Артист з натури, справжній митець, музика Авром вартий того, щоб сказати про нього кілька слів.
То був високий на зріст, широкоплечий чоловік, з круглим, вилицюватим обличчям, маленькими очицями, густими бровами та довгими, чорними кучерями. Скрипка в його великих волохатих руках здавалася іграшкою. Нот він не знав, проте мав власні композиції. А грав він так, що, слухаючи його, аж млієш від захвату. Це був свого роду Стемпеню, а може, навіть на голову вищий за нього. У житті музика Авром теж нагадував Стемпеню — своєрідна особа, поетична натура і, між іншим, не байдужий до гарних молодиць і дівчат. Зате його жінка не була така відьма, як жінка Стемпеню. Навпаки, вона була йому до пари — така сама висока на зріст, вродлива й огрядна. Трохи навіть занадто огрядна. З неї можна було викраяти трьох жінок. І вдачею вона цілком пасувала до свого чоловіка. Обоє ніколи не злостилися, були завжди веселі, в доброму гуморі, завжди сміялись і любили смачно поїсти, добре випити, приємно пожити. Коли були гроші, вони купували все найкраще й найдорожче. А не було грошей — клали, як то кажуть, зуби на полицю й чекали, поки бог пошле сякий-такий заробок. Тоді вони "різали" оселедця й влаштовували бенкет на всю губу. Дітьми бог їх теж нагородив — дітей була ціла галайстра, і всі — природні таланти. Усі вони чудово грали на різних інструментах — чудесний оркестр!
До них-то і почав частенько заходити юний учитель з Переяслава. Там він себе почував, як риба в воді. Сам маестро навчав його грати на скрипці. За це він з Шолома нічого не брав. Музика Авром — не така людина, щоб за святе мистецтво, за божественну музику брати гроші. "Але якщо вчитель має якусь копійчину, то, може, він позичить дещицю?" Так само й музикантова жінка. їй якраз потрібні дрібняки на базар: "Може, у вас знайдеться якийсь дріб'язок?"
Само собою зрозуміло, що дрібні гроші завжди знаходились. І так Шолом поступово став у цьому домі своєю людиною, майже рідним членом сім'ї. А цього було досить, щоб конкуренти-учителі обмовили, облили брудом його самого, музику, а також музикантову жінку та всю їхню сім'ю. Вони розплескали по всьому місті, ніби переяславський учитель віддає музикантовій жінці весь свій заробок, ніби кожного вечора там влаштовують гулянки, музики грають, а вчитель з музикантовою жінкою танцюють, гуляють на всі заставки. "їм, цим гультяям, байдуже, що бідаки пухнуть з голоду, що діти вмирають..." — оповідач робив при цьому благочестиву міну, зводив очі до неба, а слухачі плювалися. Яке відношення мають до цього бідаки й причому тут діти, що означали плювки? Про це не варт питати: там, де йдеться про конкуренцію, здоровий глузд мовчить. Одне слово, Шолом ледве дотягнув до кінця навчального сезону і втік, навіть не озираючись, з клятого містечка додому, заповівши дітям і внукам своїм не давати уроків у маленьких містечках. Ні, він вирішив шукати собі кращої кар'єри в житті!
63
ЗНОВУ ВДОМА
Радість повернення додому. — Шолом знову зустрічається з другом Елею. — У місті подейкують, що Шолом пише в "Гамагіді"* — Дарвін, Бонль, Спонсор.— Два типи колишніх екстернів
Ніщо не звучить так принадно, як слово "мати". Ніщо не каже серцю так багато, як слово "батьківщина". Щоб оцінити як слід і відчути, що таке батьківщина, домівка, треба її залишити хоча б на якийсь час, поблукати трохи на чужині, а потім повернутися додому, до рідного вогнища. Кожна річ набирає тоді зовсім іншого вигляду, набуває нової принадності. Усе стає вдвічі дорожчим і милішим, відчуваєш себе ніби оновленим, новонародженим.
Повернувшись на Новий рік додому, Шолом насамперед прогулявся по місту, обійшов усі вулиці й знайшов усі будинки, двори й сади на своїх місцях. Люди, яких він зустрічав, мало змінилися. Вони приязно віталися з ним, і він був з усіма по змозі привітний. Але молодняк за цей час трохи вигнався вгору, підріс, і він сам, як його запевняли, теж виріс, змужнів. Крім того, він ошатно вичепурився: черевики з рипом, на високих підборах, штани — довгі й широкі, за модою, піджачок коротенький, капелюшок м'який, ясно-жовтий. Волосся він запустив довге, як поет, зачесане донизу а-ля Гоголь.
Зовсім інший вигляд мав його друг Еля, який теж щойно приїхав на свято додому. На ньому була уніформа: коротенька куртка, застебнута, як тужурка, до самого верху, короткі, вузькі штани та синій кашкет з широким козирком. Обстрижений він був, як солдат, груди випнуті, білі зуби виблискують, очі веселі. Еля не міг вдосталь нахвалитися своїм інститутом. Там вивчають, розповідав він, вищу математику, читають російську літературу, займаються гімнастикою, а єврейських дисциплін зовсім мало: розділ з ІГятикнижжя, розділ з "Пророків", дещо з зведення релігійних законів, та й годі. "І оце вся наука, яку викладають у вчительському інституті? І оцей Еля буде єврейським учителем чи рабином?.."
Шолома також уразило те, що його друг привіз з єврейського інституту цілу купу російських пісень і жодної єврейської, неначе він приїхав з бурси, з духовної семінарії. А втім, це не заважало їм залишатись такими самими друзями, як і раніш. Вони всюди ходили разом, весь час були вкупі. В обох знайшлося чимало матеріалу для розмов, а ще більше — для висміювання й глузування з обивателів. І як колись, у старі добрі часи, вони подались до річки, взяли човна й поїхали далеко-далеко поза місто.
Кінець літа. Ще тепло, але поля вже втратили своє зелене вбрання. Від білих і червоних стокроток не залишилося й сліду. Очерет на болоті уже пожовк і порідшав, а гайок почервонів. Минув той час, коли можна було простягнутися на землі: вона тепер стала вогка й грузька. Знайшовши в лісі повалене дерево, друзі сіли, щоб трохи відпочити, й почали розповідати один одному, що кожен з них пережив за півроку їхньої розлуки, не пропускаючи жодної дрібниці. Вони ділилися своїми враженнями й розповідали про кожну зустріч, про кожну подію. І найдивні-ше було те, що, разом розмовляючи, сміючись і перепиняючи один одного, вони, проте, все чули, все розуміли й були щасливі.
Нарешті друзі замовкли. Кожен замкнувся в собі, заглянув у свою душу, залишився сам на сам із своїми думками. Вони, щоправда, найближчі друзі, дуже раді, що зустрілися, і розповідають один одному все, проте, не абсолютно все. Ні, не все! Кожен має ще свої власні думки, свій ідеал, свій власний маленький світ, куди ніхто, навіть найближчий друг, не повинен заглядати...
Холоднішало. День згасав. Сонце сідало. Ліс почав огортатися легким серпанком. Упала шишка. Друзі стрепенулись, немов звільняючись від чар.
— Здається, час їхати додому.
— Так, час їхати додому.
Вони підводяться, перетинають галяву вузькою, звивистою стежкою, сідають у човен і заводять пісню (не єврейську, а російську), пливуть вузькою, звивистою річкою повз жовтий очерет. Додому друзі дістаються вже на смерку. Щоки пашать, очі блискають, апетит страшенний. По дорозі вони купують солодкий кавун і дві свіжі, м'які, ще теплі булочки й справляють бенкет. їм весело, і вони сміються безтурботно, безпричинно.
Стороння людина могла подумати, що обидва однаково задоволені й щасливі. Вони молоді, здорові, чого їм бракує? А насправді тільки один з них, Еля, був цілком щасливий, тоді як другий, Шолом, почував себе ніби надломленим, на хибному шляху. Єдиною слабкою втіхою була свідомість того, що він уславився в місті своїм майстерним читанням тори в синагозі, глибоким знанням біблії та староєврейської мови, своїм гарним письмом. Для Шоломо-вого друга все це залишалося за сімома печатями. Де вже там йому, Елі, писати таким вишуканим стилем по-єврейському й по-староєврейському! Тільки він, син Нохема Рабиновича, досконало знає всю просвітню літературу й читає "Гамагід". Дивно, що він сам не пише в "Гамагіді". А втім, хто його знає, може, він пише під яким-небудь вигаданим ім'ям?..
Так подейкували в Переяславі, де навколо Шоломово-го імені створили справжній ореол, і тепер він уже сам собі здавався далеко значнішою особою. Він тримався солідно, з гідністю, не шукав дружби з колишніми друзями-урвиголовами, записався в міську бібліотеку, звідки приносив додому товсті книжки, читав Дарвіна, Бокля, Спен-сера й водився з відомими в місті освіченими молодиками. То були самоуки, які, завдяки власній наполегливості, старанності, самотужки пройшли повний курс наук, засвоїли латинську й грецьку мови, вивчили геометрію, алгебру, тригонометрію, психологію, філософію й здатні були навіть зараз вступити в університет, якби тільки мали хоч трохи грошей.
Ось два типи колишніх перших екстернів. Одного звали Хайте Рудерман, другого — Авремл Золотушкін. Обидва вже покійники й заслуговують, щоб їм було приділено в цих спогадах хоча б кілька рядків. Хайте Рудерман жив далеко за містом, відокремлено від світу й людей. Він був
син меламеда Мойше-Довида Рудермана, якого автор уже описав у першій частині цього життєпису, і брат Шимена Рудермана, того самого, який збирався вихреститись, але місто його визволило з монастиря й послало в Житомирську школу казенних рабинів. Хайте зовсім не був схожий на свого блідого, хирлявого брата Шимена. То був здоровий, широкоплечий, вродливий паруб'яга з червоними пухкими щоками. Його батько, меламед Мойше-Довид, помер від астми, і мати стала куховаркою на чужих весіллях, пекла медівники. Це давало їй засоби до існування й на утримання сина, який знав лише одно — книги, книги й книги. Хайте ні з ким не знався. Рідко хто удостоювався розмови з ним. Але всім було відомо, що він дуже багато знає, на всьому розуміється. Кому щастило зустрітися з ним, на того цей безвісний філософ сцравляв величезне враження. Коли Хайте починав говорити, він наче кидав вогнем-блискавицею, заперечував геть усе і усіх, зводив нанівець увесь світ. Його язик був гострий, як стріла, сміх — повний сарказму, дотепи — ущипливі. Звідки цей анахорет так знав світ? Це залишається загадкою. Якось улітку він викупався в річці, застудився і в двадцять два роки вмер від сухот.
Другий філософ-самоук, Авремл Золотушкін, не був анахоретом. То був життєрадісний брюнет з вогнистими чорними очима, з чорними кучерями, весь чорний, як справжній арап, з білосніжними сміхотливими зубами й хрипкуватим голосом.