Поминувши подвійну лаву гостей, Грану рушив просто до Ругона й простяг йому руку.
— Мій друже, — сказав він, — я складаю вам подяку від імені міської ради. Вона запрошує вас стати на чолі її, поки не повернеться наш мер. Ви врятували Пласан! В жахливу добу, що ми її переживаємо, нам потрібні люди з вашим розумом і мужністю. Прийдіть…
Грану, виголошуючи напам’ять маленьку промову, що її з великою бідою скомпонував дорогою від мерії до вулиці Бан, відчув, що пам’ять його зраджує. Але Ругон, дуже схвильований, урвав його і, стискуючи йому обидві руки, лепетав:
— Спасибі, мій любий Грану, велике спасибі!..
Він уже не міг здобутися на інші слова. Тут у вітальні стався вибух захвату. Всі кинулися до П’єра, простягаючи руки, всі засипали його похвалами, вітаннями, запитаннями. Але Ругон одразу прибрав поважної постави і заявив, що йому треба кілька хвилин порадитись з панами Грану та Рудьє. Справи передовсім. Місто в критичному стані! Всі троє віддалилися в куточок салону й там пошепки поділили між собою владу, а відвідувачі вітальні, тримаючись на віддалі, приховуючи нетерплячку, крадькома поглядали на них з захопленням і цікавістю. Ругонові випадала посада голови міської комісії, Грану — секретаря; щодо Рудьє, то його постановлено було за начальника реорганізованої національної гвардії. Вони заприсягалися в усьому підтримувати один одного, незважаючи ні на що.
Фелісіта, підступивши до них, раптом запитала:
— А Вюйє?
Вони перезирнулися. Ніхто не бачив Вюйє. Ругон скривив стурбовану гримасу.
— А може, його повели разом з іншими? — сказав він, щоб заспокоїти себе.
Але Фелісіта похитала головою. Не такий він чоловік, щоб попастися. Коли його не видно й не чутно, значить, він задумав щось погане.
Двері відчинилися, і ввійшов Вюйє. Низенько схиливши голову, він привітався до всіх зі своїми звичайними моргами і пісною посмішкою псаломника. Потім почав ручкатися, простягаючи свою вогку руку Ругонові та іншим. Вюйє встиг залагодити всі свої оборудки. Він сам відрізав собі шматок пирога, як сказала б Фелісіта. Він побачив у продуховину льоху, як повстанці заарештували поштмейстера, що його контора була поруч з його книгарнею. І рано-вранці, саме тоді, коли Ругон умощувався в фотель мера, він спокійненько засів у кабінеті поштмейстера. Він знав в обличчя всіх службовців, і коли вони поприходили, заявив, що заміщатиме їхнього начальника до його повернення, отож їм нема чого турбуватися. Потім він заходився порпатися в ранковій пошті з погано прихованою цікавістю; він нюшив листи, мабуть, розшукуючи серед них якогось листа одного, йому потрібного. Без сумніву, його нове становище сприяло його таємним задумам, бо він так зрадів, що подарував навіть одному співробітникові томик "Веселих творів" Пірона. Вюйє мав великий вибір непристойних книжок. Він зберігав їх у великій шухляді під чотками та образками. З його крамниці саме й ширилися по місту порнографічні фотографії та гравюри. Це зовсім не шкодило його торгівлі молитовниками. Проте вранці він почав побоюватися, що надто зухвало захопив поштову контору, і думати, як би взаконити своє узурпаторство. Ось чому він і прибіг до Ругона, що рішуче став поважною особою.
— Де ви пропадали? — недовірливо спитала Фелісіта.
Він почав розповідати про свої пригоди, звичайно, прикрасивши їх. За його словами, він урятував поштову контору від грабунку.
— Ось і гаразд! Залишайтеся там, — сказав П’єр, подумавши з хвилину. — Постарайтеся бути корисним.
Остання фраза ховала побоювання Ругонів: вони до смерті боялися, як би хто-небудь не став надто корисним, не перевершив, не затьмарив їх у ролі рятівників міста. Але П’єр не бачив ніякої небезпеки в тому, щоб залишити Вюйє поштмейстером; це навіть допомогло позбутися його. Одначе Фелісіту пересмикнуло з досади.
Коли нарада скінчилася, четверо цих панів приєдналися до групи гостей, що наповнювали салон. Пора було, зрештою, задовольнити загальну зацікавленість. Їм довелося в усіх подробицях розповісти ранкові події.
Ругон був незрівнянний. Він доповнив, оздобив і драматизував усе, що розповів уранці дружині. Розподіл рушниць і набоїв викликав загальний трепет. Але геть уразила всіх розповідь про похід безлюдними вулицями й захоплення мерії. Усяку нову подробицю переривали питання;
— І вас було всього сорок один чоловік? Дивовижно!
— Але ж! Було-бо страшенно темно!
— Ні, визнаю: я ніколи не насмілився б.
— Значить, ви його так і схопили за горло?
— А бунтарі? Що вони казали?
Але ці уривчасті фрази тільки під’юджували Ругона. Він відповідав усім, він доповнював свою розповідь жестами, мімікою. Цей гладкий добродій, захоплений власними подвигами, сьогодні розпалився, мов школяр; він пригадував усе щось нове, повторювався; звідусіль сипалися запитання, здивовані вигуки, весь час зачиналось обговорення якої-небудь подробиці; і Ругон випинав себе в пориві епічного натхнення. А Грану та Рудьє підказували йому факти, — дрібні, непомітні факти, що їх він пропускав. Вони палали бажанням вставити й своє слово, розповісти про якийсь епізод і часом перебивали його. Інколи говорили всі троє разом. Але коли Ругон захотів розповісти про те, що сталося на подвір’ї при арешті вартових, приберігаючи для розв’язки надзвичайний епізод із дзеркалом, Рудьє заявив, що він перекручує розповідь, зміняючи чергу подій. Вони навіть досить різко засперечалися. Потім Рудьє, скориставши з доброї нагоди, несподівано вигукнув:
— Добре! Хай буде так! Вас-бо там не було… Дозвольте мені про це розповісти…
І тут він докладно розповів, як прокинулися ворохобники і як їх узято на приціл і обеззброєно. На щастя, крові не було пролито. Ця остання фраза розчарувала аудиторію: вона жадала почути хоч про одне вбивство.
— Але ж ви, гадаю, стріляли? — перебила його мову Фелісіта, бачачи, що драма не досить ефектна.
— Так, так, тричі, — провадив колишній панчішник. — Ковбасник Дюбрюель, пан Льєвен та пан Масіко з невибачним поспіхом вистрілили з своїх рушниць.
І коли слухачі почали виявляти якесь незадоволення, він заявив:
— Так, невибачним, я наполягаю на цьому слові. На війні й так багато буває жорстоких вчинків, отже, не треба безцільно проливати кров… Я хотів би бачити вас на моєму місці… А втім, ці добродії заприсягалися, що не винні; вони й самі не знають, чому їхні рушниці вистрілили… А все ж їхні рушниці вистрілили… якась випадкова куля відскочила від муру і підбила око одному з повстанців…
Цей синяк, ця несподівана рана задовольнила слухачів. На якій щоці синяк? Яким побитом куля, навіть випадкова, може влучити в щоку і не пробити її? Все це викликало жваву розмову.
— А нагорі, — провадив далі Ругон, намагаючись говорити якнайголосніше, не даючи заспокоїтися схвильованій аудиторії, — нагорі у нас було так само немало роботи. Боротьба була запекла…
І він переказав докладно про арешт брата й чотирьох інших повстанців, називаючи Макара не інакше, як "ватажком". Слова "кабінет пана мера", "фотель пана мера", "стіл пана мера" щохвилини злітали з його вуст і надавали в очах слухачів чудової величності цій жахливій сцені. Сутичка відбувалася вже не надворі, а в кабінеті головного адміністратора міста. Рудьє зовсім померк перед Ругоном. Нарешті П’єр дійшов до епізоду, який підготовляв з самого початку і який мав остаточно обернути його на героя.
— І ось, — мовив він, — один з повстанців кидається на мене. Я відсуваю фотель пана мера, хапаю цього зуха за горло й душу його, — собі уявляєте! Але рушниця мені заважає. Я не хочу її кидати, — рушницю ніколи не можна випускати з рук, — і тулю її ось отак, під лівою пахвою. Раптом вона стріляє…
Вся аудиторія дивилася в рот Ругонові. Грану витягує губи, палаючи бажанням теж що-небудь розповісти, і нарешті гукає:
— Ні, ні, це було не так!.. Ви не могли бачити, мій друже; ви билися, як лев… Але я допомагав зв’язувати одного з полонених і бачив усе… Ваш супротивник хотів вас убити, це він стрельнув із рушниці, я добре бачив, як його чорні пальці просунулися вам під руку.
— Ви гадаєте? — спитав, збліднувши, Ругон. Він і не знав, що був у такій небезпеці, й розповідь колишнього торгівця мигдалем жахливо вразила його. Грану, звичайно, не брехав, але під час бійки дозволено бачити речі в драматичному світлі.
— Та кажу ж вам, цей чоловік хотів вас убити, — повторював він переконано.
— Так ось чому, — сказав Ругон притишеним голосом, — я чув, що куля просвистіла біля мого вуха.
Всі в салоні дуже захвилювалися. Слухачі, здавалося, відчули побожну повагу до цього героя: адже ж він чув, як куля просвистіла біля його вуха. Розуміється, жоден із присутніх буржуа не міг похвалитися чимсь подібним. Фелісіта визнала за потрібне кинутися в обійми свого чоловіка, аби ще більше зворушити збори. Але Ругон зараз же визволився й скінчив свою розповідь героїчною фразою, що назавжди залишилася в пам’яті всього Пласана:
— Лунає постріл, я чую, як продзижчала куля біля мого вуха і — торох!.. — трощить дзеркало пана мера!
Всі були вражені. Таке чудове дзеркало! Як шкода, справді! Нещастя, що трапилося з дзеркалом, трохи відвернуло увагу цих добродіїв від подвигів Ругона. Це дзеркало стало за якусь живу істоту, і про нього довго розмовляли з виразом жалю і співчуття, наче його поранено в саме серце. Це й була розв’язка, заготовлена П'єром, апофеоз цієї чудової одіссеї. В жовтому салоні знялися голосні балачки. Гості пригадували один поперед одного подробиці тільки що прослуханої оповіді. Часом хтось із них відходив від групи, щоб перепитати одного з трьох героїв за правдиву версію якого-небудь спірного епізоду. Герої поповнювали факти з дивовижною точністю: вони відчували, що їхні слова стануть здобутком історії. Зрештою, Ругон і його обидва помічники заявили, що на них чекають у мерії. Запанувала поштива тиша; вони відкланялися, багатозначно всміхаючись. Грану аж роздувся з поважності. Бо ж ніхто, крім нього, не бачив, як бунтівник спустив курок і пострілом розбив дзеркало; це й надавало йому пихи. Обличчя йому аж сяяло. Залишаючи салон, він узяв під руку Рудьє й пробурмотів з виглядом великого полководця, розбитого втомою:
— Вже тридцять шість годин, як я на ногах, і бог знає, коли ще доведеться відпочити.
Ругон, одходячи, відвів набік Вюйє й сказав йому, що партія ладу більше, ніж коли-небудь, сподівається на нього і на його "Вісник".