страх як у нього душно... а де тут повітрям тим дихати? Тут і на вулицях, мов у кімнатах без кватирок. Господи, що за місто!.. Обережно, уступися з дороги, задавлять, несуть щось! Адже це фортепіано пронесли, дивись... штовхаються як... Цієї дівиці я теж дуже боюся...
— Якої дівиці, мамо?
— Та отієї, Софії ж Семенівни, що оце зараз була.
— Чого ж?
— Передчуття в мене таке, Дуню. Ну, віриш чи ні, як увійшла вона, я ту ж мить і подумала, що саме отут головне й криється...
— Зовсім нічого не криється! — з досадою вигукнула Дуня. — І які ви з вашими передчуттями, мамо! Він тільки від учорашнього дня з нею знайомий, і тепер, коли ввійшла, не впізнав.
— Ну, от побачиш!.. Непокоїть вона мене, от побачиш, побачиш! І так я злякалася: дивиться вона на мене, дивиться, очі такі, що я насилу на стільці всиділа, пам'ятаєш, як рекомендувати почав? І дивно мені: Петро Петрович так про неї пише, а він її нам рекомендує, та ще тобі! Виходить, вона йому дорога!
— Мало що там пише! Про нас теж говорили, та й писали, хіба забули? А я певна, що вона... прекрасна і що все це — дурниця.
— Пошли їй Боже!
— А Петро Петрович негідний наклепник, — раптом відрізала Дунечка.
Пульхерія Олександрівна аж знітилась. Розмова урвалася.
— От що, от яка в мене до тебе справа... — сказав Раскольников, відводячи Разуміхіна до вікна.
— То я скажу Катерині Іванівні, що ви прийдете... — заспішила Соня, підводячись, щоб піти.
— Зараз, Софіє Семенівно, у нас немає секретів, ви не заважаєте... Я б хотів вам ще два слова сказати... От що, — звернувся він зненацька, не закінчивши, наче обірвав, до Разуміхіна. — Адже ти знаєш цього... Як його!.. Порфирія Петровича?
— Ще б пак! Родич. А що таке? — додав той з якимсь напливом цікавості.
— Адже він тепер цю справу... ну, от, про це вбивство... та вчора ж ви говорили... веде?
— Еге ж... а що? — Разуміхін раптом вирячив очі.
— Він заставників розшукував, а там у мене теж застави є, так, дріб'язок, проте сестрин перстеник, який вона мені на спомин подарувала, коли я сюди їхав, та батьків срібний годинник. Усе карбованців п'ять-шість коштує, але мені дороге, пам'ять. То що мені тепер робити? Не хочу я, щоб речі пропали, особливо годинник. Я просто потерпав, чекаючи, що мати захоче подивитись на нього, коли про Дунеччин годинник заговорили. Єдина річ, яка після батька збереглася. Вона занедужає, коли він пропаде! Жінки! То що ж робити, навчи! Знаю, що треба б у часть заявити.[3-11] А чи не краще самому Порфирію, га? Як ти гадаєш? Щоб справу швидше уладнати. Побачиш, ще до обіду мама спитає!
— Зовсім не в часть, а неодмінно до Порфирія! — вигукнув з якимось дивним хвилюванням Разуміхін. — Ну який же я радий! Та чого там, ходімо зараз, тут же два кроки, напевно, застанемо!
— Про мене... ходім...
— А він дуже, дуже, дуже, дуже буде радий з тобою познайомитись! Я багато говорив йому про тебе, в різний час... І вчора говорив. Ходім!.. То ти знав стару? Он воно що! Пре-чу-до-во все це обернулося!.. Ага... Софіє Іванівно...
— Софія Семенівна, — поправив Раскольников. — Софіє Семенівно, це приятель мій, Разуміхін, і людина він хороша...
— Якщо вам тепер треба йти... — почала Соня, зовсім і не глянувши на Разуміхіна і через те ще більше збентежившись.
— І ходімо! — вирішив Раскольников, — я до вас зайду сьогодні ж, Софіє Семенівно, скажіть мені тільки, де ви живете?
Він не те що збивався, а так, неначе поспішав і уникав її поглядів. Соня дала свою адресу і при цьому почервоніла. Всі разом вийшли.
— Не замикаєш хіба? — спитав Разуміхін, ідучи сходами слідом за ними.
— Ніколи!.. А втім, от уже два роки хочу все замок купити, — додав Раскольников недбало. — Правда, щасливі люди, кому замикати нічого? — сміючись звернувся він до Соні.
На вулиці стали на воротях.
— Вам направо, Софіє Семенівно? До речі: як ви мене відшукали? — спитав він, немовби бажаючи сказати їй щось зовсім інше. Йому все хотілося дивитись в її тихі, ясні очі, і якось не вдавалося.
— Та ви ж Поленьці вчора адресу сказали.
— Поля? Ага... Поленька! Ця... маленька... це ваша сестра? То я їй адресу дав?
— Та хіба ви забули?
— Ні... пам'ятаю...
— А я про вас ще від небіжчика чула... Тільки не знала тоді ще вашого прізвища, та й сам він не знав... А тепер прийшла... Ось узнала вчора ваше прізвище... то й спитала сьогодні: де тут пан Раскольников живе?.. І не знала, що ви теж у жильців наймаєте... Прощайте... Я Катерині Іванівні...
Вона була дуже рада, що нарешті пішла від них; ішла опустивши голову, поспішаючи, щоб швидше зникнути їм з очей, щоб якнайшвидше пройти ці двадцять кроків, поки заверне направо у вулицю й лишиться, нарешті, сама, і там, йдучи квапливо, ні на кого не дивлячись, нічого не помічаючи, думати, згадувати, обмірковувати кожне сказане слово, кожну обставину. Ніколи, ніколи вона не відчувала нічого подібного. Цілий новий світ, невиразний і загадковий, зійшов у її душу. Вона згадала раптом, що Раскольников сам хотів зайти до неї сьогодні, може, ще й вранці, може, зараз!
"Коли б тільки не сьогодні, ой, тільки б не сьогодні! — бурмотіла вона із завмираючим серцем, неначе когось благаючи, мов злякана дитина. — Господи! До мене... в цю кімнату... він побачить... о Господи!"
І, звичайно, вона не могла помітити в цю хвилину якогось незнайомого їй добродія, що пильно стежив за нею, йдучи назирці. Він проводжав її від самого виходу з воріт. У ту мить, коли всі троє, Разуміхін, Раскольников і вона, спинилися на два слова на тротуарі, цей прохожий, обминаючи їх, раптом наче здригнувся, несподівано на льоту піймавши слова Соні: "і спитала: де тут пан Раскольников живе?" Він швидко, але пильно оглянув усіх трьох, особливо ж Раскольникова, до якого зверталась Соня; потім подивився на будинок і запам'ятав його. Все це зроблено було миттєво, на ходу, і прохожий, намагаючись не привернути до себе уваги, пішов далі, сповільнивши ходу і немовби чекаючи. Він чекав Соню; він бачив, що вони прощались і що Соня піде зараз кудись до себе.
"То куди ж до себе? Десь я бачив це обличчя, — думав він, пригадуючи обличчя Соні... — треба дізнатися".
Діставшись повороту, він перейшов на другий бік вулиці, обернувся і побачив, що Соня вже йде слідом за ним, тією ж дорогою, і нічого не помічає. Дійшовши до повороту, і вона завернула на ту ж вулицю. Він пішов слідом, стежачи за нею з протилежного тротуару; пройшовши кроків п'ятдесят, перейшов на той бік, де йшла Соня, наздогнав її і рушив за нею, додержуючи відстані кроків п'ять.
Це був добродій років п'ятдесяти, на зріст вищий від середнього, огрядний, з широкими і крутими плечима, що робило його немовби трохи сутулим. Був він чепурно і комфортно одягнений і мав вигляд поважного пана. В руках його була гарна паличка, якою він постукував з кожним кроком по тротуару, а руки були в свіжих рукавичках. Широке, вилицювате обличчя було досить приємне, не по-петербурзькому свіже. Волосся його, ще дуже густе, було зовсім світле, місцями в ньому прозирала сивина, а широка, густа борода, що спадала лопатою, була ще світлішою. Очі його були голубі і дивились холодно, пильно і вдумливо; губи червоні. Взагалі цей чоловік добре зберігся і здавався набагато молодшим від свого віку.
Коли Соня вийшла на канаву, вони опинилися наодинці. Стежачи за нею, він устиг помітити її задумливість і неуважність. Дійшовши до свого будинку, Соня завернула у ворота, він за нею, немовби трохи здивувавшись. У дворі вона повернула праворуч, у куток, де були сходи в її квартиру. "Чи ба! " — пробурмотів незнайомий і почав підійматись слідом за нею по сходах. Тут тільки Соня помітила його. Вона зійшла на третій поверх, завернула в галерею і подзвонила в дев'ятий номер, на дверях якого було написано крейдою: "Капернаумов кравець". "Чи ба!" — повторив знову незнайомий, здивований чудним збігом, і подзвонив поруч у восьмий номер. Двері обох квартир були кроків за шість одна від одної.
— Ви у Капернаумова наймаєте! — сказав він, дивлячись на Соню і сміючись. — Він мені жилет учора перешивав. А я тут, поруч з вами, у мадам Рессліх, Гертруди Карлівни. От який збіг!
Соня подивилась на нього уважно.
— Сусіди, — говорив він далі якось особливо весело. — Я ж всього тільки третій день у місті. Ну, а поки що до побачення.
Соня не відповіла; двері відімкнули, і вона прослизнула до себе. Їй зробилось чомусь соромно, і вона неначе злякалася...
Разуміхін, ідучи до Порфирія, був у особливо збудженому стані.
— Це, брат, славно, — повторював він кілька раз, — і я радий! Я радий!
"Та чому ти радий?" — думав Раскольников.
— Я ж і не знав, що ти теж старій у заставу носив. І... і— давно це було? Тобто давно ти був у неї?
"Який же він наївний дурень! "
— Коли?.. — спинився Раскольников, пригадуючи, — та днів за три до її смерті був я в неї, здається. А втім, я ж не викуповувати речі тепер іду, — підхопив він, з якоюсь поквапливістю виявляючи особливу турботу про речі, — адже в мене знову тільки карбованець на срібло... через оте кляте вчорашнє марення!..
Про марення він сказав з особливою значливістю.
— Ну, так, так, так, — поквапливо і невідомо яким саме словам підтакував Разуміхін, — то он чого тебе тоді... трохи вразило... а знаєш, ти і в маренні все про якісь персні та ланцюжки згадував!.. Ну так, так... Це зрозуміло, все тепер зрозуміло.
"Диви! Ач як розповзлася в них ця думка! Цей ось хлопець за мене на розп'яття піде, а он який радий, що роз'яснилось, чого це я про персні в маренні згадував! Ач як утвердилося у них в усіх!.. "
— А застанемо ж ми його? — спитав він уголос.
— Застанемо, застанемо, — квапився Разуміхін. — Це, брат, славний хлопець, ось побачиш! Незграбний трохи, тобто людина він і світська, та я в іншому розумінні кажу, що незграбний. Хлопець недурний, недурний, навіть дуже недурний, тільки напрям думок якийсь особливий... Недовірливий, скептик, цинік... обманювати любить, тобто не обманювати, а морочити... Ну і матеріальний старий метод...[3-12] А діло знає, знає... Він одну справу, торік, таку про вбивство розкрив, у якій майже ніяких слідів не було! Дуже, дуже, дуже хоче з тобою познайомитись!
— Та з якої ж речі дуже?
— Тобто не те щоб... бачиш, останнім часом, як ото ти занедужав, мені часто й багато доводилося про тебе згадувати...