Такої поразки він не зазнавав уже багато років; приголомшений, засліплений люттю, він і досі не міг повірити в те, що почув. – Богом присягаюся – я вас розорю!
Додо несміливо поклала руку йому на рукав.
– Керті!
Він висмикнув руку.
– Заткни пелькуі – Жили на скронях його набрякли, й видно було, як вони пульсують, руки стислися в кулаки.
– Ти хвилюєшся, Керті… Не треба…
– А, хай тобі! Не лізь не в своє діло!
Додо благально глянула на Уоррена Трента, і під її поглядом той стримався від гострої відповіді, що вже готова була зірватися з уст. Натомість він спокійно промовив:
– Дозвольте вам нагадати: господь не надавав вам виключного права на купівлю нерухомого майна. А крім того, ви приїхали сюди з власної ініціативи. Я вас не запрошував.
– Ви проклинатимете цей день! І ви, і ті, хто з вами злигався! Я збудую тут власний готель, я влаштую вам таку конкуренцію, що ви з торбами підете, ні перед чим не зупинятимусь, робитиму все, щоб вас розорити й знищити!
– До того ще треба дожити. – Опанувавши себе, Уоррен Трент відчував тепер, що його самовладання зростає в міру того, як О'Кіф втрачає своє. – На такі речі потрібен час, а його в нас лишається вже небагато. І дивіться, щоб мої нові партнери вас самого не пустили з торбами. – Він не знав, на що спроможні його партнери, але дуже хотів би, щоб його погроза мала під собою грунт.
– Забирайтеся геть! – загорлав О'Кіф.
– Це все ще мій будинок, – відповів Уоррен Трент. – Як гість, ви, звісно, маєте право на певні привілеї в своєму номері. Але я радив би вам не перевищувати їх. – І, чемно вклонившись Додо, він вийшов.
– Керті, – покликала Додо.
О'Кіф наче не чув її. Він важко дихав.
– Керті, тобі погано?
– Знову ти із своїми безглуздими запитаннями!
Зірвавшись з місця, він забігав по кімнаті.
– Це ж усього тільки один готель, Керті. А в тебе їх так багато.
– Цей мені теж потрібен!
– А в того старого більше нічого немає…
– Ну, ясна річ – у тебе свій підхід! Свій ідіотський підхід, а на мої інтереси – начхати! – Він верещав майже істерично.
Додо злякалася: вона ще ніколи не бачила його таким.
– Керті, ну будь ласка!
– Я оточений дурнями! Дурнями, дурнями, дурнями! І ти дурна! І через це я хочу спекатися тебе! Взяти замість тебе іншу!
Він зразу ж пошкодував, що викрикнув ці слова. Вони і його самого приголомшили, гнів його згас, мов раптом залитий водою вогонь. Помовчавши хвильку, він пробурмотів:
– Вибач. Мені не треба було казати цього.
В очах Додо стояли сльози. Непевним рухом вона поправила пасмо волосся.
– Я про це й сама догадалася, Керті. До того, як ти сказав…
Вона вийшла до своєї кімнати і причинила за собою двері.
9
Ключникові Мілну несподівано поталанило, і він ураз повеселішав.
Вранці Ключник відніс свої вчорашні покупки до універмагу "Мезон Бланш", і йому без зайвих розмов повернули гроші. В такий спосіб він убив двох зайців: позбувся зайвого вантажу і згаяв цілу годину – одну годину з кількох, що лишалися ще до зустрічі в Ірландському Закутку із слюсарем, який виготовляв на його замовлення ключ.
Він уже прямував до виходу з універмагу, коли фортуна раптом усміхнулася йому.
Біля одного з прилавків на першому поверсі гарно вдягнена жінка, дістаючи кредитну картку зі своєї сумочки, впустила на підлогу низку ключів. Жодна жива душа, крім Ключника, не помітила цього. Він підійшов до сусіднього прилавка й почав перебирати краватки, а коли жінка відійшла, наблизився до того місця, де вона стояла і, ніби вперше помітивши ключі, нахилився й підняв їх. Досвідчене око його відразу відзначило, що, крім автомобільних, на кільці нанизані й ключі від дверних замків. Більше того – на ньому висів і мініатюрний брелок з автомобільним номером (такі брелоки виготовляє й розсилає власникам машин служба сервісу, організована інвалідами війни; загублені й знайдені кимось ключі повертаються потім через цю організацію їхнім власникам). Номер на брелоці був луїзіанський.
Не ховаючи ключів, Ключник поспішив за жінкою, що вже виходила з магазина. Людина, яка б помітила, як він піднімав їх, тепер подумала б, що він хоче повернути їх власниці.
Але змішавшись із натовпом перехожих на Кенел-стріт, Ключник сунув свою знахідку до кишені й подався слідом за жінкою. Пройшовши два квартали, вона перейшла на другий бік Кенел-стріт і зникла в косметичному салоні. Крізь вітрину Ключник побачив, як вона підійшла до реєстраторки; та розгорнула книжку записів, щось сказала – і жінка сіла чекати. Ключник, окрилений, помчав до телефону.
Міське довідкове бюро відповіло, що потрібні йому відомості він може одержати в столиці штату – Батон-Ружі. Ключник замовив через міжміську Автомобільне управління. Телефоністка відразу з'єднала його з потрібним відділом.
Тримаючи перед очима низку ключів, він назвав автомобільний номер, що стояв на брелоці. Клерк знудженим голосом повідомив, що машина зареєстрована на ім'я Ф.Р.Драммонд, яка мешкає в Новому Орлеані, в районі Лейкв'ю – і назвав адресу. (В Луїзіані, так само як і в багатьох інших штатах, приватні автомобілі підлягають офіційній реєстрації, і всі дані про їх власників можна дістати без будь-яких труднощів – аби був під рукою телефон). Ключникові вже не раз траплялося користатися з цього.
Тепер лишалося зробити останню перевірку. Знайшовши в телефонній книжці прізвище Ф.Р.Драммонд, Ключник набрав номер. Як він і сподівався, на тому кінці трубки не піднімали.
Тепер треба було діяти якомога швидше. Ключник прикинув, що має на всю операцію годину-півтори. Зупинивши таксі, він під'їхав до своєї стоянки, пересів у власний автомобіль і, орієнтуючись по карті міста, подався в район Лейкв'ю, де досить легко знайшов потрібну адресу.
Спочатку він зупинив машину за півквартала від будинку й уважно оглянув його. Це був чепурненький двоповерховий котедж, що стояв серед великого саду. Під'їзну алею надійно закривав від обох сусідніх будинків розлогий кипарис.
Ключник сміливо в'їхав під тіняве дерево, виліз із машини й підійшов до парадних дверей. Перший же ключ із в'язки легко відімкнув їх.
В будинку було тихо. Ключник голосно гукнув:
– Чи є хто дома?
На той випадок, якби йому відповіли, в нього було готове пояснення: двері, мовляв, стояли розчинені навстіж, а сам він помилився адресою. Але йому не відповіли.
Він швидко обійшов кімнати першого поверху, потім піднявся на другий. Там були чотири спальні, і також – ні душі. В шафі найпросторішої спальні висіли два хутряні манто. Він зняв їх і кинув на ліжко. В другій шафі він виявив валізи, вибрав найбільшу й запхав у неї манто. В шухлядці туалетного столика Ключник натрапив на скриньку з коштовностями й висипав її вміст у валізу, потім кинув туди ж кінокамеру, бінокль і портативний радіоприймач. Замкнувши валізу, він спустився з нею на перший поверх, де додав до здобичі срібну вазу з тацею. Магнітофон, що його він помітив в останню мить, Ключник підхопив під пахву і, тримаючи велику валізу в другій руці, вибіг до своєї машини.
В будинку він перебував щонайбільше десять хвилин. Сховавши валізу й магнітофон у багажник, Ключник сів за кермо. Ще година пішла в нього на те, щоб одвезти здобич до мотелю на Шеф-Мантерському шосе, повернутися до міста й поставити машину на тій самій стоянці.
По дорозі до "Сейнт-Грегорі" він, весело всміхнувшись, опустив в'язку ключів у поштову скриньку – згідно з проханням, вигравіруваним на мініатюрному брелоці. Служба сервісу, безперечно, виконає свій обов'язок і перешле ключі їх власниці…
Ключник підрахував, що проведена операція дасть йому щось із тисячу доларів.
Перекусивши сандвічем з кавою в барі "Сейнт-Грегорі", він вирушив до Ірландського Закутка. Ключ до Президентського люкса був готовий, і Ключник уже без жалю розставався з грошима, що їх здер із нього слюсар.
Коли він повертався до готелю, сонце ласкаво всміхалося з безхмарного неба. І сяюче сонце, і несподівана здобич були чудовими ознаками – вони мовби віщували успіх наступної, головної операції. І Ключник знову починав вірити в свою щасливу зірку.
10
Над усім Новим Орлеаном годинники ліниво й безладно видзвонювали дванадцяту, їхню багатоголосу мелодію притишували герметично зачинені (з огляду на кондиціонери) вікна Президентського люкса на дев'ятому поверсі готелю. Герцог Кройдонський, нетвердою рукою наливаючи собі четверту за цей ранок порцію віскі з содовою, почув передзвін курантів і недовірливо глянув на свій годинник. Пересвідчившись, що куранти б'ють правильно, він похитав головою й пробурмотів:
– Всього тільки?.. Вперше в житті – такий довгий день…
– Колись і він скінчиться, – озвалася його дружина незвично лагідним тоном.
Вона лежала на дивані, безуспішно вчитуючись у вірші У. X. Одена. Після від'їзду Огілві її теж гнітило почуття непевності й тривоги. Востаннє герцог і герцогиня бачили старшого детектива дев'ятнадцять годин тому, і відтоді – ні чутки, ні вістки…
– Прокляття! Невже цей тип не може подзвонити?! – Герцог знову – вже вкотре сьогодні – заходився міряти кроками вітальню.
– Ми ж домовилися, що підтримувати зв'язку не будемо, – все ще лагідно нагадала йому герцогиня. – Щоб зайвий раз не ризикувати. До того ж, якщо він на день заховав десь машину, як планував, то йому й нема звідки дзвонити.
Герцог Кройдонський чи не всоте схилився над розгорнутою картою автомобільних маршрутів і, обвівши пальцем район міста Мейкона в штаті Міссісіпі, стиха проказав:
– Близько… Занадто близько… І ще цілий день чекати… Нічого не робити, тільки сидіти й чекати!.. – Відходячи від карти, він пробурмотів: – Його вже могли злапати.
– Очевидно, цього не сталося, бо ми б уже так чи інакше довідалися про це. – Поряд з герцогинею лежав денний випуск "Стейтс-айтем", яку щойно приніс їй секретар. Крім того, вони щогодини слухали по радіо останні вісті. Вісті передавалися й зараз, але диктор розповідав про наслідки урагану в Массачусетсі, а перед тим читав заяву Білого дому про В'єтнам. І в газеті, і в попередніх радіовипусках останніх вістей згадувалося про розслідування в справі вбивства на дорозі, але все зводилося до того, що слідство триває й нічого нового поки що не виявлено.
Коли раптом різко й нагально задзвонив телефон, герцог і герцогиня тільки перезирнулися, але ні він, ні вона не торкнулися трубки.