Я виявляю до неї стільки сердечності, що вона тепер, так би мовити, мимоволі, любить мене і, мабуть, у глибині душі шкодує, що не я Анельчин чоловік. Отже, люди й природа навколо Анельки навіюють їй любов до мене.
І ти, кохана, хіба вистоїш перед усіма цими силами?
Коли ж ти прийдеш до мене й скажеш: "Я вже не можу більше боротися — візьми мене, бо я тебе кохаю"?
Варшава, 31 травня
Пані Л., опікунка одного з тутешніх благодійних товариств, просила Клару дати на користь цього товариства другий концерт. Але Клара відмовила їй, пояснивши, що вона працює над великим музичним твором і повинна повністю зосередитись на цій роботі. А до листа з надзвичайно ввічливою відмовою вона додала суму, яка дорівнювала збору від її благодійного концерту, що вже відбувся. Неважко уявити, яке враження справив її вчинок у Варшаві. Газети й досі пишуть про неї, підносячи до небес піаністку і її великодушність. Звичайно, багатство її батька, який справді дуже заможний, зросло в їхній оповіді втроє. Не знаю, звідки поширилась у варшавському товаристві чутка, ніби Клара виходить за мене заміж. Може, приводом до цього були наше давне знайомство й дружба, а також перебільшені відомості про її мільйони. Мене це трохи злило, але, подумавши, я вирішив не заперечувати цих чуток, бо вони відвертали будь-які підозри від наших стосунків з Анелькою.
Сьогодні, на денному прийомі в Клари, першою до мене підійшла з лукавою міною Корицька і в присутності душ двадцяти представників музичного світу й нашого варшавського вищого товариства голосно спитала:
— Кузене, хто це в міфології не міг встояти перед співом сирени?
— Ніхто не встояв, кузино, — відповів я, — крім Одіссея, але й він встояв лише тому, що був прив'язаний до щогли.
— А ти був менш передбачливим?
Дехто з гостей уже прикусив губу, чекаючи на мою відповідь, тому я сказав:
– Іноді й це не допомагає. Ти найкраще знаєш, що кохання розриває будь-які пута.
Незважаючи на свою самовпевненість, Корицька збентежилась, а я одержав одну з тих маленьких перемог, що про них розповідають у великосвітських салонах, додаючи прислів'я: "Найшла коса на камінь!"
Коли люди подейкують, що я женюся на Кларі, мені це байдуже, навіть, як я вже казав, певною мірою вигідно. Проте я не сподівався, що мій візит до Клари закінчиться так неприємно з її ж вини. Коли гості розійшлись і залишилися тільки ми зі Снятинським, Клара заграла нам свій щойно підготовлений концерт, такий чудовий, що ми не могли знайти слів для похвали; повторивши на наше прохання фінал, Клара раптом сказала:
— Це на прощання, бо все на світі кінчається прощанням.
— Невже ви збираєтесь нас покинути? — спитав Снятинський.
— Не пізніше, ніж через десять днів, я маю бути у Франкфурті,— відповіла Клара.
Тоді Снятинський звернувся до мене:
— Що ж ти на це скажеш? Адже в Плошові ти обнадіяв нас, що панна Клара назавжди залишиться з нами!
– І можу ще раз повторити, що в наших спогадах панна Клара назавжди залишиться з нами.
— Я теж так це зрозуміла, — з наївною покірністю мовила Клара.
Мене охопила злість на себе, на Снятинського й па Клару. Я не такий марнославний, не такий дурний і вульгарний, щоб втішатися кожною перемогою над жінкою; думка, що Клара може справді кохати мене й плекати: нездійсненні надії, була мені страшенно неприємною. Я знав про її якесь неясне почуття до мене, котре в певних умовах могло б стати дуже сильним, але я не чекав, що вона може чогось вимагати від мене і на щось надіятись. У мене раптом промайнула думка, що вона сказала про свій від'їзд лише для того, щоб перевірити, як я сприйму цю звістку. Отож я сприйняв її дуже холодно. Таке кохання, як моє кохання до Анельки, мало б навчати співчуття; а тим часом не лише Кларин смуток, а й згадка її про від'їзд не тільки не зворушили мене, а здалися мені просто зухвалою претензією — і образою для мене.
Чому? У всякому разі, не через аристократичні передсуди. Я далекий від них. Одразу не міг збагнути, в чому річ, але зараз я пояснюю це моєю відданістю Анельці, такою безмежною й винятковою, що мені здається, ніби кожна жінка, яка хоче примусити моє серце забитися сильніше, тим самим посягає на Анельчині права. Цього пояснення мені досить.
Безсумнівно, я дуже сердечно попрощаюся з Кларою, коли вона буде вже в вагоні, але її завчасне попередження про від'їзд залишило в мене неприємний осад. Ах! Тільки Анельці дозволяється безкарно терзати мої нерви. Ніколи я не дивився на Клару так недружелюбно й критично, як у цю хвилину. Вперше я помітив, що пишність її форм, її біла шкіра, темне волосся, блакитні, надто опуклі очі й вишневі губи, — одне слово, вся її краса схожа на зроблені без смаку зображення гаремних гурій або, що ще гірше, олеографії, які висять на стінах у другорядних готелях. Я пішов від неї в дуже поганому настрої і попрямував до книгарні, де хотів купити кілька книжок для Анельки.
Вже тиждень я міркую над тим, що б саме дати їй прочитати. Я не хотів обминути й цього засобу: правда, не надавав йому великої ваги, бо цей засіб діє дуже повільно. До того ж я помічав, що для наших жінок, які мають значно буйнішу фантазію, аніж темперамент, книжка завжди залишається чимось далеким від дійсності. Якщо навіть книжки потрапляють до рук найвразливіших жінок, то й тоді вони в кращому випадку створюють у них в голові якийсь окремий, безтілесний світ, який не має ніякісінького зв'язку з реальним життям. Мабуть, жодній з наших жінок не спаде на думку, що почерпнуті з книжок ідеї можна застосувати в своєму особистому житті. Я певен, що коли б якийсь великий і славетний письменник намагався, приміром, довести Анельці, що чистота помислів і душі в жінки не тільки не потрібна, а й з погляду моральності осуджується, — навіть більше того, — якби в цьому зумів її якимсь чудом переконати, Анелька вважала б, що це правило може годитись для всього світу, але не для неї.
Я можу сподіватися лише на те, що, читаючи відповідні книжки, Анелька звикнеться з деяким лібералізмом почуттів і думок. Мені, власне, нічого більше й не треба. Кохаючи її всім серцем, я прагну взаємності, шукаю до цього шляхів, не проминаю жодного — от і все. Я ніколи не обманюю себе, тому кажу відверто: я хочу довести Анельку до того, щоб вона заради мене залишила чоловіка, але не хочу ні зіпсувати її, ані забруднити. Нехай мені не кажуть, що одне виключає друге і що це софістика; в мені й так сидить скептичний біс, який набридає мені й весь час говорить: ти створив цю теорію для себе; зрада завжди веде до моральної зіпсованості; якби тобі було вигідно, ти створив би протилежну теорію. Яка це мука! Але я заперечую моєму бісові: в протилежних теоріях можна так само сумніватись; я придумую все, що можна придумати на захист мого кохання, — це моє природне право. Друге, ще більш природне право — кохати. Бувають почуття заяложені й банальні або високі й виняткові. Навіть заміжня жінка, яка слухається голосу великого почуття, не втрачає благородства своєї душі. Таке велике, виняткове кохання я й прагну розбудити в Анельчиному серці, тому можу сказати, що я її не зіпсую й не забрудню.
Зрештою ці внутрішні суперечки ні до чого не приводять. Якби я навіть зовсім не сумнівався, що роблю погано, якби не зміг перемогти в суперечці з моїм бісом, то не перестав би через це його любити й завжди йшов би туди, куди мене тягне більш могутня сила, тобто робив би те, що мені веліло б живе почуття, а не абстрактні умовиводи.
Але справжня трагедія сучасних людей з аналітичним складом розуму, які весь час аналізують самих себе, полягає в тому, що вони, не вірячи результатам самоаналізу, мають водночас непереборний потяг до копирсання в собі. Це ж саме відбувається і зі мною. З якогось часу мене мучить питання, яким чином я, захоплений коханням, здатний бути таким пильним, так обмірковувати всі засоби, завдяки яким зможу досягти мети, так усе враховувати, наче роблю це зовсім холоднокровно чи, скоріше, наче за мене це робить хтось інший.
Ось що я можу на це відповісти. Передусім сучасна людина завжди якусь частку своєї душі використовує для спостереження над усією душею. Крім того, всі зусилля кохання — обмірковування, розрахунки, навіть хитрощі, вся ця ніби холоднокровна завбачливість прямо пропорційна температурі почуття. Чим воно гарячіше, тим сильніше змушує холодний розум віддано служити йому. Бо, повторюю ще раз, неправильно уявляти кохання з полудою на очах. Воно не приглушує розуму, так само як не приглушує биття серця чи не затамовує подиху, — воно лише підкоряє його. Розум стає його першим порадником і знаряддям для підкорення; інакше кажучи, тим, чим був Агрипа для імператора Августа. Розум тримає всі сили напоготові, він веде війська в бій, здобуває перемоги, садовить свого володаря на тріумфальну колісницю, нарешті, він споруджує — не Пантеон, як історичний Агрипа, а Монотеон, в якому навколішки служить єдиному божеству свого імператора. В тому мікрокосмосі, яким є людина, роль розуму навіть вища, ніж роль полководця, тому що він до безконечності відображає свідомість усього й себе самого, як система відповідно розміщених дзеркал відображав до безконечності який-небудь предмет.
1 червня
Учора я одержав відповідь з Гаштейна. Квартиру для пані Целіни й Анельки вже найнято. Я одразу повідомив їх про це листом і послав цілу паку романів Жорж Санд і Бальзака. Сьогодні неділя, перший день скачок. Тітка приїхала з Плошова й зупинилась у мене. Звичайно, вона вже побувала на скачках і цілком зайнята ними. Але наші коні, Нотибой і Аврора, які вже два дні перебувають разом з Уебом і жокеєм Джеком Гузом у моїй стайні, будуть брати участь у скачках аж наступного четверга, отже цей перший день цікавив тітку лише платонічно. Важко описати, що в нас зараз діється! Стайні наші перетворились на фортеці. Тітці здається, ніби жокеї інших конярів тремтять від однієї згадки про Нотибоя і ладні вчинити будь-що, аби тільки зробити його нездатним до змагання або ослабити його, тому в кожному торговцеві помаранчами чи в катеринщикові вона вбачає перевдягненого ворога, який підкрадається з підступпими намірами до нас у двір. Швейцар у брамі і двірник дістали наіісуворіший наказ стежити за кожним, хто зайде у двір.