Врешті гордощі таки взяли гору на часину. Він звівся на рівні ноги й, оголивши груди, твердо подививсь на гострого лискучого ножа, що заніс над ним невблаганний суддя. І коли ніж заглиблювався йому в груди, навіть усміхнувся, наче втішений, що смерть виявилась така легка. А тоді важко впав долілиць, біля ніг незворушно випростаного Анкеса.
Стара жінка зчинила голосний лемент і, впустивши смолоскипа на землю, покрила все мороком. Потремтілі глядачі, немов сполохані привиди, вислизнули хутчій із хатини, і Данкенові видалося, що тільки він один та тріпотлива ще жертва індіянського судилища й лишилися тут.
РОЗДІЛ XXIV
Збори він враз розпустив,
і всі кинулись миттю до зброї.
Гомер, "Іліада"
Але зараз же Гейворд переконався у своїй помилці. Чиясь тверда рука лягла йому на плече, і Анкесів голос прошепотів до вуха:
— Гурони — собаки. Вояк не здригнеться, побачивши кров боягуза. Сивоголовий і сага-мор у безпеці, і рушниця Соколиного Ока не дрімає. Іди! Анкес і Щедра Рука тепер не знайомі. Досить.
Данкен радий був би довідатись більше, але Анкес уже злегка підштовхнув його до дверей, застерігаючи перед небезпекою, в разі б гурони викрили їхнє знайомство. Повільно й неохоче вийшов Гейворд на двір, скоряючись необхідності, і змішався з юрбою. Пригаслі вогнища на галявині слабким і непевним блиском освітлювали темні постаті, що мовчки сновигали туди-сюди, а подеколи яскравіший спалах впадав у хатину і вихоплював з мороку постать Анкеса, котрий усе ще стояв випростувано біля трупа гурона.
Незабаром усередину зайшло кілька вояків і забрали мертве тіло до лісу. На Данкена піхто не звертав уваги, і він блукав собі поміж осель, намагаючись знайти хоч які-небудь сліди тієї, що заради неї важив головою. При теперішньому замішанні в племені йому легше легкого було б утекти до своїх товаришів, якби таке бажання з'явилося. Але натомість до незбавної тривоги за Еліс долучився ще один, хоч і менший, клопіт — за долю Анкеса, і все це не дозволяло йому з нічим забратися звідси. Тим-то він никав од хатини до хатини, заглядав до кожної і так обійшов ціле селище. Махнувши, зрештою, рукою на ці даремні пошукування, Данкен подався назад до радної хатини. Мав він на думці відшукати Девіда та й усе в нього розпитати.
Дійшовши до будівлі, що виявилась водночас і пристанищем суду, й місцем страти, юнак побачив, що збудження вже ущухло. Вояки знову зібралися, спокійно палили люльки й обговорювали найважливіші пригоди з останньої виправи до витоків Горікену. Поворот Данкенів, дарма що мав би нагадати їм про таємничі обставини його появи тут, нібито не збудив у них ніякої підозри. Отож недавня моторошна сцена навіть ще й допомогла Гейвордові, і він добре розумів, що треба не барячись зужиткувати таку несподівану перевагу.
Не виказуючи свого вагання, він увійшов до хатини й сів, так само поважний у рухах та вигляді, як і господарі. Швидкий допитливий погляд переконав його, що Анкес і досі стоїть на місці, а Девід ще не повернувся. Молодий могіканин, здавалося, був цілком вільний, коли не вважати на юнака-гурона, що не спускав з нього пильного ока, та ще озброєного вояка, що прихилився до одвірка при вузькому вході. Але в розмові Анкес не брав жодної участі й сам радше скидався на гарно вирізьблену статую, аніж на живу людину з плоті й крові.
Гейворд ще не забув, яка нещадна й блискавична кара в цього люду, щоб зайве наражатися на ризик. Через це він волів би сидіти мовчки й розважати, аніж вступати в розмову, коли випадково міг би викритись його обман. На жаль, індіяни, либонь, іншої були думки, бо недовго він і сидів — завбачливо обравши собі місце не на видноті, — як один з ватагів звернувся до нього по-французькому:
— Мій канадський батько не забуває дітей своїх. Дякую йому за це. Злий дух забрався в жінку мого молодого вояка. Чи не може мудрий прибулець його вигнати?
Гейворд трохи знався на чудних ритуалах, що до них удаються в таких випадках індіяни. До того ж він одразу збагнув, що цією обставиною можна скористатись і на власну руч. Кращого приводу годі й шукати було. Проте, знаючи, що йому слід заховувати гідність, як то личить його прибраному фахові, він стримав свої почуття і відказав з належною таємничістю:
— Духи бувають різні. Одні улягають силі мудрості, інші ж — за неї дужчі.
— Мій брат — великий лікар, — мовив хитрий індіянин. — Може, він спробує?
Гейворд притакнув на знак згоди. Гурон цим задовольнився і, чекаючи слушного моменту, щоб вийти, спокійно знов запалив люльку. Данкен же тим часом нетерпеливився, кленучи в душі цей індіянський звичай вдавати зовні незворушність, хоч мусив і собі теж його дотримувати. Хвилини збігали страх як повільно, здавалось, ціла година минула, поки гурон, урешті, відклав люльку й перекинув плаща через плече, немов збираючись рушати до житла хворої, власне, близької своєї родички. У цю мить на порозі хатини з'явилась постать якогось дужого вояка; мовчки пройшовши повз насторожених індіян, він сів на ту саму купу хмизу, з другого кінця якої сидів Данкен. Молодий офіцер нетерпляче глянув на свого сусіду і аж онімів з жаху: поруч нього був Магуа.
Несподіване повернення цього хитрого й страшного ватага затримало гурона, що був уже зібрався виходити. Кілька погаслих люльок запалено знову, а новоприбулець, діставши з-за пояса томагавка, натоптав тютюном ямку в його обусі й почав утягувати дим через порожнину в топорищі, і то так байдужно, наче це не він провів два втомних дні у ловах. Хвилин десять минуло — Данкенові вони вічністю видалися, — поки вояки отак сиділи, повиті білим димом, і ніхто не озивався.
— Вітаємо! — нарешті промовив один із них. — Чи знайшов мій брат лося?
— Молоді вояки вгинаються під його тягарем, — відказав Магуа. — Хай Хитка Тростина піде на стежку ловецьку й перестріне їх.
Глибока й страшна мовчанка запала, коли було згадано це заказане ім'я. Гурони водносталь поопускали люльки, наче всі в цю мить вдихнули щось нечисте. Дим звивався над ними в кільця і підіймався вгору, де виходив крізь отвір у даху, а повітря всередині почистішало й стало видно кожне темне обличчя. Більшість вояків утупилося долі, і лише кілька молодших та незначніших дико скосило очі в бік сивого індіянина, що сидів між двома найповажнішими ватагами племені. Ані виглядом, ані вбранням він не виправдував такої особливої до себе цікавості, — хіба, може, тим, що був незвично пригнічений, бо одіж мав таку, як повсякдень тубільці носять. Як і в інших довкола, погляд у нього був прикутий до землі. Добра хвилина збігла, аж поки він зважився підвести очі; помітивши, мін на нього звернено загальну увагу, він підвівся на рівні ноги й промовив серед мертвої тиші:
— Це брехня. В мене не було сина. Той, хто мав це ім'я, вже забутий. Кров його була и бліда, чужа гуронським жилам. Лихий чіпевей спокусив мою жінку. Великий Дух сказав, що рід Віс-ен-таша мусить урватись. Щасливий, хто знає, що недоля його роду помре разом:і ним. Я скінчив.
Промовець, батько того юнака-легкодуха, озирнувся, мовби шукаючи у слухачів схвалення своєї твердості. Але суворі звичаї його народу над силу були цій старій немічній людині. Вираз його очей суперечив барвистій і хвалькуватій мові, і кожен м'яз на обличчі здригався від муки. Цілу хвилину він так стояв, розкошуючи гірким своїм тріумфом, а тоді повернувся, немов чужі погляди завдали йому болю, закрив лице плащем і вийшов безшелесною індіанською ходою, аби в тиші власної хатини шукати співчуття у тієї, що, як і він, була стара, самотня й осиротіла.
Індіяни, що вірять у спадковість і добрих, i злих рис характеру, мовчки дали йому вийти. Потім один ватаг — з тактом, якого й у цивілізованішому суспільстві часом бракує, — одвернув увагу присутніх від прояву слабкості, що її свідками вони тільки-но були, задля чемності звертаючись до Магуа, як новоприбульця:
— Делавари никали круг мого селища, наче ведмеді коло вуликів. Але хто коли бачив, щоб гурон приспав свою пильність?
Небо не так темніє перед бурею, як спохмурнів Магуа, почувши ці слова.
— Делавари з-над озер? — вигукнув він. — Та ні. Ті, що побабіли, живучи на своїй річці. Один із них вибився аж сюди.
— А мої хлопці зняли з нього скальпа?
— Ноги в нього бистрі, хоч руки більше надаються до заступа, аніж до томагавка, — відказав гурон, показуючи на непорушну Анкесову постать.
Не виявляючи жіночої цікавості, без ніякої уваги до бранця з того ненависного йому народу, Магуа й далі попахкував люлькою, поринувши, мовляв, у задуму, як звичайно, коли не було наглої потреби на його хитрість чи красномовство. Потай душі здивований уже й тією новиною, що почув з уст бідолашного батька, він, однак, усякі розпитування відклав до слушнішої нагоди. Аж по довгім часі струсив він попіл з люльки, застромив томагавка на своє місце, підтягнув пояса й підвівся, лишень тепер глянувши в бік полоненця, що стояв трохи позад нього. Чуйний, хоч видимо й захоплений своїми думами, Анкес завважив цей рух і раптом обернувся до світла. Погляди їхні зіткнулися. Майже хвилину ці завзяті сміливці невідривно дивились лице в лице, і ані в жодного запеклий погляд не змигнувся. Анкес випростався, і ніздрі його затремтіли, як у тигра перед стрибком. Але вся його постава таку твердість і незламність виявляла, що він здавався живим втіленням бойового божества свого племені. Натомість обличчя Магуа показалося рухливішим, і поволі зухвальний вираз на ньому заступила хижа радість. Із самої глибини грудей вирвався голос його; коли він викрикнув грізне ім'я:
— Стрибкий Олень!
Почувши це кожному відоме наймення, геть усі посхоплювалися на ноги, і на якусь часину стоїчну стриманість тубільців цілковито зборов подив. Усі в один голос повторювали це ненавидне, а водночас і поважане ім'я, аж почули його й надворі. Луною підхопили його жінки та діти, що товклися побіля хатини, і слідом за цим розляглося жалібне й пронизливе їхнє виття. А між вояків збудження тим часом уже ущухло. Всі посідали на свої місця, наче присоромлені власною нестриманістю, і тільки виразисті погляди ще довго раз у раз оберталися в бік цього бранця, що так часто доводив свою мужність у боротьбі з найславнішими гуронськими войовннками.
Анкеса втішила ця перемога, але радість свою він виявляв лише спокійною осмішкою — ознакою зневаги, спільною для всіх часів і народів.