Дон Фернандо взяв образ, що висів у мене в опочивальні, і поставив його перед нами за свідка наших зашлюбин. Він клявся й божився хтозна-якими словами, що візьме мене за дружину, та я впала йому в річ: нехай, сказала, добре подумає, що робить, адже отець його напевне запалає гнівом, як дізнається, що син ожениться з селянкою, його підданою; хай же не засліплює йому очі краса моя — хоч яка б вона була, то не виправдає його хибного вчинку. Як же він і справді любить мене і добра мені зичить, то нехай не перешкоджає побратися з рівнею, бо нерівні шлюби ніколи не бувають щасливі — по короткій утісі настають довгі прикрощі. Чимало я тоді йому наговорила, дечого й не пригадаю вже, та слова мої не захитали його намірів — адже купець, який не думає платити, не дуже дбає за торг і ціну. Тоді я загадалась на малу хвильку і так собі подумала: "Не я перша, мабуть, перейду заміжжям із низького стану до високого, та й дон Фернандо теж очевидно не перший, що зваблений красою дівочою, або скорше своєю сліпою пристрастю, обирає собі дружину, не відповідну до свого високого рангу. А коли се річ світова, то й не випадає мені цуратися тієї честі, що сама доля посилає; якщо навіть кохання, в якому він мене запевняє, триватиме тільки до задо-волу його жадання, все одно перед Богом я залишуся йому малжонкою. Як же я тепер одіпхну його з погордою, то він, у такому стані бувши, занедбає поштивість і візьме мене ґвалтом — і я буду знеславлена і звинувачена, бо ніхто не повірить, щоб таке могло статись без моєї вини. Як могла я довести отцю-матері, людям, що той кавальєро опинився у мене в опочивальні без моєї згоди?" Всі ці питання й відповіді промайнули в моїх думках за одну коротку мить, та найбільше, либонь, поривали мене до згуби (тоді ж я ще того не розуміла!) палкі присягання дона Фернанда, свідки, що він призивав, сльози, що він проливав, а ще приязність його та люб'язність: так ревно і щиро він кохання мені освідчував, що тут, певне, скорилось би усяке серце дівоче, таке чисте й невинне, як моє. Я покликала служницю, щоб крім свідків небесних ще й земного мати. Дон Фернандо знов почав присягатись і божитись усіма святими, які тільки є, і прирікав себе на вічне прокляття, якби мав своєї обіцянки не дотримати. Знов попустив сльози, знов почав зітхати та ще палкіше пригортати мене до себе — так ні на хвилю й не випускав з обіймів. Скоро моя дівчина вийшла з покою, я перестала бути такою, а він стався викінченим зрадником і віроломцем. День, що настав по ночі моєї згуби, надходив, бачиться, не так хутко, як бажав собі того дон Фернандо — задовольнивши жадання, ласолюб завжди поспішає покинути місце свого наситу. Тим я се кажу, що дон Фернандо поривався піти від мене якнайшвидше: перед світом іще хитра служниця (та сама, що впустила його до опочивальні) вивела його на вулицю; він попрощався зі мною і сказав мені, хоч уже не так гаряче й палко, як перше, аби я не сумнівалася в його вірності, бо клятва його тверда й непорушна; щоб же її скріпити, він ізняв в руки коштовного персня й надів мені на палець. От він пішов, а я сама лишилась, і не знаю, сумно мені було чи весело: ся несподівана подія так мене збентежила, стривожила і збурила, що я навіть не мала зваги (чи, може, просто забула) посварити служницю за те, що вона так по-зрадецькому сховала дона Фернанда в моїй кімнаті: адже я сама тоді ще надвоє думала, не знала, чи то на добро вийде, чи на лихо. Як прощалась з доном Фернандом, то сказала йому, що може тепер щоночі таким робом до мене приходити, бо я вже йому належу, і так буде доти, доки він не оголосить наших заручин. Проте він прийшов лише наступної ночі, а потім уже не появляв очей, і цілий місяць я не бачила його ніде, ні на вулиці, ні в церкві. Виглядала його, та все даремне, хоч і знала, що він у маєтку своєму пробуває і мало не щодня на лови їздить: він, бачите, дуже в тих ловах кохається. Гіркі та тяжкі були то для мене дні й години: тоді ото почала я в щирості дона Фернанда сумнитися, тоді він мені до решти зневірився, тоді, пам'ятаю, і служниця вперше почула від мене слова докору за той зухвалий її вчинок, що я раніше їй змовчала. Тоді ото довелось мені сльози тихцем ковтати та вдавати, що я весела, аби не питали в мене отець-мати, чого я сумую, аби не мусила я перед ними брехнями викручуватись. Та всьому тому настав раптом кінець: надійшла хвиля, коли я забула і за честь, і за сором, коли терпець мені урвався і думки мої потаємні наяв вийшли. А сталось воно через те, що незабаром у селі нашому поголос пішов, ніби дон Фернандо поїхав до сусіднього міста і одружився там із одною напрочуд гарною панянкою, дитиною шляхетного роду, проте не настільки упосадженою, щоб мала на такого вельможного жениха вповати. Славили люди, що звати її Люсінда, а при шлюбній церемонії сталися там, кажуть, дивовижні речі.
Почув Карденіо ім'я Люсінди — і плечі йому стенулись; закусив губу, насупив брови, а з очей так і ринули струмені сліз,— та Доротея вела свою оповідь далі:
— Як дійшла ця смутна звістка до мого слуху, то серце моє, замість захолонути, таким шаленим гнівом запалало, що я ладна була вибігти на вулицю і на весь світ кричати про зраду і кривду, що мені заподіяно. Але тую лють мою швидко погамувала думка про одну річ, що я наважилась учинити того ж вечора. Я розповіла про своє горе наймитові-підпасичу, котрий служив у мого батька, одяглася в його вбрання і попрохала, щоб він провів мене до того міста, де, казали люди, був мій супостат. Підпасич гудив мене спершу за мою необачність і не похваляв мого заміру, та, бачивши мою непохитну звагу, зголосився піти за мною, як він сказав, хоч і на край світу. Тоді я вклала хутенько в пошивку полотняну одну мою суконьку, взяла про всяк випадок грошей та клейнодів деяких і в мовчанні тої ночі, не сказавши й півсловечка невірній моїй служниці, вийшла з дому в супроводі того парубка та безлічних моїх дум. Я не йшла, а летом до того міста летіла, мені хотілось чимскоріше туди постигнути: хоч і не розладжу, гадала, того, що вже сталось, то спитаю принаймні у дона Фернанда, де було його сумління, коли він отаке зробив. Днів за. півтретя добилась я до того міста, і скоро ввійшла до брами, зараз спитала, де живуть Люсіндині батько-мати. Перший же чоловік, до якого я з тим питанням звернулась, розповів мені більше, ніж я бажала знати: не тільки дім той указав, а й вислебізував усе, що там на заручинах приключилось, бо про ту подію все місто язиками дзвонило. Того вечора, казали, як дон Фернандо з Люсіндою заручився, молода, подавши слово, як стій зомліла і знепритомніла; коли ж молодий розшнурував їй шнурівку, щоб легше було дихати, то знайшов у неї на грудях цидулку, написану її власною рукою, а в тій цидулці Люсінда заявляла і ознаймувала, що не може стати дружиною дона Фернанда, бо вона вже зашлюбилась із Карденієм (а то, сказав мені той чоловік, є зацний шляхтич із того ж таки міста); що ж вона й подала [177] женихові слово, то єдино через те, що не посміла піти супроти волі; родительської. А ще дізнались із тої записки, що хотіла вона! руки на себе зняти після тих заручин, і се потвердив кинджал, що* був у неї десь в одежі схований. Побачивши сеє, дон Фернандо поду-; мав, що Люсінда над ним глузує, кепкує і насміхається; не встигла вона отямитись, як він уже кинувся на неї з тим самим кинджалом і був би, певне, зарізав, якби родичі й домівники були його не втримали. А ще говорили, що дон Фернандо того ж вечора поїхав кудись, а Люсінда очутилась аж на другий день і об'явила батькам своїм, що вона і справді стала правною малжонкою того Карденія, що я казала. Ще й більш од того: подейкують, що і сам Карденіо був потаємне на тих заручинах і як побачив, що обряд звершився, на що він ніколи не сподівався, то в розпачі великій утік із міста, написавши перед тим листа, в якому розповів про наругу, що вчинила йому Люсінда, і сказав, що подасться в такі безвісті, де його довіку людське око не вбачить. Про все те знали й відали люди, тільки й мови скрізь було, що про сі справи; ще голосніше заговорили, коли дізнались, що Люсінда зникла кудись із рідного дому й міста: батько й мати аж у голову заходили, не знаючи, де і як її шукати. Тії вісті підогріли мою надію: се й краще, думала, що я тут дона Фернанда зовсім не знайшла, ніж мала застати його одруженим; брама рятунку, бачилось, зачинилась передо мною ще не намертво: може, то само небо перешкодило другому шлюбові, щоб мій невірник згадав про перший і, яко християн, не лише про людський поговір, а й про спасіння власної душі помислив. Такі думки роїлися мені в голові, і, щоб якось підтримати осоружне своє животіння, я, невтішна, тішила себе марними, майже примарними сподіванками. Отак пробувала я в місті, не знаючи, що робити, бо дона Фернанда ніяким світом не могла розшукати, аж чую — вигукують по вулицях окличники, що хто мене знайде, тому велика буде нагорода,— і літа мої оповіщають, і в що зодягнена, як є, списують. А ще почула я, ніби вкрав мене з дому той самий парубок, що піднявся мене супроводити, і се мене вразило в саме серце: отак низько, виходить, упала вже я в очу людському, що не тільки за втечу мене неславлять, а й тулять до мене того нужденного пахолка, не вартого моєї уваги. Як почула я ті речі окличницькі, то зразу вийшла з міста разом із тим парубком, котрий, здається, жалкував уже, що прирік мені вірність, і, ховаючись од наздогінців, забились ми на ніч у цюю нетряну тіснину. Та недарма кажуть — як одна біда йде, то й другу за собою веде; так же воно й зі мною сталось. Той вірний ніби і певний слуга, коли опинились ми в цій глушині, не стільки, може, красою моєю знаджений, як підгонений власним гультяйством, вирішив скористатися з такої, як він гадав, сприятливої нагоди і, втративши всякий сором та страх Божий і належиту до мене пошану, став домагатися моєї любові. Почувши у відповідь на свої безецні домагання мої гнівні і обурені речі, облишив просьби, якими думав перше мене підійти, і хотів удатись до принуки. Та праведнеє небо, що майже завжди сприяє й допомагає праведним душам, зласкавилось наді мною, і я сама, своїми слабкими руками, скинула заіграшки того нахабу з кручі; чи він убився, чи живий зостався, того не скажу.