Переважна більшість слуг не зустрічала його після того випадку, а навіть якщо хтось стверджував, ніби бачив, то це швидше за все була помилка. Так мій план провалився, хоча й не цілком: знайти вістового ми не змогли, батька зовсім доконали ці походи до шинку, ночівля там, а можливо, й співчуття до мене, наскільки він ще здатен був на такі речі, і він уже понад два роки перебуває в такому стані, як зараз, хоча все одно почуває себе краще, ніж мати, смерть якої може настати з дня на день і затримується тільки завдяки надлюдським зусиллям Амалїї. Зате в "Панському дворі" я налагодила своєрідний зв'язок із Замком. Не зневажай мене за те, що я не шкодую про свою поведінку. Напевно, ти сумніваєшся, що цей зв'язок може бути аж таким важливим. І маєш рацію, бо він зовсім не важливий. Зараз я знайома з багатьма слугами, майже з усіма, чиї господарі протягом останнього часу побували в Селі. І якби я коли-небудь потрапила до Замку, то не буду там чужою. Звичайно, це тільки слуги в Селі, в Замку вони зовсім інші і напевно не впізнають нікого, а тим більше нікого, з ким мали справу в Селі. Навіть якщо в стайні вони сто разів присягалися, що дуже зрадіють нашій зустрічі в Замку. Я вже переконалася, як мало важать подібні обіцянки. Але не це найважливіше. Мій зв'язок із Замком існує не лише через слуг. Я сподіваюся, що, можливо, хтось, хто спостерігає за мною і моїми діями згори, а керівництво численними службами – це найважливіша частина адміністративної роботи в Замку, – тож я маю надію, що ця людина, можливо, ставитиметься до мене поблажливіше, ніж до інших, і що я, хоча й жалюгідним чином, але все-таки продовжую справу свого батька і намагаюся боротися за відновлення честі нашої сім'ї. Якщо подивитися на це під таким кутом зору, то, можливо, мені можна пробачити те, що я беру в слуг гроші і використовую їх на потреби нашої сім'ї. І ще одного я досягла, хоча ти й вважаєш це моєю провиною. Я дізналася, як можна проникнути в служби Замку, обійшовши важкі й тривалі процедури, необхідні для того, щоб бути офіційно зарахованим у штат. Щоправда, тоді не можна вважатися справжнім службовцем, зате можна стати напівофіційним і напівдопущеним. У такому разі не матимеш ні обов'язків, ні прав, і те, що не матимеш обов'язків, – найгірше. Але зате матимеш інші переваги, бо дізнаєшся про різні оказії: можна отримати інформацію про певні сприятливі нагоди і скористатися ними, можна випадково знайти якусь роботу, навіть без статусу службовця. Наприклад, слуги немає на своєму місці, і покличуть тебе, тоді ти раптом перетворюєшся на когось, ким ще мить тому не був, – на працівника Замку. Коли може трапитися така нагода? Часом відразу, щойно ти зайшов і ще не встиг озирнутися, а перспектива вже тут, і далеко не кожен здатен це збагнути і вхопитися за цю можливість, наприклад новачкові це важко. А часом на таку оказію треба чекати ще довше, ніж на офіційне зарахування на службу. Така напівдопущена людина вже ніколи не зможе стати справжнім, офіційно зарахованим працівником. Тут є над чим поміркувати, але все це стає несуттєвим, якщо згадати, що офіційно зарахованих добирають дуже суворо і член сім'ї з не надто доброю репутацією не має жодних шансів пройти ці перевірки. А якщо хтось такий усе-таки вирішить спробувати щастя, він багато років тремтітиме зі страху, чекаючи на результат, зі всіх боків чутиме здивовані запитання, як йому спало на думку почати таку безнадійну справу, і не втрачатиме надії, бо як йому жити інакше. А через багато років, можливо аж у глибокій старості, дізнається, що йому відмовлено, що все втрачено і його життя пройшло марно. Тут, ясна річ, також трапляються винятки, тому люди так легко потрапляють у пастку. Буває, що беруть на роботу саме скомпрометованих, бо деякі чиновники мимоволі дуже полюбляють запах провини і нічого не можуть із собою вдіяти. Під час приймальних іспитів вони не здатні себе стримати й жадібно втягують повітря, принюхуючись, із перекривленими ротами, виряченими очима, така людина виглядає для них надзвичайно апетитно, і вони змушують себе суворо дотримуватись приписів у своїх книгах із законами, щоб не піддатися спокусі. Часом, щоправда, це не допомагає людині отримати посаду, а лише затягує до нескінченності всі формальності, необхідні для цієї процедури, і ці формальності не закінчуються навіть після смерті такої людини, їх лише тимчасово зупиняють. Таким чином, будь-яке зарахування на посаду, як офіційне, так і нелегальне, пов'язане з масою прихованих і явних небезпек, тому, перш ніж наважитися на це, варто добре продумати кожен крок. Але тут ми з Варнавою нічого не пропустили. Щоразу, коли я поверталася з "Панського двору", ми сідали з ним разом, я розповідала останні новини, які мені були відомі, ми цілими днями їх обговорювали, і робота в руках Варнави часом зупинялася надовше, ніж було варто. І тут я можу у твоїх очах знову бути винною. Бо я знала, що не можна особливо довіряти оповідям слуг. Знала, що вони завжди дуже неохоче розповідали про Замок, постійно намагаючись змінити тему, і потрібно було майже випрошувати в них кожне слово, але потім, коли розпалювалися, починали верзти всілякі дурниці, вдавати із себе важливих персон, намагалися переплюнути один одного в перебільшеннях і вигадках, і в цьому дикому галасі темної конюшні, де один перебивав іншого, від правди залишалися хіба що ледь вловимі натяки. Але я переповідала Варнаві все так, як запам'ятала, а він жадібно всотував у себе все почуте і вимагав продовження, не здатний відрізнити правду від вигадки і спраглий усього, пов'язаного із Замком, що було недоступним йому у зв'язку із ситуацією нашої сім'ї. І справді, мій новий план був розрахований на Варнаву. У слуг уже не можна було випитати нічого нового. Вістового Сортіні знайти не вдалося і напевно не вдасться, бо ходили чутки, що Сортіні разом зі слугою існували все більш відлюдьку вато, їхню зовнішність та імена вже почали забувати, і часом мені доводилося дуже довго описувати їх, аж поки людина з великими труднощами згадувала, про кого йдеться, хоча більше нічого сказати не могла. А що стосується мого життя зі слугами, то я не мала впливу на ставлення інших до цього, могла тільки сподіватися, що це оцінять належно, по справедливості, і що завдяки цьому з нашої сім'ї буде знята хоча б маленька частка провини. Я не отримала ні підтвердження, ні спростування своїх надій. Але продовжувала цим займатися, бо не бачила жодних інших можливостей досягнути чогось у Замку. А для Варнави я такий шанс бачила. З розповідей слуг я могла здогадатися, якщо хотіла, а я дуже сильно цього прагнула, що той, кого візьмуть на службу до Замку, може домогтися для своєї сім'ї досить багато. Хоча наскільки варто вірити цим розповідям? Важко було сказати напевно, але зрозуміло, що не надто сильно. Бо хіба варто довіряти запевненням слуги, якого я ніколи більше не побачу, а якщо й побачу, навряд чи він мене впізнає, коли цей слуга обіцяє допомогти моєму братові влаштуватися на службу до Замку або щонайменше підтримувати Варнаву вже після того, як він якимось чином сам потрапить до Замку. Наприклад, привести його до тями, бо кажуть, що під час зарахування на службу претенденти на ту чи іншу посаду часто не витримують надто довгого чекання і втрачають свідомість. Тоді їм кінець, якщо про них не подбають друзі. До розповідей про такі речі, можливо, й варто прислухатися, але обіцянкам, які при цьому даються, вірити не можна. Та як примусити Варнаву збагнути це? Хоча я застерігала його від довіри цим обіцянкам, вже того, що я переповідала їх йому, було достатньо, аби він заходився втілювати в життя мій план.
Те, що я говорила від свого імені, майже не справляло на нього враження, він цікавився лише розповідями слуг. Так я фактично залишилася сама. З батьками ніхто, крім Амалії, порозумітися вже не міг, а що більше я присвячувала себе новому втіленню старих батькових планів, то чужішими ставали ми з Амалією. У твоїй присутності чи перед кимось іншим вона розмовляє зі мною, але наодинці – ніколи. Для слуг у "Панському дворі" я лише забавка, яку вони з усіх сил намагаються зламати. За два роки мені не вдалося обмінятися ні з ким із них жодним щирим словом, я бачила від них тільки підступність, брехню та вигадку. Залишався один Варнава, але він був ще надто юний. Коли я бачила блиск у його очах під час моїх розповідей, лякалася, але продовжувала говорити, бо надто багато було поставлено на карту. Зрештою, я не мала таких великих, хоча й марних планів, як батько, в мене не було його чоловічої рішучості, мені йшлося тільки про пробачення образи вістового і про те, щоб мені зарахували цю скромність як заслугу. За допомогою Варнави я хотіла іншим шляхом дістатися мети, якої не змогла досягнути власними силами. Цього разу успіх мав бути гарантованим. Оскільки ми образили посланця і сполохали його з ближніх канцелярій, що може бути природнішим, як запропонувати в особі Варнави нового вістуна, доручити йому роботу ображеного і цим дати можливість покривдженому залишатися в дальніх службах так довго, скільки він захоче, скільки потребуватиме для того, щоб забути образу. Але я добре усвідомлювала, що за всієї скромності цього плану в ньому була якась погорда. Могло скластися враження, ніби ми збираємося диктувати адміністрації, як їй вирішувати кадрові питання, або ніби сумніваємося, що адміністрація самостійно спроможна знайти найкраще рішення ще до того, як нам узагалі спаде на думку, що тут потрібне якесь втручання. Але потім я подумала, що адміністрація не може потрактувати мої наміри настільки неправильно, а тим більше мати щодо мене таке сильне упередження, аби варто було від самого початку, не вдаючись у деталі, вважати всі мої зусилля приреченими на невдачу. Тому я продовжувала рухатися в обраному напрямку, а запал Варнави зробив своє. У цей період Варнава став настільки зверхнім, що почав вважати роботу шевця надто брудною для себе. Адже він майбутній співробітник канцелярії. Він дозволяв собі навіть достатньо рішуче вступати в суперечку з Амалією, коли вона часом, хоча й досить рідко, робила йому зауваження. Я пробачила йому цю швидкоплинну втіху, бо радість і зверхність, як це нескладно було передбачити, зникли першого ж дня, коли він пішов до Замку.