Магуа спостеріг цей вираз і, піднісши руку, погрозився нею бранцеві. Легкі срібні оздоби в нього на руці задзеленькотіли, коли він мстиво вигукнув по-англійському:
— Ти помреш, могіканине!
— Цілющі води ніколи не повернуть до життя мертвих гуронів, — відповів на це Анкес мелодійною мовою делаварів. — Бурхлива річка обмиває їм кістки. Гуронські чоловіки — баби, а жінки їхні — сови. Іди склич усіх собак гуронських, хай побачать вояка. Мене нудить від смороду полохливої крові.
Останній натяк допік гуронів до живого.
Багато їх розуміло бранціву мову, поміж ними й Магуа. Цей хитрий індіянин зараз же поспішив скористатися моментом. Скинувши з плеча легкий шкіряний плащ, він простяг уперед руку й дав волю своєму буйному й небезпечному красномовству. Дарма що вплив Магуа на одноплемінців і підупав через випадкову його слабовільність та відхід від свого племені, мужність його, як і слава доброго промовця, були незаперечні. Ніколи йому не бракувало слухачів, і рідко траплялося, щоб не навертав він їх на свій бік. Цим же разом ще й жага помсти підсилювала природний його хист.
Він згадав про напад на острівець при водоспаді Глен, про загибель своїх товаришів, про втечу найгрізніших їхніх ворогів. Потім змалював той пагорок, куди він допровадив був бранців. Ані словом не згадавши про власні брудні заміри щодо дівчат, яким не судилося здійснитись, він зупинивсь на тому, як несподівано наспів на них Довгий Карабін і як прикро скінчилась ця пригода. Тут Магуа розглянувся і примовк, — мовляв, щоб ушанувати пам'ять загиблих, хоч насправді лише задля певності, чи вплинув початок його промови. Як звичайно, погляди всіх прикуті були до нього, кожне завмерло в напруженій увазі.
Тоді Магуа стишив голос, досі дзвінкий, чіткий і дужий, і заговорив про заслуги полеглих. Не було пропущено жодної з чеснот, поважаних у індіян. Один славився вдатністю у ловах, інший невтомний був, переслідуючи ворога. Цей був хоробрий, а той щедрий. Словом, звертаючись до цього нечисленного племені, він знаходив такі струни, з яких кожна будила відгук у чиємусь серці.
— Чи ж кістки моїх юнаків спочивають на цвинтарищі гуронів? — сказав він під кінець. — Ви знаєте, що ні. Духи їхні відійшли до привхідного сонця й перебираються через велику воду в край щасливих ловів. Але вирушили вони без харчу, без рушниць та ножів, без мокасинів, голі й убогі, як і в світ прийшли. Чи ж так має бути? Невже їхні душі добудуться до країни справедливості, як голодні ірокези чи полохливі делавари? А чи мають вони зустріти своїх друзів зі зброєю в руках і і одежею на плечах? Що подумають наші батьки про плем'я вайандотів? Вони глянуть на своїх дітей суворим оком і скажуть: "Забирайтесь геть. Це якісь чіпевеї прийшли, вдавши з себе гуронів". Браття, ми не повинні забувати мертвих; червоношкірий завше пам'ятає! Ми так обтяжимо спину цього могіканина, що він аж схитнеться від наших щедрот, і відішлемо його вслід за моїми юнаками. Вони волають до нас о поміч, хоч ми й не чуємо їх. Вони кажуть: "Не забудьте нас". І коли вони побачать, що дух цього могіканина, тягарем обважений, поспішає за ними, вони переконаються, що ми їх не забули. Тоді вони будуть щасливі, і наші діти скажуть: "Так чинили наші батьки для своїх друзів, і так ми чинім для них". Що там англієць! Ми забили їх багатьох, але земля не вдовольнилася тією кров'ю. Тавро на імені гурона можна змити лиш індіянською кров'ю. Делавар цей мусить померти!
Ця ревна промова, так запально виголошена, та ще й з характерною для гуронів піднесеністю, ледве чи могла схибити. Магуа добре вмів грати і на природних нахилах, і на забобонах своїх слухачів, так що вони, й без того призвичаєні приносити жертви пам'яті загиблих, тепер у жадобі помсти втратили всяку подобу людяності. А надто ж один з вояків, дикий та лютий виглядом, гарячково вслухався в промовцеві слова. Обличчя його змінювалося з кожною новою емоцією, аж урешті застиг на ньому вираз смертельної озлоби. Тільки-но Магуа скінчив, як він зірвався на ноги і з диявольським вереском замахнув томагавком, що зблиснув у світлі смолоскипа.
Рух індіянина й крик були занадто несподівані, щоб словом далося стримати його від кривавого заміру. Здавалося, що це блискавка виприснула йому з рук, але в ту ж саму мить дорогу їй перетяла якась темна смуга — рука Магуа, котрий простяг її відвернути удар. Швидкий цей рух не запізнів: гострий топірець стяв тільки бойове перо, що прикрашало жмут волосся на голові в Анкеса, а далі прошив собі благеньку стіну хатини, мовби з якої страшної машини пущений.
Коли Данкен побачив загрозливий жест індіянина, серце йому шалено закалатало, і він скочив на ноги в найшляхетнішому пориві допомогти своєму другові. Але зараз же він переконався, що удар схибив, і жах його перетворився на подив.
Анкес, непідвладний хвилюванню, стояв непорушно, дивлячись просто в очі ворогові, — навіть мармур не міг би бути холодніший, спокійніший і твердіший. А за хвильку він осміхнувся на цю щасливу для нього невправність гуронову, і пробурмотів кілька зневажливих слів рідною мовою.
— Ні! — мовив Магуа, переконавшись, що орлиця не поранено. — Нехай сонце освітить пою ганьбу, нехай жінки побачать, як тремтить його тіло, бо йнакше наша помста буде і птичою забавою. Заберіть його туди, де тиша. Ось побачимо, як делавар уночі спатиме, знаючи, що вранці він має вмерти.
Молоді хлопці, що їхнім обов'язком було охороняти бранця, зв'язали йому руки ликом і в глибокій зловісній тиші вивели його з хатини. Тільки вже на виході Анкес трохи завагався. Він обернувся й кинув гордовитий погляд на своїх ворогів, а Данкен вичитав у цьому погляді щось наче відблиск надії.
Магуа чи то задовольнився цим своїм успіхом, чи то надміру був заклопотаний якимись темними планами, але більше вже не розпитував. Закутавшись у плаща, він також вийшов, не повівши далі тієї розмови, що могла б виявитись фатальною для його сусіди, Данкена. А сам Гейворд, дарма що твердий вдачею, — пойнятий гнівом і тривогою за Анкеса, полегшено перевів подих, коли не стало цього небезпечного й підступного ворога. Збудження від промови Магуа поволі влягалося. Вояки посідали, і хмари диму знову повили хатину. Так минуло чи не півгодини — ніхто, не озивався й навіть очей не підводив. Поважністю й задумою наповнена мовчанка, — як звичайно буває в цих людей, запальних і стриманих воднораз, — заступила бурхливий спалах емоцій.
Докуривши люльку, ватаг, що просив Данкенової допомоги, нарешті, зібрався рушати й скинув пальцем удаваному лікареві йти за собою. Продираючись крізь пасма диму, Данкен дуже був радий хоч аж тепер передихнути чистим і прохолодним повітрям літнього вечора.
Індіянин не пішов до осель, де марно шукав бранки Гейворд, а повернув убік, просто до підніжжя гори, що нависла над гуронським селищем. Вузька й колінкувата стежка поросла густим чагарником. Хлопчаки знов гуляли на галявині — наслідуючи недавню дійсність, вони гралися в утечу до стовпа. Аби гру цю зробити чимправдивішою, якийсь зух підклав огонь у вцілілі ще купи сушні. Полум'я одного з таких вогнищ освітлювало дорогу ватагові й Данкену і робило довколишній суворий краєвид ще більш диким. Бувши недалеко від голої скелі, вони вийшли на трав'яний острівець між кущів і мали вже його перетяти, коли це хтось підкинув ще хмизу до багаття. Вогонь бухнув угору й вихопив на світло навіть найдальші закутини, а на тлі білої скелі враз постала якась темна й таємнича постать, що перегородила їм дорогу. Індіянин, завагавшись, пристанув і почекав на Данкена. Велика чорна брила, що спершу видалась завмерлою, якось дивно порушилася з місця. Ізнов полум'я пояскравішало, і невідома об'ява чіткіше проступила: верхня частина її безнастанно колихалася, хоч ціла та істота нібито сиділа на землі. Тепер навіть Данкен упізнав, що то ведмідь. Гарчав він голосно й сердито, подеколи зблискували непевно його очі, але поза тим ніяких лихих намірів звір не виявляв. Гуронові принаймні ведмідь видався миролюбним, бо, пильно приглянувшись йому, ватаг спокійно рушив далі.
Данкен, знаючи, що в індіян часто ведмеді бувають за свійських, подумав, що це якийсь улюбленець племені вибрався підживитись. ()тож він трохи заспокоївся й поспішив за індіянином, а ведмідь дав їм вільно пройти. Гурон уже не придивлявся до цього несподіваного гостя, тоді як Гейворд мимохіть таки озирався назад, побоюючись нападу з-за спини. Хвилювання його знов ожило, коли він спостеріг, що звір невідступно точиться за ними стежкою. Данкен хотів уже про це зняти мову, але тут, власне, індіянин відхилив двері з кори й увійшов до печери в глибині скелі.
Скориставшись цією нагодою втекти, Данкен радий був навіть і такому благому захисткові перед звіром. Ввійшовши, однак, він зараз же відчув, що пелехань і собі шарпає двері, а оце вже й заступив своїм тілищем увесь прохід. Вони опинились тепер у вузькій і довгій розколині, звідки неможливо було відступити, не спіткавшися з ведмедем. Юнакові залишалось тільки йти далі за провідником-індіянином, ступаючи якомога до нього ближче. Він чув, як ведмідь часто гарчав йому за спиною, а раз-другий то й пробував покласти лаписько на плече, наче хотів зупинити Данкена.
Хтозна, як довго здолав би Гейворд витримувати таке напруження, але, на щастя, скоро дійшло до полегкості. Перед ними весь час мерехтіло слабке світло, і ось тепер вони опинились біля його джерела.
Велика порожнина в скелястому масиві простими, але винахідливими перегородками з каменю, галуззя та кори була поділена на багато осібних приміщень. Отвори вгорі пропускали денне світло, а вночі тут послуговувалися натомість вогнищами та смолоскипами. В цій печері гурони хоронили найцінніше своє добро, і зокрема те, що належало всьому племені. Сюди ж таки помістили, як виявилося і хвору жінку, гадану жертву злого духа, — мовляв, через каміння йому важче доступитись, аніж через листяну покрівлю хатини. Комірчина, куди завітали Данкен і його провідник, саме й була вділена для недужої. Гурон підійшов до її лежанки, круг якої стояв гурт жінок, а Гейворд з подивом помітив серед них свого зниклого друга — Девіда.
Одного погляду вистачило Данкенові переконатись, що вилікувати цю хвору — понад його сили.