То був барон Кшешовський. Блідий від гніву, він підійшов до екіпажа і, простягаючи руку панні Ізабеллі, закричав по-французькому:
– Я радий, кузино, що твої поклонники тріумфують…
Прикро мені тільки, що моїм коштом… Вітаю дам! – уклонився він графині й Заславській.
Графиня спохмурніла; пан Ленцький збентежився; панна Ізабелла зблідла. Барон задирливо насадив на ніс окуляри, що весь час спадали, і, не зводячи очей з панни Ізабелли, говорив далі:
– Так, так… Дуже мені щастить із твоїми поклонниками…
– Пане бароне… – втрутилась Заславська.
– Я ж не кажу нічого поганого… Кажу тільки, що мені дуже щастить…
Вокульський, що стояв позад барона, торкнув його за плече і сказав:
– На одне слово, пане бароне.
– А, це ви, – відповів барон, пильно дивлячись на Вокульського.
Вони одійшли вбік.
– Пане бароне, ви мене штовхнули…
– Прошу пробачення.
– Мені цього мало.
– Ви хочете сатисфакції? – спитав барон.
– Так.
– В такому разі до ваших послуг, – сказав барон, шукаючи візитної картки. – Тьху, чорт! Забув картки… Може, у вас є блокнот і олівець, пане Вокульський?
Вокульський подав йому свою візитну картку і блокнот, в якому барон записав адресу і своє прізвище, не проминувши нагоди зробити в кінці велику закарлючку.
– Мені буде приємно, – додав він, кланяючись Вокульському, – поквитатися з вами за мого Султана.
– Постараюсь задовольнити вас, пане бароне.
Вони розійшлися, обмінявшись якнайчемнішими поклонами.
Графиня розсердилась і сказала їхати додому, не чекаючи кінця змагань. Вокульський ледве встиг підійти до екіпажа й попрощатися з дамами. Перш ніж коні рушили, панна Ізабелла вихилилась з екіпажа і, простягнувши Вокульському кінчики пальців, промовила:
– Merci, monsieur…[72]
Вокульський остовпів од радості. Він побув ще на одному заїзді, але це бачив, що круг нього діється, і, скориставшись перервою, залишив іподром.
Просто із скачок Вокульський поїхав до Шумана.
Доктор сидів коло відчиненого вікна в приношеному ватяному халаті і читав коректуру своєї етнографічної брошури; було в ній лише тридцять сторінок, але, щоб їх написати, він використав тисячі спостережень і витратив чотири роки праці. Це було дослідження про колір і будову волосся людності, яка населяла Царство Польське. Вчений доктор всім казав, що книжки його куплять щонайбільше кільканадцять примірників, проте нишком замовив чотири тисячі і був певний, що вона витримає і друге видання. Посміюючись із своєї улюбленої спеціальності та нарікаючи, що вона нікого не цікавить, Шуман в глибині душі вірив, що нема культурної людини, яку б глибоко не цікавило питання про колір волосся та співвідношення його діаметрів. В цю хвилину він саме думав, чи не поставити на брошурі епіграфом афоризм: "Покажи мені твоє волосся, і я скажу тобі, хто ти".
Коли Вокульський увійшов у його кімнату і, стомлений, сів на канапу, доктор одразу почав:
– Що воно за неуки, оті коректори… Тут у мене наведено кілька сот десяткових дробів, і, уяви собі, – половина їх набрана з помилками… Вони думають, що якась там тисячна або сота частка міліметра нічого не означає, а не знають, недоумки, що саме в ній і полягає весь сенс. Хай мене чорти візьмуть, коли в Польщі можливе не тільки винайдення, а навіть друкування логарифмічних таблиць! Порядний поляк пріє вже над другим десятковим дробом, на п'ятому у нього починається гарячка, а на сьомому хапає грець… Ну, що там у тебе чувати?
– Дуель, – відповів Вокульський.
Доктор підхопився з крісла й так рвучко побіг до канапи, що поли його халата розвіялись, і він став схожий на кажана.
– Що?.. Дуель?.. – крикнув він, блискаючи очима. – І ти, може, думаєш, що я піду з тобою в ролі лікаря?.. Буду дивитись, як два дурні стрілятимуть один одному в лоб, і, може, ще котрого-небудь буду перев'язувати?.. Навіть не подумаю втручатися в ці дурощі!.. – кричав він, хапаючись за голову. – Зрештою я не хірург і взагалі вже давно розпрощався з медициною…
– Та ти будеш не лікарем, а секундантом.
– A-а… то інша річ, – одразу заспокоївся лікар. – З ким?..
– З бароном Кшошовським.
– Добро стріляє, – буркнув доктор, випинаючи нижню губу. – А за що?..
– Штовхнув мене на скачках.
– На скач… А що ти там робив, на тих скачках?..
– Виставляв коня і навіть одержав приз.
Шумаи ляснув себе по потилиці і раптом, підійшовши до Вокульського, розсунув йому повіки й почав пильно дивитися в очі.
– Ти думаєш, що я здурів? – спитав Вокульський.
– Поки що ні. Скажи, – додав Шуман, трохи помовчавши, – це ти серйозно чи жартуєш?
– Цілком серйозно. Не погоджусь ні на які переговори і поставлю якнайсуворіші умови.
– Що, спідниця?.. Навіть півні б'ються тільки за…
– Шуман… обережніше! – перебив його Вокульський здавленим голосом і випростався на канапі.
Доктор знову пильно подивився на нього.
– Навіть так? – буркнув він. – Гаразд, буду твоїм секундантом. Якщо маєш розбити довбешку, то розбивай при мені, може, я тобі чим-небудь допоможу…
– Я зараз пришлю сюди Жецького, – сказав Вокульський, тиснучи йому руку.
Від лікаря він пішов у свій магазин, коротко переговорив з паном Ігнацом і, повернувшись додому, о десятій ліг спати. Спав як убитий. Його лев'яча натура потребувала сильних зворушень, і тільки після них в його запальній душі відновлювалась рівновага.
Другого дня о п'ятій годині після полудня Жецький з Шуманом їхали до графа-англійця, який був секундантом Кшешовського. Обидва приятелі Вокульського цілу дорогу мовчали, один тільки раз пан Ігнац озвався:
– Ну, докторе, що ви на це скажете?
– Те, що вже одного разу сказав, – відповів Шуман. – Ми наближаємось до п'ятої дії. Це має бути або кінець путящого чоловіка, або початок цілої серії дурниць…
– Щонайгірших, бо політичних, – вкинув слово Жецький.
Доктор здвигнув плечима й одвернувся, бо пан Ігнац з його вічною політикою здавався йому нестерпним.
Граф-англієць ждав їх у товаристві другого джентльмена, який раз у раз виглядав у вікно на хмари і час від часу порушував кадиком так, ніби йому трудно було щось проковтнути. Він справляв враження неуважної людини, на справді ж був чоловік незвичайний – мисливець на левів і глибокий знавець єгипетської старовини.
В кабінеті графа-англійця посередині стояв стіл, накритий зеленим сукном, а навколо стола – чотири високих стільці. На столі лежало чотири аркуші паперу, чотири олівці, дві ручки з перами і стояла чорнильниця таких велетенських розмірів, немов була призначена для ножних ванн.
Коли всі посідали, слово узяв граф.
– Панове, – почав він, – барон Кшешовський визнає, що через неуважність міг штовхнути пана Вокульського, те-ек. Внаслідок цього, на нашу вимогу…
Тут граф подивився на другого джентльмена, який з урочистим виглядом щось проковтнув.
– …на нашу вимогу барон… готовий навіть листовно перепросити пана Вокульського, якого ми всі поважаємо, те-ек… Що скажете ви, панове?
– Ми не маємо повноважень робити будь-які спроби помирити супротивників, – відповів Жецький, в якому прокинувся давній офіцер угорської піхоти.
Учений-єгиптолог широко розплющив очі й ковтнув двічі підряд.
На обличчі графа промайнуло здивування, проте він опанував себе і промовив чемним, але сухим тоном:
– В такому разі ми слухаємо ваші умови…
– Будьте ласкаві, пропонуйте свої, – відповів Жецький.
– О! Просимо вас, – сказав граф.
Жецький відкашлявся.
– В такому разі насмілюсь запропонувати… Супротивники стають на відстані двадцяти п'яти кроків, ідуть назустріч один одному по п'ять кроків…
– Те-ек.
– Пістолети нарізні, з мушками… Стріляються до першої крові… – закінчив Жецький тихіше.
– Те-ек.
– Термін, якщо можна, завтра вранці.
– Те-ек.
Жецький уклонився, не встаючи з стільця. Граф узяв аркуш паперу і серед загального мовчання написав протокол, якого Шуман зараз же переписав. Секунданти підписали обидва документи, і за якихось три чверті години справа була закінчена. Секунданти Вокульського попрощались з господарем і його товаришем, який знову захопився спогляданням хмар.
Коли вони вже були на вулиці, Жецький озвався до Шумана:
– Дуже милі люди ці панове аристократи…
– Хай їх чорти візьмуть!.. Хай вас усіх чорти візьмуть з вашими дурними забобонами!.. – кричав доктор, вимахуючи кулаком.
Увечері пан Ігнац прийшов до Вокульського з пістолетами. Він застав його самого за чаєм. Жецький налив собі чаю і сказав:
– Знаєш, Стаху, вони дуже порядні люди. Барон, як ти знаєш, дуже неуважний чоловік, він готовий перепросити тебе…
– Ніяких перепрошень.
Жецький замовк. Він пив чай і тер лоба. Після довгої паузи знову заговорив:
– Ти, звичайно, подумав про справи… на той випадок…
– Ніякого випадку не буде, – сердито відповів Вокульський.
Пан Ігнац посидів ще хвилин із п'ятнадцять мовчки.
Чай здався йому несмачним, боліла голова. Докінчивши склянку і глянувши на годинник, він сказав на прощання своєму другові:
– Завтра виїдемо о пів на восьму ранку.
– Гаразд.
Коли пан Ігнац пішов, Вокульський сів за стіл, написав на аркуші поштового паперу кілька рядків, уклав у конверт і заадресував його Жецькому. Йому здавалося, що він весь час чує противний голос барона: "Мені дуже приємно, кузино, що твої поклонники тріумфують… Шкода тільки, що моїм коштом…"
І куди б він. не глянув, скрізь йому ввижалося прекрасне обличчя панни Ізабелли, залите барвою сорому.
В серці його закипало глухе шаленство. Відчував, що руки його стають твердими, як залізо, а тіло набирає такої дивної сили, що, мабуть, не було такої кулі, яка, ударившись об нього, не відскочила б. В голові його зринуло слово "смерть", і він усміхнувся. Він знав, що смерть не кидається на відважних, а тільки стає навпроти них, як лютий собака, і дивиться зеленими очима – чи не примружиться людина?
Тієї ночі, як і кожної ночі взагалі, барон грав у карти.
Марушевич, який також був у клубі, нагадував йому о дванадцятій, о першій і о другій годині, що час уже йти спати, бо вранці він збудить його о сьомій; захоплений грою барон відповідав: "Зараз! Зараз!..", але просидів до третьої, аж поки один з його партнерів не сказав:
– Ну, годі, бароне. Поспіть хоч кілька годин, а то у вас тремтітимуть руки і ви схибите.
Ці слова, а ще більше те, що партнери встали з-за стола, витверезили барона.