В герцога почала сіпатися щока.
Телефон задзвонив знову, потім дзвінок урвався. Крізь двері вони почули голос секретаря, який зняв трубку паралельного апарата.
За мить секретар делікатно постукав, ввійшов і, звертаючись до герцога, сказав:
– Ваша світлість, це дзвонять з місцевої газети. Кажуть, що одержали… – він повагався, перше ніж вимовити незнайомий термін, – теле-блискавку, яка начебто стосується вас.
Сяк-так опанувавши себе, герцогиня промовила:
– Розмовлятиму з ними я. Покладіть свою трубку. – Вона зняла трубку з апарата, що стояв поряд. Тільки уважний спостерігач помітив би, що руки її тремтять. Почекавши, доки клацне важіль паралельного апарата, вона промовила. – Герцогиня Кройдонська слухає.
Їй відповів чіткий, діловий чоловічий голос:
– Мадам, з вами говорять з міського відділення редакції "Стейтс-айтем". Ми одержали телеблискавку від "Ассошіейтед пресс", а тепер саме надходить розширене повідомлення. – Він замовк, потім кинув: – Пробачте, – і вона почула, як він роздратовано вигукує: – Де збіса ця… Чуєш, Енді, кинь-но мені ту стрічку! – Почулося шарудіння паперу, потім голос заговорив знов: – Даруйте, мадам. Читаю: "Лондон (АП). В парламентських колах поширилася чутка про те, що герцога Кройдонського, відомого англійського дипломата, який неодноразово виконував найделікатніші доручення свого уряду, буде призначено на посаду посла Великобританії в США. Перша реакція на цю чутку – схвальна. Офіційне повідомлення буде опубліковане, очевидно, найближчим часом". Ну, і так далі, мадам. Читати до кінця немає потреби. Ми дзвонимо вам, щоб спитати, чи не схоче ваш чоловік зробити заяву для нашої газети й чи не прийме він нашого фоторепортера.
На мить герцогиня заплющила очі, відчуваючи блаженну полегкість.
З трубки почулося:
– Мадам, ви слухаєте мене?
– Так. – Вона зробила зусилля, щоб голос не зрадив її.
– То як відносно заяви для нашої газе…
– В дану мить, – урвала його герцогиня, – мій чоловік утримується від будь-яких заяв і не робитиме їх, поки не надійде офіційне повідомлення про його призначення.
– То, може…
– Це ж стосується і фотографування.
Голос у трубці розчаровано промовив:
– Ми, звісно, дамо все, що маємо, в наступному випуску.
– Це ваше право.
– Але якщо надійде офіційне повідомлення, ми хотіли б зв'язатися з вами.
– Якщо воно надійде, мій чоловік охоче зустрінеться з представниками преси.
– Отже, ви дозволяєте нам подзвонити знову?
– Будь ласка, дзвоніть.
Поклавши трубку, герцогиня Кройдонська випросталася і якусь хвилину сиділа мовчки. Потім, стримано всміхнувшись, сказала:
– Ну, нарешті, Джофрі домігся свого.
Недовірливо витріщившись, її чоловік облизав губи й спитав:
– Невже – Вашінгтон?
Вона переказала йому зміст повідомлення "Ассошіейтед пресс", потім додала:
– Мабуть, чутку про твоє призначення пустили навмисне, щоб перевірити реакцію. Реакція виявилася позитивною.
– Я б нізащо не повірив, що навіть твій брат…
– Його вплив нам допоміг. Але, безперечно, були й інші причини. Міжнародне становище. Потреба в людині з твоєю професійною репутацією. Не забувай, що ми весь час вірили в таку можливість. На щастя, всі фактори збіглися на нашу користь.
– Тепер, коли це вже сталося… – він замовк.
– Ну, "коли це вже сталося"… то що?
– Я не знаю, чи зможу…
– Зможеш. Ми зможемо. Вдвох.
Він із сумнівом похитав головою.
– Якби раніше…
– Те, що ти міг раніше, зможеш і тепер, – в голосі герцогині забриніли металеві нотки. – Сьогодні ввечері тобі доведеться зустрітися з представниками преси. Будуть й інші справи. На все це потрібна свіжа голова.
Він непевно кивнув:
– Я постараюся… – і підніс чарку до губ.
– Ні! – Герцогиня підвелася, забрала чарку з чоловікової руки, вийшла до ванної, і він почув, як вона виливає віскі в раковину. Повернувшись, вона промовила: – Все. Більше ні краплі. Зрозумів? Ані крапельки.
Він хотів був запротестувати, але передумав і сказав:
– Мабуть… маєш рацію.
– Якщо хочеш, я сховаю всі пляшки, а ту, відкорковану – виллю.
Він похитав головою.
– Не треба. І так витримаю. – Він примусив себе зосередитися і, наче демонструючи свою хамелеонську вдачу, раптом весь підібрався, споважнів і вже цілком рівним голосом зауважив: – Звістка справді чудова!
– Атож, – сказала герцогиня. – Для нас вона може стати початком нового життя.
Він ступив був крок до неї, але одразу ж зупинився, подумавши: яким би не було те нове життя, тут усе лишиться по-старому.
Його дружина тим часом уже міркувала вголос:
– Наш план щодо Чікаго доведеться змінити, бо віднині ти весь час перебуватимеш у центрі уваги. Якщо ми полетимо туди вдвох, чікагська преса відразу вхопиться за нас. І з того, що ми ремонтуємо машину, теж може зробити сенсацію.
– Отже, повинен летіти хтось один.
Герцогиня рішуче сказала:
– Полечу я. Трошки зміню свою зовнішність, надіну окуляри. Буду обережна, і ніхто мене не впізнає. – Погляд її зупинився на маленькій шкіряній валізці, що стояла біля секретера. – Решту грошей я візьму з собою і доведу вже цю справу до кінця.
– Ти говориш так, немов… немов той тип уже в Чікаго… А він ще туди не доїхав.
Очі її широко розкрилися – неначе вона згадала забутий страшний сон.
– О боже! Тепер… саме тепер, тепер… він мусить, будь-що мусить доїхати!
11
Незабаром після ленчу Пітер Макдермот збігав додому й перевдягнувся: перемінив свій строгий робочий костюм на полотняні штани і легкий піджак. Потім на кілька хвилин заскочив до свого кабінету, щоб підписати листи. Виходячи, він поклав їх Флорі на стіл.
– Я повернуся десь надвечір, – сказав він їй і запитав: – Ви з'ясували що-небудь про Огілві?
Секретарка похитала головою.
– Нічого істотного. Ви просили довідатися, чи Огілві сказав кому-небудь, куди їде. Я розпитувала. Він не сказав про це нікому.
Пітер гмукнув.
– Що ж, мене це не дивує.
– І ще одне. – Флора повагалася: – Власне, обставина незначна, але, по-моєму, трохи дивна.
– Яка ж саме?
– Ви сказали, що містер Огілві від'їхав на "ягуарі"?
– Так.
– Це машина герцога й герцогині Кройдонських.
– Ви певні?
– Я перевірила, – відповіла Флора, – спеціально дзвонила в гараж. Мені порадили звернутися до Калгмера – нічного контролера.
– Так, я знаю його.
– Він чергував минулої ночі. Я подзвонила йому додому, і він сказав, що Огілві прийшов з письмовим дорученням на машину, підписаним герцогинею Кройдонською.
Пітер знизав плечима.
– Що ж, тоді все гаразд.
І все-таки дивно було, що Огілві поїхав саме в герцогській машині; а ще дивніше – що герцог і герцогиня мають якийсь зв'язок з екс-полісменом. Очевидно, ця обставина здивувала і Флору.
– Машину ще не пригнали назад? – спитав Пітер.
Флора похитала головою.
– Я вже хотіла поговорити з цього приводу з герцогинею. А потім вирішила, що спершу пораджуся з вами.
– Правильно.
Звичайно, найпростіше було б запитати в ясновельможного подружжя, чи не знає воно, куди подався Огілві. Воно ж, мабуть, знає, бо позичило гладунові свою машину. Але Пітер вагався. Після недавньої сутички з герцогинею йому не хотілося нового скандалу, тим більше, що такі розпити вона могла витлумачити як втручання в її особисті справи. До того ж, звертаючись до неї, він тим самим визнав би, що адміністрації невідомо, де вештається в робочий час начальник готельної охорони!
– Зачекаємо ще трохи, – сказав він Флорі.
Тут йому спало на думку, що він не довів до кінця ще однієї справи – з Гербі Чендлером. Уранці він мав намір переповісти Уорренові Тренту вчорашні визнання Діксона, Дюмера та інших – про причетність старшого розсильного до подій, які завершилися п'яним дебошем. Але в хазяїна був такий відчужений вигляд, що Пітер вирішив відкласти розмову й спочатку особисто поговорити з Чендлером.
– Дізнайтеся, чи Гербі Чендлер чергує сьогодні ввечері, – звелів він Флорі. – Якщо чергує, перекажіть, щоб зайшов до мене сюди о шостій вечора. Якщо ні – хай зайде завтра вранці.
Спустившись на перший поверх, Пітер пройшов досить темним вестибюлем і, вийшовши на Сейнт-Чарлз-авеню, аж замружився від яскравого полудневого сонця.
– Пітере, я тут!
Повернувши голову, він побачив Маршу, що сиділа за кермом білої машини з відкинутим верхом, затиснутої між кількома таксі. Запобігливий готельний швейцар випередив Пітера й відчинив перед ним дверцята автомобіля. Сідаючи поряд з Маршею, Пітер помітив усміхнені обличчя таксистів; один з них підморгнув Марші й зазивно свиснув.
– Привіт! – сказала Марша. – Якби ви не прийшли, я б узяла пасажира: пропозиції вже були.
Дивлячись на неї, таку принадну в легенькій літній сукні, Пітер відчув, що жартівливим тоном вона намагається приховати ніяковість – викликану, можливо, спогадами про вчорашнє. Може, сьогодні, при світлі денному, вона отямилася? В усякому разі, якщо сама вона про вчорашнє не згадуватиме, то він і поготів.
В'їхавши в потік машин, Марша скоса глянула на нього.
– Про що ви думаєте?
– Про історію, – збрехав він. – 3 чого ми почнемо?
– Зі старого кладовища святого Людовіка. Ви вже побували там?
Пітер заперечно похитав головою.
– Кладовища досі випадали з кола моїх інтересів.
– Для новоорлеанського можна зробити виняток.
До Бейсін-стріт було недалеко. Марша вправно розвернула машину й поставила її на стоянці. Перебігши через бульвар, вони пройшли попід муром і опинилися перед старовинною, з колонами, брамою кладовища св. Людовіка.
– Тут історія буде на кожному кроці, – сказала Марша, беручи Пітера під руку. – Отже, почнемо з того, що французи заснували Новий Орлеан на початку вісімнадцятого століття – і заснували його на болоті. Ми й тепер жили б на болоті, якби не дамби, що захищають нас від Міссісіпі.
– Так, я знаю, що під сподом місто мокре, – кивнув Пітер. – В підвалі нашого готелю насоси цілу добу женуть стічні води не вниз, а вгору, бо міська каналізаційна система лежить вище.
– Ну, тепер уже не те, що було колись. Раніше навіть на сухих ділянках на глибині трьох футів проступала вода, і свіжовикопану могилу заливало до того, як у неї встигали опустити покійника. Розповідають, ніби могильники ставали на труну, щоб вона пішла під воду. А іноді пробивали в труні дірки, щоб вона потонула. Навіть приказка така була: "Як не помер, то захлинувся".
– Нагадує фільм жахів!
– За свідченням деяких авторів, питна вода відгонила мертвяками, – Марша гидливо скривилася.