Експериментування з тонким міцним шнуром і пружною гілкою за годину надало в розпорядження Мері лук, а швейцарський ніж допоміг нарізати стріл із жорсткими листками, що мали виконувати роль пір'їн — стабілізаторів польоту. Витративши день на підготовку, Мері відчула, що в неї є все потрібне. Але сонце вже сідало, а руки жінки втомилися, тож вона повечеряла та пішла спати. Мулефа ж весь день пошепки обговорювали її приготування.
Прокинувшись, Мері відразу пішла за допомогою пострілу з лука перекидати мотузку через гілку. Довкола зібралося декілька мулефа — було очевидно, що вони непокояться щодо її безпеки. Лазіння було такою чужою для цих створінь на колесах справою, що сама думка про нього нажахала їх.
Узагалі-то Мері знала, що вони відчувають. Проковтнувши клубок, що підступив до горла, вона прив'язала кінець найтоншої, найлегшої мотузки до однієї зі своїх стріл і вистрілила нею вгору.
Перша спроба виявилася невдалою: стріла влучила в кору гілки й застрягла там. Другий постріл також не приніс бажаного результату: стріла хоча й перелетіла гілку, але повисла надто високо над землею, а коли Мері тягла її вгору, вона зачепилася за дрібні гілки й також застрягла. Мері смикнула за мотузку та зламала стрілу. Прив'язавши шнур до третьої, останньої стріли, вона тривалий час цілилася, але, як виявилося, робила це недаремно — третій постріл став удалим.
Обережно підтягуючи шнур, Мері зробила так, щоб обидва його кінці висіли над землею. Тоді вона надійно прив'язала їх до кореня завтовшки з її стегно та перевірила, чи витримає її вагу така опора. Начебто все було гаразд. Утім, із землі їй не було видно, за яку гілку зачепився шнур — хоча від цього тепер залежало все, включаючи її життя. На відміну від скелелазіння, де можна кожні декілька метрів прив'язувати мотузку до кілочків, забитих у скелю, цього разу вона мала справу з одним довгим прольотом шнура, і в разі невдачі падати довелося б зі значної висоти. Аби трохи підстрахуватися, Мері сплела три короткі відрізки шнура в такий собі ремінь безпеки та обв'язала обидва кінці мотузки, що Звисала, вільним вузлом, який можна було б умить затягнути, коли вона помітить, що може зірватися.
Жінка поставила ногу на першу з петель, приязних до головної мотузки, й почала підніматися.
Вона досягла своєї мети швидше, ніж очікувала. Лізти було досить легко, крім того, глибокі борозни на поверхні кори надавали їй надійну точку опори і створювали відчуття відносної безпеки. Лише за п'ятнадцять хвилин після того, як Мері залишила поверхню землі, вона вже стояла на першій гілці та обмірковувала, як їй краще досягти наступної.
Вона взяла з собою два мотки мотузки, сподіваючись зробити з неї щось на кшталт павутиння, яке слугувало б їй страховкою. На це знадобилося ще декілька хвилин, і коли все було зроблено, Мері обрала найперспективнішу гілку, змотала запасну мотузку та продовжила підйом.
За десять хвилин вона опинилася у найгустішій частині крони. До довгих листків уже можна було доторкнутися, крім того, тут було чимало брудно-білих, несподівано дрібних квіток, котрі після завершення цвітіння ставали кружками розміром із монету — майбутніми великими та твердими, як залізо, колесами.
Мері помітила зручне для відпочинку місце — там товста гілка розгалужувалася на три, — всілася туди, прив'язала свою страховку та розслабилася.
Крізь просвіти в листі їй було видно прозоре синє море, що, виблискуючи на сонці, простяглося до самого горизонту, а в іншому напрямку тягнувся, поступово підвищуючись, золотаво-коричневий степ, переплетений мережею сірих шосе.
Дув легкий вітерець, і в повітрі стояв слабкий аромат квітів. Жорстке листя тихо шелестіло. Знайшовши розсоху трьох великих гілок та сидячи на ній, Мері уявила собі, як невідома добра сила, мов дві величезні долоні, піднімає її сюди, і відчула благодать, котру відчувала лише одного разу за життя — і це було не тоді, коли вона давала обітницю як черниця.
Зрештою до нормального стану її повернула судома у правій щиколотці, котра незручно лежала на вигині гілки. Мері розім'яла собі ногу та подумки повернулася до метисвого підйому, хоча все одно відчувала легке запаморочення від того океану блаженства, що омивав її.
За декілька днів до того вона пояснила мулефа, як вона мусить тримати янтарне скло, щоб побачити сарф. Вони відразу збагнули, в чому проблема, і зробили коротку бамбукову трубку, зафіксувавши на її кінцях пластинки та створивши в такий спосіб щось на зразок телескопа або підзорної труби. Згадавши, що ця річ лежить у її нагруднійкишені, Мері дістала її. Подивившись крізь неї, жінка побачила летючі золоті іскри — сарф, Тіні, Лірин Пил, — котрі подібно до величезного рою крихітних живих істот пурхали по вітру. Здебільшого вони рухалися безладно, наче порошини у променях сонця чи молекули у склянці води.
Але не всі.
Що довше Мері дивилася, то більше помічала інший рзновид руху. Хаотичним пересування частинок було лише на перший погляд — на глибшому рівні вони всі повільно, аленеухильно рухалися від землі до моря.
"Що ж, дуже цікаво", — подумала Мері. Обв'язавши себе одним зі своїх шнурів, вона полізла по горизонтальній гілці, уважно розглядаючи всі квітки, що зустрічалися їйна шляху. І незабаром вона почала розуміти, що відбувається. Витративши деякий час на те, щоб переконатися у правильності своїх висновків, жінка приступила до складного, тривалого, небезпечного спуску на землю.
Мулефа мовчки чекали її внизу, було видно, як сильно вони хвилювалися за друга, що піднявся так високо над землею.
Особливо зраділа безпечному закінченню Меріної подорожі Аталь — вона нервово обмацала хоботом усе тіло жінки, видаючи при цьому тихі радісні звуки. Потім вони разом із іншими мулефа поїхали до поселення.
Щойно вони виїхали на пагорок, за яким лежало селище, знизу пролунав крик, і коли Мері стала на землю, натовп уже був таким великим, що жінка зрозуміла: у них гості з усіх околишніх поселень, і всі вони бажають послухати, що вона скаже. На жаль, новини були невтішними.
Старий заліф на ім'я Сатамакс вийшов на трибуну кургану та приязно привітав Мері. Жінка відповіла згідно з усіма відомими їй правилами етикету мулефа. Щойно привітання скінчилися, вона почала говорити.
Якщо не враховувати всіх порожніх фраз та еківоків, зміст її промови був таким:
— Мої добрі друзі, я піднялася на крону ваших дерев та уважно оглянула молоде листя, квітки й насіння. Я побачила, що там, високо над землею, сарф рухається проти вітру. Вітер віє з моря, але сарф повільно пересувається в напрямку води. Чи бачили ви це з землі? Я не бачила.
Почувши слова Сатамакса, що це є для них новиною, Мері повела далі:
— Коли сарф проходить крізь дерева, вони наче проціджують його, і частина його зосереджується навколо квіток. Я зрозуміла, що відбувається: квітки повернуті вгору, і якби сарф падав вертикально вниз, він потрапляв би в пелюстки та вдобрював би їх, наче зоряний пил. Але сарф не опускається вниз, він рухається в напрямку моря. Коли квітка дивиться на землю, сарф таки потрапляє в неї, ось чому нові колеса все ще ростуть. Однак більшість квіток дивиться на небо, і сарф проходить повз них, не торкаючись їх. Мабуть, квітки завжди росли саме так — адже в минулому сарф опускався з неба. Щось сталося не з деревами, а з сарфом. І цей потік можна побачити, лише піднявшись високо над землею, ось чому ви нічого про це не знаєте. Тож, якщо ви бажаєте зберегти дерева та вижити як біологічний вид, ми мусимо з'ясувати, що відбувається з сарфом. Наразі я цього не розумію, але обіцяю вам, що спробую обміркувати це питання всебічно.
Мері побачила, що чимало мулефа задерли голови, щоб подивитися, куди рухається сарф. Але з землі вони не могли цього побачити: Мері також дістала янтарне скло та подивилася вгору, проте побачила лише рясну блакить неба.
Мулефа ще тривалий час радилися, намагаючись згадати, чи розповідали давні легенди та історії про вітер із capфу, але так нічого й не згадали. Вони знали лише те, що сарф падає із зірок, і так було завжди.
Зрештою мулефа спитали в Мері, чи є в неї якісь ідеї, і вона відповіла:
— Мені треба зібрати більше інформації. Я мушу подивитися, чи завжди цей вітер віє в одному напрямку, чи він, наче бриз, удень віє в один бік, а вночі — в інший. Тож мені доведеться проводити більше часу на дереві, можливо, навіть просидіти там усю ніч. Мені знадобиться ваша допомога, щоб збудувати якусь платформу, на якій я моглаб спати, не боячись упасти вниз. Але понад усе нам потрібні докладніші спостереження.
Практичні та стурбовані новинами мулефа запропонували Мері відразу почати будівництво потрібних їй споруд. Вони знали, що таке мотузка із блоком, і Мері запропонували метод, за допомогою якого можна було б безпечно піднімати її всередину крони дерев, у такий спосіб звільнивши її від потреби щоразу дертися на дерево, ризикуючи колись зірватися.
Не відкладаючи цю справу на потім, мулефа відразу пішли збирати потрібні матеріали для спостережної платформи й підйомника та під її керівництвом почали плести міцні канати.
Після того, як отець Гомес поспілкувався зі старим подружжям із ферми в тіні оливкових дерев, він загубив слід Мері. Він витратив декілька днів на прочісування місцевості, але жінка, здавалося, зникла безслідно.
Він нізащо не відмовився б від своїх спроб відшукати її, незалежно від того, скільки часу це взяло б; розп'яття, що висіло в нього на шиї, та гвинтівка за плечима підтримували його рішучість у будь-якому разі виконати своє завдання.
Але якби не різниця в погоді, отець Гомес витратив би на це набагато більше часу. У світі Ситагаза було сухо та спекотно, і чоловіку дедалі більше хотілося пити. Побачивши на якомусь камені, вершині кам'янистого осипу, вологу пляму, він поліз подивитися, чи немає там джерельця. Джерельця там не було, але у світі з колісними деревами тільки-но пройшла злива. Ось так священик знайшов вікно та з'ясував, куди поділася Мері.
21
Гарпії
Ліра та Віл обоє прокинулися з важким відчуттям — наче засуджені на смерть в'язні в ранок перед стратою. Тіаліс і Салмакія займалися своїми бабками: годували їх мошками, яких впіймали біля антаричної лампи та знайшли в павутинні, і напували водою.