Не помітивши нашого зніяковіння, вона побачила лише одну підв'язку, яку її дочка тримала в руках.
— Яка ж гарна підв'язка, — зауважила вона. — Але де друга?
— На моїй нозі, — відповіла Деніза. — Він сказав, що купив їх для своєї коханої, і я вирішила, що, значить, для мене. А тепер скажи, мамо, коли вже одну я натягнула на ногу, то й друга належить мені?
— О, пане Жаку, правду каже Деніза: куди одна підв'язка, туди й друга; не будете ж ви відбирати від неї те, що вона вже тримає в руках.
— Чому ні?
— Тому що Деніза не хоче цього, та й я також.
— Тоді зробімо так, щоб я натягнув їй на ногу й другу у вашій присутності.
— Ні, ні, так не можна.
— Тоді хай віддасть мені обидві.
— І так теж не можна.
Але тут Жак і його пан наблизилися до села, до якого вони прибули, щоб побачити дитину і вихователів дитини кавалера Сент-Уен. Жак змовк, а його пан сказав йому:
— Зупинімося тут і зробімо перерву.
— Чому?
— Бо за всіма ознаками ти наближаєшся до кінця твоєї розповіді про кохання. — Зовсім ні.
— Коли дійшло до коліна, лишилася коротка дорога.
— Мій пане, у Денізи стегна довші, ніж у інших.
— Зупинімося незалежно від того.
Вони злізли з коней, спочатку Жак, що з поспіхом кинувся до стремена свого пана; але щойно цей останній поставив у стремено свою ногу, як реміння розв'язалося і наш вершник, перекинувшися навзнак, важко розпластався б на землі, якби його слуга не вхопив його на руки.
Пан: Гей, Жаку, он як ти мене доглядаєш! А що було б, якби я поламав собі ребра, перебив руку, провалив голову чи й убився?
Жак: Велика біда!
Пан: Ти що ж, негіднику? Чекай, чекай, я навчу тебе, як говорити...
І пан, обкрутивши навколо зап'ястя пару разів ремінець, яким батіг тримається на руці, погнався за Жаком, а Жак у сміх та навтьоки навколо коня. Його пан лаявся й проклинав, аж пінячися від обурення, і собі гнав колом навколо коня, вивергаючи на Жака громи прокльонів. Ці перегони тривали аж доти, доки обидва вони, залиті потом і виснажені від утоми, зупинилися, цей по один бік коня, а той по другий. Жак, задихаючися, сміявся, а його пан, задихаючися, метав на нього очима блискавки. Коли вони трохи віддихалися, Жак запитав свого пана:
— А тепер погодитеся зо мною, мій пане?
Пан: У чому я маю з тобою погоджуватися, собако, зрадливий раклюго, хіба в тому, що ти найгірший з усіх слуг, а я найнещасніший з усіх панів на світі?
Жак: Чи не ясно тепер, як на долоні, що переважну більшість нашого часу ми робимо не те, що хочемо? Скажіть, поклавши собі руку на серці: чи за останньої півгодини ви зробили щось таке, що вам хотілося робити? Чи не були ви моєю маріонеткою і чи не лишилися б ви далі моїм полішинелем* ще цілий місяць, якби я захотів?
Пан: Що? Це була гра?
Жак: Гра.
Пан: І ти наперед знав, що реміння подасться?
Жак: Я сам так зробив.
Пан: То ти зав'язав мені за волосся шнурочок, щоб я танцював, як тобі заманеться?
Жак: Достеменно так!
Пан: І твоя нахабна відповідь була наперед передбачена?
Жак: Була передбачена.
Пан: Ти небезпечний злодюга.
Жак: Скажіть ліпше, що я, — дякуючи моєму сотникові, який колись таку саму штуку втяв мені, — умію дуже тонко робити належні висновки з суперечки.
Пан: А все таки, якби я був поранений?
Жак: Там, угорі, і в моїй передбачливості було написане, що так не станеться.
Пан: Давай посидимо; нам треба відпочити.
Вони сіли, і тоді Жак вигукнув:
— Клята личино, який же ти дурний!
Пан: Чую, що ти либонь звертаєшся сам до себе.
Жак: Так, до себе, що не залишив у баклазі жодного ковтка про запас.
Пан: Не нарікай; однак я випив би, бо вмираю від спраги.
Жак: Клята личино, ти подвійний дурень, що не залишив про запас двох ковтків!
Пан почав його просити, мовляв, щоб обдурити втому й спрагу, ліпше йому продовжувати свою розповідь; Жак відмовлявся, пан почав гніватися, а Жакові ніби й не в кунах той гнів... Нарешті, Жак, нарікаючи на нещастя, яке їх спіткало, повернувся до історії свого кохання, сказавши;
— Одного святкового дня, коли володар замка був на полюванні...
По цій мові він раптом зупинився на мить і тоді сказав:
— Не знаю, як вам сказати, але я не можу продовжувати далі. Мені здасться, що доля знову поклала свою руку мені на горло, і я чую, як вона душить мене. На Бога, пане, дозвольте мені мовчати.
— Гаразд! Мовчи і піди до оцієї найближчої хати, спитай, де живе нянька...
Їм треба було до наступної хати, і вони пішли, тягнучи кожен свого коня за повід. Аж раптом двері, де жила нянька, відчинилися і на порозі став якийсь чоловік. Жаків пан раптом щось крикнув і вхопився за шпагу; згаданий чоловік зробив те саме. Обоє коні сполошилися від брязку зброї, і Жаків, перервавши повід, збіг з виду, і в ту ж мить молодець, що бився з Жаковим паном, одкидав ноги, впавши мертвий. З усіх боків почали збігатися селяни. Жаків пан швидко злетів на коня, і за ним тільки смуга лягла. Жака ж схопили, скрутили йому назад руки і повели до місцевого судді, який наказав замкнути його до в'язниці. Убитий був кавалер Сент-Уен, якого випадок привів з Аґатою того самого дня до няньки їх дитини. Аґата, впавши на тіло свого коханця, рвала на собі волосся. Жаків пан був уже так далеко, що й сліду його не було знати. А Жак, ідучи від дому сідді до в'язниці, міркував собі: "Це мало статися, бо так написано там, угорі".
•••
Ну, а я, я на цьому ставлю крапку, бо сказав тобі все, що знав про цих двох персонажів.
— А Жакове кохання?
Жак казав сто разів, що там, угорі, написане, що йому не кінчити своєї історії, і я бачу, що Жакова правда. Я бачу, що ти, читачу, невдоволений; ну, що ж, почни з того місця його оповідання, на якому він зупинився, і продовж його далі на своє уподобання. Або ще краще, відвідай мамзель Аґату, дізнайся від неї, як називається село, в якому Жака ув'язнили, запитай його: його не потребуватимеш тягнути за язик, щоб він удоволив твоє бажання; його це теж трохи розважить. Згідно з мемуарами, щодо яких у мене є достатні причини вважати їх сумнівними, я, можливо, міг би доповнити те, чого тут бракує. Але пощо? Люди цікавляться тільки тим, що їм здається правдиве. А тим часом, оскільки було б дуже ризиковано без зрілого дослідження висловити остаточну думку про розмови Жака фаталіста і його пана, — найвизначніший твір, який з'явився після "Пантаґрюеля" майстра Франсуа Рабле і життя й пригод "Кума Матвія",* — я перечитаю ці мемуари з усім напруженням своїх розумових здібностей і з усією безсторонністю, на яку я спроможний, і за вісім днів скажу тобі, читачу, свою остаточну думку; з тим застереженням, що я відмовлюся від неї на той випадок, як знайдеться хтось мудріший від мене, який доведе, що я помиляюся.
•••
Видавець додає: вісім днів проминуло. Я перечитав згадані мемуари. З трьох уривків, знайдених там мною, яких немає в рукописі, що я посідаю, перший і останній здаються мені оригінальними, середній же, очевидячки, вставлений пізніше. Ось перший уривок, який свідчить про те, що в розмовах Жака і його пана є ще одна прогалина.
Якось у свято, коли володар замка був на полюванні, а решта мешканців замка пішла до церкви найближчої парафії, віддаленої на яку чверть льє від замка, Жак устав з ліжка, Деніза сіла побіч нього. Вони мовчали, і виглядало так, що вони погнівалися; вони й справді погнівалися. Жак заповзявся будь-що намовити Денізу, щоб вона його ощасливила, але Деніза на підмови не здавалася. По довгій мовчанці Жак, плачучи гіркими сльозами, сказав їй:
— Я бачу, що ви мене не любите...
Деніза в розпачі підвелася, взяла його за руку і, не довго думаючи, повела його до ліжка і, сівши сама на ліжко, сказала йому:
— Гаразд, пане Жаку, кажете, я вас не люблю? Тож робіть, пане Жаку, з нещасною Денізою, що вам хочеться...
І, кажучи ці слова, вона залилася сльозами, так що аж душилася від схлипування.
Скажи мені, читачу, що ти зробив би на місці Жака?
— Нічого.
Так от, те саме зробив і Жак. Він посадив Денізу на її стілець, упав їй до ніг, витер їй сльози, що текли з очей, цілував їй руку, втішав її, заспокоював, вірив, що вона його ніжно любить, і запевняв, що покладається на її добру волю відповісти на його ніжність тоді, коли їй захочеться. Від усього цього Деніза дуже розчулилася.
Можуть заперечити, що Жак, бувши в ногах Денізи, ніяк не міг витерти їй сльози... хібащо стілець був би дуже низький. Рукопис про це нічого не згадує, але таке треба припускати.
А ось другий уривок, скопійований з "Життя Трістрама Шенді",* хібащо припустити б, що розмови Жака з його паном давніші за цей твір і проповідник Стерн був би пляґіятором; у що я не вірю, бо високо ціную пана Стерна і вмію відрізнити його від більшости літераторів його нації, які своїм звичаєм часто обкрадають нас і образливо про нас висловлюються.
Іншого разу, це було ранком, Деніза прийшла перев'язати Жака. Усі в замку ще спали. Вона наближалася тремтячи і, дійшовши до Жакових дверей, зупинилася в нерішучості — увійти їй чи ні. Вона увійшла тремтячи і досить довго стояла біля Жакового ліжка, не наважуючися відкрити запони. Потім вона легенько прохилила їх, тремтячи, привіталася до Жака, тремтячи, запитала, як він спав і як його здоров'я. Жак відповів їй, що навіть не заплющив ока і всю ніч промучився, бо йому боляче свербіло коліно. Деніза висловила бажання допомогти йому; вона взяла маленьку латочку флянелі; Жак виставив свою ногу з ліжка, і Деніза почала терти флянеллю нижче рани, спочатку одним пальцем, потім двома, потім трьома, чотирма і, нарешті, всією рукою. Жак, дивлячись, як вона це робить, п'янів з кохання. Потім Деніза почала терти флянеллю саму рану, де шрам був ще червоний, спочатку одним пальцем, потім двома, потім трьома, чотирма, всією рукою. Але щоб перестало свербіти, не вистачало потерти нижче коліна й саме коліно, треба було потерти ще й над коліном, де свербіло найдужче. Деніза поклала флянель над коліном і почала терти досить міцно, спочатку одним пальцем, потім двома, потім трьома, чотирма, всією рукою. Жака, що не відводив від неї погляду, так опанувала пристрасть, що, не мігши себе стримати, він притьмом схопив руку Дензи...