Як відтіля він поїхав і нашу вітчизну покинув.
Та розповім тобі все, що пам'ять моя зберігає.
225] Плащ пурпуровий, подвійний носив Одіссей богосвітлий
З вовни м'якої, на нім золота була пряжка, на пару
Вушок застебнута, й зверху — оздоба тонкої роботи:
В лапах передніх у пса оленя трепетало плямисте,
З іклів його вириваючись. Всі дивувалися люди
Із золотих цих тварин — як пес оленя рве зубами,
Олень же ніжками б'є, втекти намагаючись марно.
Бачив також і хітон я блискучий на тілі у нього,
Так він лиснів, як лушпиння тонке з цибулини сухої.
Ніжна й м'яка ця тканина, немовби те сонце, сіяла.
235] Отже, на пишний хітон цей багато жінок задивлялось.
Ще тобі інше скажу я, а ти заховай в своїм серці.
Я вже не знаю, чи дома носив Одіссей цю одежу,
Чи дарував хто із друзів її, коли плив з кораблем він,
Чи десь одержав як гість, бо друг Одіссей був хороший
240] Для багатьох. Адже мало подібних було між ахеїв.
Подарував йому мідний я меч і прекрасний подвійний
Плащ пурпуровий, до того й хітон, аж до п'ят довжелезний,
І шанобливо в міцнім кораблі його вирядив далі.
З ним і окличник був, трохи молодший за нього, що їхав
245] Разом із ним. Я можу сказать тобі, як виглядав він.
Був він у плечах сутулий, смуглявий з лиця, кучерявий,
Звали його Еврібат. Його вирізняв з-поміж інших
Товаришів Одіссей, бо думками були вони схожі".
250] Бо впізнавала вона всі прикмети в словах Одіссея.
А вдовольнивши зажурене серце плачем многослізним,
Врешті до нього звернулася знов із такими словами:
"Досі, чужинче, лише співчуття викликав ти у мене,
Зараз жаданим стаєш в моїм домі й поважаним гостем.
255] Одіж-бо ту, про яку говорив ти, сама я, ретельно
Щоб за оздобу була. Та ніколи його не зустріну,
Вже не вертатись йому до рідного краю, додому!
Злою керований долею, на кораблі своїм утлім
260] В Злоіліон той, бодай би не згадувать, муж мій поїхав!"
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
"Гідна пошани жоно Одіссея, сина Лаерта!
Не убивай ти своєї краси, не печаль свого серця
Смутком за мужа. Не буду за це я тобі дорікати.
265] Кожна сумує жона, й не такого утративши мужа,
Надто ж коли і дітей з ним родила, в любові з'єднавшись,
А Одіссей, як казала ти, був до безсмертних подібний.
Та перестань уже плакать і мови моєї послухай.
Щиру я правду тобі розкажу, не втаївши нічого.
270] Чув я, що твій чоловік додому вернутися має.
Близько уже Одіссей — у родючій країні феспротів.
Цілий, здоровий і скарб везе він додому великий,
Що назбирав поміж різних народів. А вірних супутців
І корабель загубив він місткий в винно-темному морі,
275] Щойно Трінакію-острів покинув. Бо гнівались дуже
Гелій із Зевсом за те, що корів вони вбили священних.
Товариші його всі потонули в шумливому морі,
Тільки його із розтрощеним кілем закинула хвиля
В землю феаків, що їх ріднею вважають безсмертним.
280] З цілого серця феаки, як бога, його шанували,
Безліч дарунків дали і самі побажали додому
Вирядить. Отже, давно Одіссей вже додому вернутись
Мав би. Але вигіднішим він визнав у серці своєму
Ще попоїздить по світі, багатства ще більш назбирати.
Щодо знання своїх вигід та їх розуміння між смертних
Ще не бувало нікого, хто б міг з Одіссеєм зрівнятись.
Розповідав мені все це Федон, володар феспротіян.
Клявся мені він також, узливання у домі вчинивши,
Що й корабель уже спущено, й люди усі вже готові,
290] Щоб відвезти Одіссея до любого рідного краю.
Та відіслав він раніше мене. Корабель-бо феспротський
Трапивсь тоді у Дуліхій, що був на пшеницю багатий.
Також скарби показав мені він, Одіссеєм здобуті.
В іншого десять могло б поколінь з того легко прожити,
295] Скільки усякого скарбу поклав він у домі державця.
Сам Одіссей, говорив він, в Додону поїхав, щоб з листя
Дуба священного там віщування від Зевса почути,
Як йому краще на землю Ітаки родючу вернутись
Після відсутності довгої — явно чи, може, таємно?
зоо Отже, і досі живий він, і справді повернеться скоро.
Близько він десь, і недовго вже бути йому від отчизни
Й друзів своїх вдалині, — готовий тобі поклястись я.
Свідком хай Зевс мені буде, найвищий з богів і найкращий,
І Одіссеєве вогнище це, що прийшов я до нього, —
305] Збудеться справді усе воно так, як тобі ось кажу я.
Прийде сюди Одіссей ще сього року, в цей сонцеобіг,
Щойно цей місяць ізникне й новий йому вийде на зміну".
В відповідь так розумна сказала йому Пенелопа:
"О, якби слово, чужинче, твоє та на ділі здійснилось!
310] Знав би мою ти прихильність тоді і багато дарунків
Мав би від мене, і кожен тебе називав би щасливим.
Передчуваю я серцем, проте, що це буде інакше.
Ні Одіссей вже додому не вернеться, ні виряджати
Звідси не будем тебе, — нема хазяїв у цім домі,
315] Як Одіссей колись поміж мужами, — чи й був він тут справді!
Гостя шановного вмів і вирядить він, і прийняти.
Тим-то обмийте, служниці, його й приготуйте постелю —
Ложе м'яке, покривало й до них узголів'я світлисте
Так, щоб він міг у теплі злотошатну Еос дожидати.
320] Завтра ж уранці скупайте й оливою тіло намажте,
Щоб до обіднього столу він поряд би міг з Телемахом
Сісти в господі. Й тим гірше, як хтось та посмів би при тому
Гостя образити підло, — нічого тоді вже від мене
Він не доб'ється, хоча б і страшенно отут розлютився.
325] Як же ти впевнитись міг би, мій гостю, що розумом ясним
І тямовитістю я жінок перевищую інших,
Як у подертій одежі, брудним я б тебе посадила
В домі за стіл? Адже люди у світі цім недовговічні.
В кого жорстокі чуття і сам він до інших жорстокий,
330] Смертні клянуть його всі, усякого лиха бажають,
Поки живе він, а вмре, то ще й поглумляться із нього.
В кого ж привітні чуття і сам він до інших привітний,
Славу про нього мандрівці широко по світі розносять
Серед людей, і багато хто хвалить його благородство".
335] Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
"Гідна пошани жоно Одіссея, сина Лаерта!
Ковдр, узголів'їв та простинь терпіть я не можу світлистих
З того часу, як уперше від критських верхів'їв сніжистих
На довговеслому я кораблі відпливав у мандрівку.
340] Ляжу я так, як ночі безсонні й раніше проводив,
Перевертавсь-бо ночей я багато на вбогих постелях,
Ждучи, коли ясношатна засяє Еос богосвітла.
Ніг умивання також моє серце не прагне; ніколи
Нашої не доторкнеться ноги ані жодна із женщин
345] Тих, що у домі отут служницями перебувають.
А як статечна є в тебе досвідчена жінка старенька,
Що перетерпіла стільки, як я, у житті своїм горя, —
То лише їй моїх ніг я торкнутися не боронив би".
В відповідь мовила так розумна йому Пенелопа:
350] "Гостю мій любий! З людей, захожих з далекого краю,
Гість розумніший, любіший до дому мого не приходив.
Те, що розказуєш ти, і доладне усе, й зрозуміле.
Є в мене жінка стара, досвідчена й мудра душею.
За Одіссеєм нещасним ходила вона й годувала,
355] В той день прийнявши на руки, як мати його породила.
Ноги вона тобі вмиє, хоч силами дуже ослабла.
Встань, Евріклеє розумна, та ноги помий однолітку
Твого господаря. Мабуть, такими уже й в Одіссея
Стали і ноги, і руки, як в бідного цього чужинця.
360] Швидко-бо в горі і злигоднях старіє смертна людина".
Так промовляла вона. Затуливши руками обличчя,
Сльози гарячі старенька лила й говорила журливо:
"Горе, дитино моя! Я ж безсила! Найбільше із смертних
Зевс тебе досі ненавидить, хоч його й вірно шануєш!
365] Хто-бо із смертних де-небудь такі громовержцеві тучні
Стегна палив, хто приносив добірні такі гекатомби,
Як доставляв йому ти, благаючи щиро при тому
Старість безжурну зустріти й славетного виховать сина?
Та в одного лиш тебе день повернення Зевс відбирає.
370] Може, служебні жінки й з Одіссея, що в дальніх блуканнях
До іменитих заходив домів, так само глумились,
Як безсоромно ці суки із тебе знущаються зараз.
Ти, уникаючи їхніх зневаг і образ, не дозволив
Навіть обмить їм тебе. Я ж готова для тебе зробити
375] Те, що звеліла Ікарія мудра дочка Пенелопа.
Ноги тобі я помию не тільки задля Пенелопи,
А й для самого тебе. Печаллю глибокою дух мій
В грудях схвильований. Слухай уважно, що буду казати.
Скільки чужинців нужденних сюди не заходило досі,
380] На Одіссея ніхто, признаюся, не був такий схожий
Постаттю, голосом, гостю, як ти, навіть ноги ті самі".
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
"Всі це, старенька, кому нас доводилось бачити разом,
Кажуть водно, що дуже один ми на одного схожі
385] З вигляду, як і сама зауважила ти справедливо".
Так він сказав, а старенька, узявши блискучу мідницю,
Що умивали в ній ноги, холодної досить вливає
В неї води і гарячої ще додає. Одіссей же,
Сівши до вогнища, швидко від світла у тінь одвернувся, —
390] В думці побоювавсь він, щоб старенька, вмиваючи ногу,
Шраму на ній не впізнала, — усе тоді зразу б розкрилось.
Ближче вона підійшла, щоб помити. І зразу впізнала
Шрам на нозі, де кабан колись іклами білими вдарив.
Він із синами Автоліка раз полював на Парнасі.
395] Був це отець його матері, що між людей вирізнявся
Клятвопорушенням здавна й злодійством. Це все від Гермеса
Мав він, — годив йому тим, що з козлят і овечок жертовні
Стегна палив, і Гермес був у всьому до нього прихильний.
Саме тоді на Ітаку родючу Автолік приїхав,
400] Як його рідна дочка породила Лаертові сина.
Після вечері назвала його на ім'я Евріклея
І, на коліна поклавши йому немовлятко, сказала:
"Винайди сам ти імення, Автоліку, те, яке хтів би
Синові дати своєї дочки, що його так жадав ти".
405] Відповідаючи їй, озвався Автолік і мовив:
"Зятю і доню моя, назвіть немовля, як скажу я.
їдучи в вашу країну, по всій я землі многоплідній
Чоловікам багатьом і жінкам одворотний був досі.
Зветься нехай — Одіссей, одворотний. Коли ж підросте він
410] Та в материнську велику оселю до мене приїде
Аж на Парнас, де коштовні я скарби свої зберігаю,
Дам я дарунків йому, й він, радіючи, рушить додому".
От Одіссей і приїхав по ці подарунки славетні.
Дуже гостинно Автолік з синами прийняв Одіссея,
415] Щиро й руками вони його, й словом ласкавим вітали.
А Амфітея, бабуня по матері, внука обнявши,
Голову ніжно йому і очі ясні цілувала.
Сам же Автолік, синів своїх гожих гукнувши, звелів їм
Приготувати обід, і вони послухали радо:
420] Миттю пригнали гладкого вола п'ятилітнього з поля,
Шкуру всю геть облупили, а тушу почетвертували
Та, нарубавши кусків, на рожен настромили їх ловко,
Вміло підсмажили м'ясо й на частки дрібні поділили.
Потім усі цілий день, аж до самого заходу сонця
425] учту справляли, й ніхто не був на тій учті забутий.
Сонце тим часом зайшло і темрява все огорнула,
Всі полягали тоді, щоб сну споживати дарунки.
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
Вибігли гончі собаки й сини всі Автоліка вийшли
430] На полювання.