Він вийшов з клубу, повернувся додому і сказав своєму камердинерові Константієві розбудити його завтра о восьмій годині ранку.
– Мабуть, пан барон знову вигадав якусь дурницю!.. – невдоволено буркнув слуга. – Що там ще сталося? – сердито питав він, роздягаючи барона.
– Ах ти, мурло! – обурився барон. – Думаєш, що я тобі так і скажу? У мене буде дуель, ну?.. Бо мені так подобається. О дев'ятій ранку стрілятимусь з якимось шевцем чи перукарем, ну?.. Може, ти мені заборониш?..
– Та стріляйтесь собі, пане бароне, хоч і з самим чортом! – відказав Константій. – Тільки я хотів би знати, хто оплатить ваші векселі?.. А за квартиру? А на утримання дому? Через те, що вам цікаво щокварталу потрапляти на Повонзки, господар насилає на нас судового виконавця, а я боюсь померти з голоду… Ну й служба!..
– Чи ти замовкнеш!.. – крикнув барон і, схопивши черевика, пошпурив ним в камердинера. Той ухилився, і черевик ударився об стіну, мало не зваливши бронзову статуетку Яна Собеського.
Покінчивши з вірним слугою, барон ліг у ліжко й почав думати про своє скрутне становище. "Треба ж мати таке щастя, щоб стрілитися з якимось купчиком! – зітхав він. – Коли я його підстрелю, то це буде схоже на те, що мисливець вийшов на ведмедя, а вбив у селянина тільну корову. Коли він підстрелить мене, то, вийде, наче мене оперіщив батогом візник. А якщо обидва схибимо… Ні, ми ж повинні стрілятись до першої крові.
Хай би мене чорти взяли, коли я не перепросив би цього осла, навіть в присутності нотаріуса, нехай би навіть мені довелося убратись у фрак і білий галстук. Ах, паскудні ліберальні часи!.. Мій батько звелів би відшмагати такого хлюста своїм псарям, а я мушу давати йому сатисфакцію, немов сам торгую корицею… Нехай би вже наставала та дурна соціальна революція та винищила б або нас, або лібералів…"
Він почав засинати, і йому привиділось, що Вокульський убив його. Бачив, як два чоловіки несуть його тіло на квартиру до дружини, як вона умліває і падає на його закривавлені груди… Як сплачує усі його борги й асигнує тисячу карбованців на його похорон і… як він воскресає і забирає ту тисячу карбованців собі на дрібні видатки…
Щаслива усмішка заясніла на виснаженому обличчі барона, і він заснув, як дитина.
О сьомій годині Коистаитій і Марушевич насилу розбудили його. Барон нізащо не хотів уставати, бурмочучи, що вже краще зазнати ганьби та позбутись честі, ніж уставати так рано. Він опам'ятався аж тоді, коли побачив графин з холодною водою. Барон схопився з постелі, дав ляпаса Константієві, вилаяв Марушевича і в думці обіцяв собі, що вб'є Вокульського.
Та коли він уже одягнувся, вийшов на вулицю, побачив, що погода хороша і саме сходить сонце, злість його на Вокульського ослабла, він вирішив, що тільки прострелить йому ногу. "От же ж лихо! – завагався знов. – Окалічу його, а він кульгатиме до кінця життя і хвалитиметься: "Цю смертельну рану я одержав на дуелі з бароном Кшешовським…"
Добре мені діло! Що вони мені наробили, мої кохані секунданти!.. Коли вже якийсь там купчик неодмінно хоче в мене стріляти, то нехай стріляє на прогулянці, а не на дуелі… Жахливе становище! Уявляю собі, як моя дорога жіночка торочитиме всім, що я б'юся на дуелі з купцями…"
Під'їхали екіпажі. В один сів барон з графом-англійцем, у другий – мовчазний єгиптолог з пістолетами й хірургом.
Вони рушили в бік Білянського лісу, а через кілька хвилин за ними подався на візнику й баронів камердинер Константій. Вірний слуга на всі заставки кляв свого пана й нахвалявся, що той дорого заплатить йому за цю прогулянку.
Проте він був занепокоєний.
В Біляпському лісі барон і три його товариші знайшли своїх супротивників, і вони двома окремими групами заглибились в гущавииу над берегом Вісли. Доктор Шуман був роздратований, Жецький – стриманий, а Вокульський похмурий. Барон, погладжуючи свою ріденьку борідку, уважно придивлявся до нього й думав: "Він, мабуть, непогано кормиться, цей купчик. Я проти нього немов австрійська сигара проти бика. Хай мене чорти візьмуть, коли я не вистрілю в повітря над головою цього дурня або… зовсім не вистрілю… Так буде найкраще…"
Але тут барон згадав, що дуель має тривати до першої крові. Тоді він роззлостився й вирішив неодмінно вбити Вокульського. "Треба раз назавжди одучити цих крамарів викликати нас на дуель…" – казав сам собі барон.
За кілька десятків кроків від нього Вокульський ходив між двома соснами сюди й туди, мов маятник. Забувши за панну Ізабеллу, він прислухався до щебету пташок, що аж кишіли в лісі, та до плюскоту Вісли, що підмивала береги.
На тлі безтурботного щастя в природі дивно було чути, як брязкали в стволах пістолетів шомполи та клацали зводжувані курки. В Вокульському прокинувся хижий звір; з-перед очей його зник весь світ, залишився тільки один чоловік, барон, труп якого він мав кинути до ніг ображеній панні Ізабеллі.
Супротивників поставили на місця… Барон і досі був заклопотаний тим, що зробити з купчиком, і остаточно вирішив прострелити йому руку. На обличчі Вокульського позначилась така дика запеклість, що здивований граф-англієць подумав: "Тут, мабуть, річ не в коні і не в тому, що він штовхнув його на скачках!.."
Єгиптолог, який досі мовчав, тепер подав команду, і супротивники, навівши пістолети, почали сходитись. Барон націлився Вокульському в праву ключицю й, опускаючи дуло, легенько натиснув на спуск. В останню мить його пенсне перекосилось, пістолет на волосину відхилився, пролунав постріл – і куля пролетіла за кілька дюймів над плечем Вокульського.
Барон, прикривши обличчя пістолетом і виглядаючи з-за нього, думав: "Не влучить, осел… Націляється в голову…"
Раптом він відчув сильний удар в скроню, у нього зашуміло в вухах, перед очима залітали чорні мухи… Він випустив пістолет на землю й повільно став навколішки.
– В голову!.. – крикнув хтось.
Вокульський кинув пістолет на землю і зійшов з дистанції. Всі побігли до барона, який зовсім не вмирав, а, стоячи навколішках, верескливим голосом кричав:
– Незвичайний випадок! У мене діра в щоці, зуб вибитий, а кулі десь нема… Не проковтнув же я її…
Тоді єгиптолог підняв і пильно оглянув пістолет барона.
– Ага!.. – нарешті гукнув він. – Зрозуміло… Куля вдарила в пістолет, а замок – у щоку… Пістолет пошкоджено, дуже цікавий постріл…
– Пане Вокульський, ви задоволені? – спитав граф-англієць.
– Так, задоволений.
Хірург перев'язав баронові обличчя. З гущавини вибіг переляканий Константій.
– А що! – вигукнув він. – Чи я не казав, що ви дограєтесь!
– Мовчи, дурню… – пробелькотів барон. – Їдь мені зараз до баронеси і скажи куховарці, що я тяжко поранений…
– Я прошу супротивників, – урочисто промовив граф, – подати один одному руки.
Вокульський підійшов до барона й подав йому руку.
– Чудовий постріл, пане Вокульський, – насилу промовив барон, міцно тиснучи Вокульському руку. – Мене дивує, що людина вашої професії… вибачте, може, це вас ображає?..
– Аж ніяк!
– Отож: що людина вашої професії, зрештою, дуже шанованої, так добре стріляє… Де моє пенсне? Ага, тут… – Пане Вокульський, прошу на пару слів наодинці…
Він сперся на плече Вокульського, і вони одійшли кроків на двадцять у ліс.
– Я спотворений, – почав барон, – і схожий зараз на стару мавпу з флюсом. Не хочу з вами ще раз сваритись, бо бачу, що вам щастить… Але скажіть мені, будь ласка, за що ви мене скалічили?.. Бо не за те ж, що я вас штовхнув… – додав він, дивлячись Вокульському в очі.
– Ви образили жінку… – тихо відповів Вокульський.
Барон ступив крок назад.
– Ах… c'est ea!..[73] – сказав він. – Розумію… Ще раз перепрошую вас, а т а м… знаю, що мені зробити…
– І ви мені пробачте, бароне, – промовив Вокульський.
– Дрібниця… Дуже прошу… байдуже, – говорив барон, трясучи його за руку. – Може, я й не так сильно скалічений, але от щодо зуба… Де мій зуб, докторе?.. Прошу загорнути його в папірець… Щодо зуба, то я вже давно повинен би вставити собі нові. Ви не повірите, пане Вокульський, які у мене зіпсовані зуби…
Всі попрощалися дуже задоволені. Барон дивувався, відкіля людина такої професії так добре стріляє, граф-англієць більш ніж будь-коли був схожий на маріонетку, а єгиптолог знову взявся розглядати хмари. В другій партії – Вокульський був замислений, Жецький захоплювався відвагою і чемністю барона, тільки Шуман був злий. Аж коли їхній екіпаж, спустившись з пагорка, проїжджав повз монастир камедулів, доктор подивився на Вокульського і буркнув:
– Ну й тварюки! І як я не навів на цих блазнів поліції…
Через три дні після дивного поєдинку Вокульський сидів у своєму кабінеті з паном Вільямом Коллінзом. Слуга, якого вже давно цікавили ці зустрічі, що відбувалися по кілька разів на тиждень, витирав у сусідній кімнаті порох і раз у раз прикладав до дірки в замку то око, то вухо. Бачив, що на столі лежать якісь книжки, а його пан щось пише в зошиті; чув, що гість час від часу ставить Вокульському якісь запитання, а той відповідає або голосно і впевнено, або тихо й непевно… Але про що вони розмовляли таким незвичайним способом, слуга не міг збагнути, бо розмова провадилась чужою мовою.
– По-якому ж вони говорять? – бурмотів слуга. – Я ж знаю, що по-німецьки буде: "Бітте, майн гер". І не по-французькому, бо не кажуть: "Мусьє, бонжур, денді"… і не по-єврейському, і не по-ніякому, то по-якому ж?.. Мабуть, хазяїн задумав неабияку спекуляцію, коли сам чорт нічого не второпає… Та й спільника ж знайшов!.. Холера йому в печінку!..
Раптом залунав дзвінок. Пильний слуга навшпиньках одійшов від дверей кабінету, гупаючи, увійшов у передпокій і, повернувшись за хвилину, постукав до пана.
– Чого тобі? – нетерпляче запитав Вокульський, прочинивши двері.
– Прийшов отой пан, що вже у нас бував, – відповів слуга і з цікавістю зазирнув у кабінет. Але, крім зошита на столі та рудих бакенбардів пана Коллінза, нічого особливого не побачив.
– Чого ж ти не сказав, що мене немає вдома? – сердито спитав Вокульський. ' – Забув, – нахмурившись, відповів слуга й махнув рукою.
– Проси його, бовдуре, в зал, – сказав Вокульський і грюкнув дверима.
Незабаром у зал увійшов Марушевич, Він уже коли входив, був збентежений, а побачивши, що Вокульський зустрічає його непривітно, збентежився ще більше.
– Пробачте… може, я перешкоджаю… може, у вас важливі справи…
– Зараз у мене нема ніяких справ, – похмуро відповів Вокульський і трохи почервонів.