобів не вдається, мовляв, уникаючи спокуси щось штучно скомбінувати, бо тоді — "прощай, правда розповіді". Або: "Зовсім же ясно, що я не пишу роман, бо не хочу вдаватися в те, що не завагався б використати романіст".
Очевидно ж, що в літературній розповіді такої абсолютної правди не може бути, і Дідро наражається на суперечність з самим собою, яку, до речі, сам же й бачить і, ніби граючися нею, надає розповіді особливого чару.