Поет якщо кохає, то кохає по-справжньому. З мене був би нікчемний дипломат, якби я зразу не вгадав, що ваше кокетування, ваші начебто непослідовні, але заздалегідь обмірковані вчинки мали певну мету: ви хотіли дослідити мій характер.
Модеста підвела голову швидким, розумним і кокетливим порухом; такі рухи, певне, можна бачити тільки в тварин, у яких інстинкт породжує чудеса грації.
— ...Я збагнув це, тільки-но вернувся додому вже після нашої першої зустрічі, дивуючись витонченості вашого лукавства, що було в цілковитій гармонії з вашою вдачею, з усім вашим виглядом. Будьте спокійні, я ніколи не засумнівався в тому, що це лукавство було тільки оболонкою чарівної душевної чистоти. Звичайно ж ні ваш розум, ні ваша освіченість не завдали шкоди дорогоцінній невинності, якої ми вимагаємо від нареченої. Воістину ви створені для того, щоб бути дружиною поета, дипломата, мислителя, приреченого спізнати чимало мінливостей долі на крутій дорозі до життєвого успіху, і моє захоплення вами можна зрівняти тільки з моєю симпатією до вас. Якщо ви не грали вчора комедії, прихильно вислуховуючи мої признання, признання чоловіка, чиє марнославство переміниться на гордість, коли він побачить, що ви обрали його, чиї вади під вашим чародійним впливом перетворюються на чесноти, то, благаю вас, не торкайтеся мого вразливого місця! Ревнощі здатні отруїти мою душу, а ви дали мені відчути всю їхню згубну жахливу силу. О, це не ревнощі Отелло! — вигукнув він, помітивши нетерплячий жест Модести.— Ідеться про мене самого. Я розпещений у цьому відношенні. Вам відома моя єдина сердечна схильність, їй я завдячую щастя, яке спізнав у житті — на жаль, дуже неповне! — Він похитав головою.— Бога кохання в усіх народів зображують дитиною, бо тільки дитина може думати, що все життя належить їй... Але сама природа визначила межі моєму почуттю — воно виявилося мертвонародженим. Чуйне материнське серце вгадало, заспокоїло болючу рану моєї душі, бо коли жінка здатна на високі почуття, вона, знаючи, що в ній згасають радощі кохання, вміє любити з ангельською лагідністю, і герцогиня ніколи не змусила мене страждати. За десять років ми не обмінялися ні словом, ні поглядом, які б завдали прикрості мені або їй. Слова, думки, погляди для мене мають куди більше ваги, ніж для людей пересічних. Один погляд може принести мені божественну втіху; і водночас найменший сумнів — для мене смертельна отрута, вона діє вмить — і я перестаю кохати. На мою думку, а вона суперечить уявленням тих, кому подобається тремтіти, сподіватися, чекати, кохання має опиратися на цілковиту впевненість, на спокійну, по-дитячому безтурботну, безмежну віру... Те солодке пекло, яке жінки своїм кокетуванням так полюбляють створювати для нас тут, на землі, я вважаю щастям надто жорстоким і наперед від нього відмовляюся. Для мене кохання — або рай, або пекло. Жити в пеклі я не хочу й почуваю в собі досить сили, щоб узяти на плечі тягар голубого склепіння раю. Я віддаю всього себе, я не матиму в майбутньому таємниць, не вагатимуся, не вдаватимуся до обману, і натомість я вимагаю того самого. Може, вас ображають мої сумніви? Але зважте, що я говорю не так про вас, як про себе.
— Авжеж, ви говорите про себе, але ця тема мені завжди цікава,— сказала Модеста, ображена ущипливими натяками Каналіса, що застосовував ім'я герцогині де Шольє як палицю.— Я звикла захоплюватися вами, дорогий поете.
— Ну то як же? Чи обіцяєте ви мені ту саму собачу відданість, яку пропоную я вам? Хіба це не чудово? Хіба це не те, до чого ви прагнули?
— Чому, дорогий поете, ви не пошукаєте собі нареченої німої, сліпої і дурненької? Я не бажаю нічого кращого, як у всьому подобатися моєму чоловікові; але ж ви знайомитеся з дівчиною, обіцяєте їй ні з чим не зрівнянне щастя, а потім погрожуєте, що позбавите її цього сподіваного щастя за найневинніший жест, слово, погляд! Ви підрізаєте пташці крила і водночас хочете, щоб вона пурхала у вашій райській клітці. Я знаю, що поетам часто дорікають у непослідовності... Звинувачення, звичайно, несправедливе,— додала вона у відповідь на обурений жест Каналіса.— Цю уявну ваду вигадали пересічні люди, неспроможні простежити за польотом високих думок поета. Але я ніяк не сподівалася, що геніальна людина почне вигадувати суперечливі умови досить безглуздої гри і називати її життям. Ви вимагаєте неможливого, щоб потім мати втіху звинуватити мене. Ви, як оті чарівники з дитячих казок, що ставлять нездійсненне завдання перед дівчатами, яких вони переслідують... Але тих бідолашок принаймні рятують із біди добрі феї...
— Вашою доброю феєю могло б стати справжнє кохання,— сухо зауважив Каналіс, зрозумівши, що цей витончений і проникливий розум, яким так добре керував Буча, збагнув справжню причину його прискіпувань.
— Дорогий поете, ви скидаєтесь у цю хвилину на обачливих батьків, що прагнуть довідатися, чи великий посаг у нареченої, перш ніж повідомити, який статок у їхнього сина. Ви поводитеся зі мною, як вередливий жених, а чи маєте ви на це право? Кохання не виникає внаслідок сухих і розважливих переговорів. Бідолашний герцог д'Ерувіль скоряється моїм забаганкам з тією самою готовністю, з якою дядько Тобі у Стерна скоряється впливу вдови Водмен, хоча я не вдова, бо втратила сьогодні не чоловіка, а свої ілюзії стосовно поетів. О, як ми, дівчата, не хочемо вірити тому, що руйнує наш фантастичний світ! А мені ж усе це провістили заздалегідь! Дарма ви розпочали зі мною цю прикру сварку — така поведінка вам не пасує! Я не впізнаю вчорашнього Мельхіора!
— Бо Мельхіор розгадав ваші таємні амбіції, що навіяли вам самі знаєте яке бажання.
Модеста зміряла Каналіса з ніг до голови поглядом ображеної королеви.
— ...Але одного чудового дня я теж стану послом і пером Франції, як він.
— Ви вважаєте мене міщанкою,— сказала Модеста, підіймаючись по сходах на ґанок. Але раптом вона рвучко обернулась і додала, втрачаючи самовладання і майже задихаючись від гніву: — Але це ще не таке нахабство, як вважати мене дурною. Я знаю, чому ви змінили свою поведінку — через ті чутки, які ходять про нас у Гаврі і які щойно переказала мені моя покоївка Франсуаза.
— О Модесто, невже ви можете таке думати? — мовив Каналіс, прибираючи драматичну позу.— Невже ви вважаєте мене здатним одружитися з вами тільки заради грошей?
— Якщо мої слова ображають вас після тих напучувальних промов, які я вислухала від вас на березі Сени, то лише від вас залежить розвіяти мою оману, і тоді ви здобудете право ставити до мене якісь вимоги, — сказала вона, спопеляючи його зневажливим поглядом.
"Якщо ти сподіваєшся зловити мене в цю пастку, крихітко,— думав поет, ідучи за нею,— то ти вважаєш мене наївнішим, ніж я є насправді. Та й чого я стільки церемоній розводжу з цією лицеміркою! Зрештою, її пошана важить для мене не більше, ніж пошана якого-небудь царка папуасів з острова Борнео! Вона, бачте, пояснює зміну в моїй поведінці ницими почуттями! Ну й хитра ж особа!.. Лабрієр опиниться в неї під каблуком, як йолоп,— і по заслузі. Років через п'ять ми з нею ж таки добре посміємося з нього!"
Холодність, що виникла між Каналісом і Модестою, того ж таки вечора всі помітили. Пославшись на нездужання Лабрієра, поет пішов рано і надав обер-шталмейстерові цілковиту свободу дій. Близько одинадцятої години Буча, який зайшов по дружину свого патрона, прошепотів Модесті, всміхаючись:
— Ну що, мав я рацію?
— На жаль! — відповіла вона.
— Сподіваюся, ви не забули про нашу домовленість і залишили двері прочиненими, щоб він міг вернутися?
— Я не змогла стримати гнів,— відповіла Модеста.— Від такої підлоти кров шугнула мені в голову, і я сказала йому всю правду.
— Ну що ж, тим краще. Коли ви остаточно посваритеся й нездатні будете навіть увічливо розмовляти одне з одним, я зобов'язуюся знову зробити його таким закоханим і наполегливим, що ви ладні будете йому повірити.
— Облиште, Буча, він же великий поет, дворянин і розумна людина!
— Вісім мільйонів вашого батька переважать усе це.
— Вісім мільйонів? — перепитала Модеста.
— Мій патрон продає контору і їде в Прованс, щоб керувати там купівлею земель, про яку вже домовляється Кастанью, помічник вашого батька. Щоб викупити маєток Лабасті доведеться укласти контрактів на суму десь у чотири мільйони, і ваш батько дав згоду на такі витрати. У вас два мільйони посагу, і полковник збирається дати ще один мільйон на ваше влаштування в Парижі, на купівлю будинку та обставу. От і порахуйте самі.
— Отже, я зможу стати герцогинею д'Ерувіль,— сказала Модеста, глянувши на Буча.
— Якби не той комедіант Каналіс, ви залишили б його хлист у себе, думаючи, що це мій подарунок, — сказав клерк, натякаючи, що він на боці Лабрієра.
— Отакої, пане Буча! Та ви, бачу, хочете видати мене заміж за своїм смаком! — вигукнула Модеста, засміявшись.
— Цей достойний юнак любить вас так само сильно, як і я. Та й ви любили його протягом тижня. У нього є серце,— відповів клерк.
— Але чи в спромозі він здолати одного з найвищих придворних чинів? Адже, крім обер-шталмейстера, їх усього шість: королівський священик, канцлер, обер-камергер, обер-гофмейстер, коннетабль і генерал-адмірал. Правда, коннетаблів уже, здається, не призначають.
— Через півроку, мадмуазель, народ, який складається з безлічі злих Буча, може стерти з лиця землі всю цю велич. Та й що сьогодні означає дворянство? Зрештою, у Франції немає й тисячі представників справжньої родової знаті. Ті ж таки д'Ерувілі походять від дверника Роберта Нормандського. Крім того, вам довелося б пережити чимало прикрощів через отих двох старих дів з пісними обличчями. Якщо вас так приваблює титул герцогині, то згадайте, що ви походите з графського роду. Безперечно, папа римський буде до вас не менш прихильний, ніж до торговців, і продасть вам яке-небудь герцогство, назва якого закінчується на "нья" або "аньйо". Отож не ризикуйте своїм щастям заради придворного чину.
Думки, які обсіли вночі Каналіса, були вельми прозаїчними. Він не уявляв собі страшнішої халепи, ніж одружитися з дівчиною без посагу. З тремтінням згадуючи про пастку, в яку він мало не вскочив, повіривши в мільйони графа де Лабасті, та через марнославне бажання похизуватися перед вродливою дівчиною і взяти гору над герцогом д'Ерувілем, він запитав себе, що могла подумати герцогиня де Шольє про його поїздку до Гавра? А він же не писав їй цілих два тижні, тоді як у Парижі вони обмінювалися чотирма-п'ятьма листами на тиждень.
— І нещасна жінка ще намагається виклопотати для мене стрічку командора Почесного легіону та посаду посла при дворі великого герцога Баденського! — вигукнув він.
І зразу ж із тією раптовою рішучістю, яка в поетів, як і в купців, свідчить про дар провидіння, він сів за стіл і написав такого листа:
"Герцогині де Шольє
Дорога Елеоноро, ти, безперечно, здивована, досі не маючи від мене звістки.